— Как поживаешь?
— Добре.
— А со своей девушкой помирился?
— З якою саме? — кошу, наче не доганяю, про що йдеться.
— Ну с этой, Ляней, или как ее там… Пауза.
— Нєа.
— Напрасно, — каже вона і додає, щоб я особливо не переживав, бо все буде добре, вона це знає.
Понимаешь, я это знаю, подумки повторюю її слова; кумедна кобіта, думаю про себе, з головою, мабуть, не дружить. Валік смикає її, що пора йти. Ми сідаємо на передостанніх рядах угорі, а Маріна з Валіком посередині залу. Починається фільм. Дефіцит сидить від мене праворуч, а Риня ліворуч, за ним малий Машталір. Діма каже, що любить фільми про стародавній Китай.
На екрані через густий і високий бамбуковий ліс, стовбури дерев якого, наче велетенські ноги, грузнуть у важкому передсвітанковому тумані, на конях їде мовчазне військо. Широким планом показують маленького косоокого хлопчика, який прислухається до напруженої тиші. Це малий імператор, шепоче мені Риня, який на цей фільм прийшов удруге. Несподівано з верхів'я бамбукових дерев швидко спускаються на мотузках люди в чорному з мечами. Зав'язується бій. Ух ти! — вигукує Дефіцит. Іде справжня м'ясорубка. Серйозні колись були валки, сміється Риня, всьо па–взрослому. Толян, каже він, у нас тема назріває — тачки вставляти, чьо дивишся? магнітофони, бублики, а ще — поляків бомбити на товар; пауза; є барига, який все буде брати; он Дефіцитові тесть, гигикає Риня, тачку обіцяє відразу після весілля, через місяць будемо на колимазі їздити. Він замовкає, і ми далі дивимося фільм. Армія прикриття малого імператора поволі рідшає, біля нього залишаються лише самі професіонали. Ох пацан валиться! — вигукує малий Машталір, дивлячись на охоронця малого імператора, який розмахує мечем направо і наліво, рубає ворогів, як капусту. Боді робить зауваження лисий лох з нижнього від нас ряду. Малий Машталір нагинається до його вуха й тихенько втирає йому те, що треба. Через десяток секунд після цього лисий штемп підводиться і покидає ряд; ми спостерігаємо за ним, він спускається аж на низ зали й падає на вільне місце. Ха, я собі уявляю, що йому сказав Бодьо.
— Хто бачив Коновала? — несподівано запитує Риня. Ми з Бодьом знизуємо плечима.
— Шо, шо? — перепитує в мене Дефіцит.
— Коновала не бачив? — запитую в нього.
— Так він зараз із цим плугом постійно мутить, якого присадив… як його? Сава, да?
— Чуєте, — звертаюся до Рині і малого Маш–таліра, — Коновал нового кєнта має — Саву.
— Так хай із ним і тусується, — каже Риня. Під кінець фільму останній воїн ціною свого
життя рятує малого імператора: він підпалює себе й летить на коні прямісінько на ворогів, розриваючи їхній ряд. Хлопчикові–імператору лише встигає кинути власну жовту пов'язку. Дорослий чоловік стоїть у дорогих, багатих покоях, задуманий погляд зупинений на жовтій пов'язці, яку він крутить у руці. Після фільму малий Машталір шукає очима Валіка. Де цей підар? Я хочу до нього доїбатися і викликати один на один. Оглядаємо табун людей, який вивалює з кінотеатру, але Валіка ніде нема.
Ми повертаємося на Бам, розходимося по домах. Риня забирає мене до себе. Після вечері я приймаю ванну, перу брудні лахи: шкарпетки, труси, дві футболки. Катони також нада випрати, але я тоді не матиму в чому ходити. Риня дає мені свої штани, я скидаю катони, замочую їх у тазику, сиплю порошок, збиваю рукою піну. Раптом дзвінок у двері. Це вона. Сто пудів. Риня відчиняє, і в хату завалює моя мати й одразу заглядає в кімнати. Де він? Пауза. Де він? Нарешті помічає мене. Я бачу, як на її очі повільно навертаються сльози. Пауза. Ти аж світишся, зітхає вона. Мовчу. Підходить, бере мене за руку й каже: пішли. Не знати чому — підкорююся. Ми прощаємося з Ринею, він закриває за нами двері, виходимо на площадку. Я натискаю на кнопку виклику ліфта. Далеко внизу народжується шум, скрипіння, гуркоче двигун. Мати дивиться заплаканими очима й ніжно усміхається. Мовчки спостерігаю за нею. Несподівано в мені все наче перевертається, пропадає злість, гнів. Дивлюся на її втомлене, почервоніле обличчя й розумію, що глибоко в душі давно їй пробачив. Синок, я була неправа; пауза; синок… Всьо нормально. Ми виходимо з під'їзду й прямуємо додому. Неподалік на лавці під гітару кілька голосів волають «Групу крові» Цоя. Мовчки проходимо мимо. Мати помітно змінюється, стає щебетливою, розповідає що за ці дні багато зробила на дачі, привітно згадує вітчима, каже, що він їй допомагає, менше п'є, уявляєш, вечорами ніде не шляється, додому приходить рано. Я все це понуро слухаю й не реагую. Під нашим під'їздом ми сідаємо на лавку, в такий гарний вечір не хочеться швидко йти додому. Мати зізнається, що дуже непокоїлася, не знаходила собі місця, все валилося з рук. Вона каже, що телефонувала викладачка української літератури, Толя, ти прогулюєш пари, скажи. ???
— Вона казала, що тебе не було на двох заняттях.
— Може.
— Ти не ходиш у бурсу?
— Ма, ти знов починаєш?
— Синок, — дивиться на мене, — я тебе прошу, закінчи те кляте петеу. Без освіти тобі буде важко. Повір мені. Це ж середня освіта, якщо не матимеш диплома, то не зможеш піти далі вчитися. Чуєш мене, синок? Я розумію, що тобі важко. Всім важко. Зараз часи такі. Але ж… Толя, не грай вар'ята. Потихеньку… і все налагодиться.
Я тебе прошу, не кидай училище, чуєш? А там, дивися, влаштуєшся на гарну роботу, зароблятимеш путню копійку, одружишся; пауза; мені спокійніше буде. Синок, подумай…
— Добре, — перебиваю її, аби все це припинити. — Пішли спати.
Я знову у своїй кімнаті. Оглядаю платівки, радіолу, обклеєні картинками та плакатами стіни й почуваюся краще. Таке враження, наче мене тут не було цілий рік. Сідаю за свій письмовий стіл, торкаюся рідних предметів: олівців, запальнички, старовинного срібного хрестика, якого колись виміняв у Коновала. Несподівано заходить матір: можна? Да, да, заходь. Вона сідає на вільне крісло й каже, що до мене кожного дня телефонує Ляня, дівка, мабуть, за тобою сохне, синуля, може, ти до неї хоча б подзвониш?
17
Учора в бурсі мені виписав наш мастак за те, що прогулюю пари. Толя, каже він, ти ж нормальний розпіздяй, візьми себе в руки, закінчи це сране петеу, залишилося якихось два роки. Да, мастак Ромко — мужик серйозний і злого не бажає. Я пообіцяв йому, що виправлюся. Сьогодні на світовій літературі несподівано для себе отримую п'ятірку, й це мене круто вставляє. Здивований Коновал дивиться на мене і каже: ти шо, гоніш? ти шо, ботан? Сам ти ботан, обурююся на нього, читати нада, хоча б деколи; «Собор Паризької Богоматері» — класний роман, і тобі, наріку недоношеному, цього ніколи не знати. Коновал на мене гниє, але я його не слухаю. Після пари Риня, я і Король ідемо в дворик за нашими навчальними майстернями, в гастрономі купуємо «Жигулівське» (фуфлове попалося — 2–го пивзаводу), падаємо на лавці. Риня зізнається, що вчора вночі до нього подзвонила зарюмсана Іра Капуста, Толян, я з нею тер аж до дванадцятої ночі, вона так ридала, шо це просто торба, мені її навіть шкода стало; пауза; Риня сумно дивиться перед себе, п'є невеликими ковтками з пляшки й продовжує: яка тьолка, пацани, я не знаю, чи будуть мене ще так любити… Ти говориш, як сімдесятилітній дід, сміється Король, клацає запальничкою й прикурює, глибоко затягується, випускає дим і продовжує: а я, пацани, думаю, шо ми не повинні сохнути за ними, хай вони бігають за нами: ше така бабаська не вродилася, яка змусить мене про неї думати; пауза; це дуже нездорова біда, коли мужик постійно думає про бабу, він тоді стає ненормальним… скільки класних пациків було, які через пизду зламалися. Я допиваю пиво, жбурляю пляшку в кущі. Риня несподівано згадує Дефіцита й каже, що він вже догрався, Дімі, здається, кранти настали, он, на весілля запросив.
— З Ахінацеєю?! — у мене мало очі на лоба не лізуть.
— Да, — відповідає він, — прижучили нашого Діму кегебісти, прижучили по повній програмі, пацан так скоро не відмажеться, ходив, сміявся, блатував, а тут — хлоп! — і ласти.
Пауза.
— І мене він запросив, — каже Король.
— А нас з Машталіром — нє, — дивлюся на них.
Риня кисло посміхається й каже, що Дефіцит уже кілька днів ходить мутним, ніби його мішком прибили, шось собі кілішкує, нічьо не говорить, пацану нада помогти, бо настануть гайки… якшо сам себе підписав на цю біду, то можна простіше до цього ставитися, на всьо забити великий болт і жити в своє задоволення, а шо нє? а? в будь–якій ситуації є вихід, навіть коли тебе насильно женять; а корчити з себе нещасного… їбав я це. На його місці міг би бути я, обводжу їх поглядом, або Бодьо Машталір. І шо, ти тоже би собі так мозги парив, як Діма? — дратується Риня. Не знаю, розгублено відповідаю йому, просто… просто нам легко говорити, бо ми не були в його шкурі. Да всьо це гнилі тьорки! — встає Риня з лавки, «в його шкурі», «в його шкурі»… шо «в його шкурі»? Хай живе так, як йому добре… ну женили тебе на цій сучці Ахінацеї… пху! твою мать! і треба було ж таке чювирло підчепити? але ж на цьому життя не зупиняється… Пацани, перебиває нас Король, шо ви про всяку біду думаєте, краще їдемо вечором під «Нічлаву», купимо тварюку й відпердолимо її, а? їдемо? Пауза. Ми переглядаємося з Ринею. Ачьо, можна, пожвавлюється він, сьогодні ж ми нічим не зайняті? Король каже, що колимагу й хату організує, за це не переживайте, головне, шоб бабки були, п'ятдесят паперів на дві–три години хватить. Нема питань. Моїх останніх двадцять п'ять баксів, думаю, вистачить.