Згодом він заїжджає за нами на вишневій «п'ятірці» свого старого, ми сідаємо в салон із затемненими вікнами. Старий Короля — ше той фраєр, бабасьок молоденьких любить катати, дрючить їх одну за одною. Король відкриває біля себе віконце, на повну котушку вмикає AC/DC, як ненормальний, вигукує «вав» і з пробуксовками зривається з місця. Ми летимо по Київській під 80 у напрямку 9–ї бурси, повертаємо на Примакова. Не боїшся фараонів, шо так їздиш? — питаю в нього. їх тут нема, каже він весело, я сюдою їхав із центру за вами. Риня, звертаюся до нього, в мене з баблом підсос. Питаю, чи не сплавив він цифровий магнітофон, який ми недавно витягнули з «волги» на Енергетичній. Поки ше нє, відповідає, їдемо розбитою бруківкою вниз до 6–го магазину, потім під залізничний міст і виїжджаємо на Крушельницьку. Під готель «Тернопіль» підрулюємо повільно, оглядаємо місцевість. Біля входу до «Нічлави» стоїть три крутелики і курять. З боку парку Шевченка ідуть дві соски, заходять у кабак, один із крутеликів говорить до них і бере симпатичну брюнетку, підстрижену під каре, за руку. Він кілька хвилин тре з нею, мала силувано посміхається, аж поки не заходить у «Нічлаву». Ну шо, пацани? — дивиться на нас Король, вйо, бо дощ і коні мокнуть. Він просить зачекати і йде шукати повій. Ми з Ринею закурюємо, мовчимо. Пауза. Ше місяць–другий, несподівано озивається Риня, і похолодає, можна буде їздити у Львів або Франківськ і скидати куртки; пауза; он з Югославії бариги стільки лайкової шкіри понавозили. А де колимагу візьмемо? — запитую в нього. Риня обертається до мене й сміється: тесть Дефіцитові нульову «дев'ятку» обіцяв? — обіцяв. Король невдовзі повертається і каже, що є одна клячя, по п'ятнадцять паперів з носа. Не страшна? — жартує Риня. Нєа, відповідає Король, станок нормальний, ходова нормальна, табло — в порядку; спочатку панти клеїла — по двадцять хотіла, але я домовився за п'ятнадцять, карочє, пацани, в нас тільки дві–три години. Скидаємося по п'ятнадцять баксів і віддаємо Королю. Він іде за шльондрою, а Риня каже, треба купити водяру, пиво і все інше. Дає презерватив. Короля так і не видно. Риня, ти з Естонією — серйозно? Певний час він мовчить, але знаю, що від таких думок балда його розколюється. Ти про шо? — дивиться на мене. Ну, ти будеш туди звалювати назавжди? Пауза. Він дістає нову цигарку, клацає червоною запальничкою, глибоко затягується й повільно випускає дим, порожнім поглядом втуплюється перед себе, наче кілішкує, що відповісти. Поки не знаю, каже, я про це кожен день думаю… Капусту люблю… але Інгрід… мене від неї, Толян, аж трусить… Пауза. Де цей Король? — несподівано драіується. Зараз прийде. Нарешті з'являється Король, за ним іде кляча. Я придивляюся, і в мене від несподіванки аж відкривається рот.
— Торба! — вигукую я. — Риня, подивися, хто йде!
— Хто? — перепитує він.
— Дід Піхто! Це ж Іруся! Іруся, ця блядюга Артура, пам'ятаєш?
— Да?
Вони підходять до машини, Король відчиняє задні дверцята біля мене, і в салон сідає Іруся, вона мене спершу не помічає, вітається з Ринею, поводиться скуто, прохолодно, ніби механічно. Король швидко оббігає машину до водійських дверцят, сідає. Привіт, Іра, вітаюся я. Вона дивиться на мене й сахається, каже Королю, щоб той зупинив, але я беру її легко за руку й кажу, дурненька, я нічьо не пам'ятаю, ніяких образ, да? Вона втухає й більше не сіпається. Повертаємо в центр і їдемо на Східний, де Король підготував хату. Я сиджу біля неї й думаю. Не вкладається в голові, що вона займається таким. Скільки пройшло часу? Три місяці, чотири? Коли вона пішла на панель? Іра сидить мовчки, лише час від часу кидає на мене короткі, швидкі погляди. Да — думаю про себе — колись ця пизда мене серйозно заводила, я ще був тоді хлопчиком, тремтів від одного її вигляду.
— Можна закурити? — звертається вона до мене.
— Да, — простягаю їй пачку.
— Ти шо, на мене не злишся? — запитує, дивлячись краєм ока, потім прикурює, складає губи в трубочку й легко випускає дим.
— А чьо я на тебе маю злитися?
— Ну, за те, що було…
— А нічьо не було, з тобою — нічьо, це в мене з Артуром твоїм були непонятки, а з тобою — нічьо. Да, як той лох поживає?
…пауза. Я не хочу про нього згадувати, каже вона й замовкає. Ми заїжджаємо в подвір'я «китайської стіни» — найдовшого в нашому місті, здається десяти під'їздного і дев'ятиповерхового будинку на Східному, зупиняємося біля третього під'їзду. Король каже, пацани, тільки в хаті акуратно, бо це моєї тьолки, вона з батьками в Москву до родаків чюхнула, а мені залишила ключі, щоб рибок годував, так шо не нада там бушувати… ніяких обструганих диванів, побитих вікон чи поламаних стільців, не нада всього того, шо ви вмієте робити. От мудак. Потім він просить мене сходити за водярою та продуктами. Називає номер квартири, і я валю в магазин, який у цьому ж будинку, лише з другого боку — від дороги.
У магазині виникає неприємність — жирна тьотя в білому халаті у відділі горілчаних виробів не хоче продати горілку, каже, що я не маю двадцять одного року і що мені пити ще рано. Да їбав я в рот, «рано»! — спалахую, але одразу заспокоююся. Прошу випадкового ханигу помогти, і за це виставляю йому пляшку пива. Стовбичу в чергах, нарешті купую закуску, вісім пляшок пива, цигарки. Квартиру знаходжу без проблем, відчиняє Риня, питає, чьо так довго? Довго? ні–хуя собі довго! попробуй постій у чергах, така, бляха, карга попалася — засада, якби мав бензо–пилу, то на місці… Чьо такий злий? — сміється він. Курва, не хотіла снаряд продати, каже, шо молодий ше водку жрати; пауза; от сука! шоб із нею, курва, чоловік її не спав, шоб вона, жаба, все життя тільки самих алкашів бачила! Ну, ну, плескає мене Риня по плечу, розійшовся. Ми сідаємо на кухні за столик, я витягую з пакета покупки. Риня відкриває пляшку й наливає. Може, Короля почекаємо? — дивлюся на нього. Невдовзі приходить Король, заправляє в штани сорочку. Ми випиваємо втрьох. Ну шо, Толян, іди, покажи їй, де раки зимують, ха–ха. От козли, підводжуся, відчиняю холодильник, дістаю сире куряче яйце, випиваю, показую їм «фак» і йду в кімнату до Ірусі.
18
«Ку–ку, ти шо робиш?» — каже бабський голос, і я не можу в'їхати чий.
«Капусту не пізнаєш?» — ображається голос. «Капуста! Якими судьбами!»
«Ти сьогодні вдома?» — перебиває мене.
«Ну… да».
«Старіки є?»
«У суботу вони на дачі висять. А шо таке?»
«Готуйся, стільки тебе вже не бачили», — сміється вона, я не можу вкурити, що за біду вона задумала. «Ми прийдемо».
Хто «ми»? — гублюся в здогадках, хоча, по правді, знаю, про кого йдеться. Тремо про всілякі дрібниці, вона розпитує про Риню, поки не каже: ну, до зустрічі. Я згадую про Ляню і в мене по спині починають бігати мурашки, стає важко дихати. Невже я втюрився? Я ж не можу бути з нею! Сідаю за стіл, хапаю голову руками: я не хочу про неї думати). Забути! Забути! Аби відволіктися від Ляні, навмисне згадую все, що трапилося вчора на хаті, куди ми привезли Іру. Ми всадили на чотирьох все, що мали: водя–ру, пиво, потім, здається, Король знову бігав у магазин. А шо було потім? Іра розслабилася здається вона потім сміялася постійно коли бухали коли знову змусили її роздягнутися потім поскидали одяг із себе затягнули її в кімнату коли тицькали в неї своїми стоячими пісю–нами вона сміялася тільки король дратувався бо в нього мудака ніяк не міг встати патичок щось зарано тобі ще ха ха козел лаявся він розмахував руками це все блядське пиво да да блядське пиво кричав він після нього завжди так зо–лотьіе кольца и браслетьі на руках потім ми грали в карти голими в дурака і хто програв цілував ірусю в дупу я цілував тричі а може більше не пам'ятаю гарна дупа мадам не говорите о любви потім шо ж було потім ах да ми посадили ірусю в тачку і відправили куди вона хотіла а ще до нас доїбалося два старших штемпа за те шо ми голосно матюкалися ясний перець ми їм відвішали одразу на зупинці один вдарився об будку золотьіе кольца и браслети на руках де продають квитки на тролейбус і в нього з балди потекла юшка а другий підар вошивий кинув свого кєнта і уїбав снимайте будьте так добрьі вас умоляю прошу учесть что два раза не повторяю. Ляня ніяк не йде з голови. Вона — наче важка температура, яка накрила й не зникає. Пригадую наші перші дні, коли від одного її вигляду підривало дах, коли я постійно думав про неї й мало не втрачав голову. Може, я перегнув з нею? Може, я надто багато вимагав? Може, вона справді інакша, ніж я собі думаю? Бляха, від цього балда розвалюється. Деколи серед ночі я не знаю, чи про це думаю, чи це сниться, — бачу моя маленька як ти смієшся легко невимушено так наче ніколи нічого не станеться наче нічого не було поганого в моєму нещасному місті від якого ми всі страждаємо кожен потрохи як кому виходить і я не хочу думати що ти була з цим уйобком петром Григоровичем я не хочу думати про те що він з тобою витворяв чи кому потім про це нахвалявся лише прагну дивитися на тебе таку радісну окрилену безтурботну якою ти є зараз перед моїми очима да я знаю що саме це називається любов'ю а не те що ми уявляємо коли ходимо в кіно в кафе ресторани коли даруємо квіти о я так тобі й жодного разу не дарував квіти чи коли проводжаємо додому цілуємося якщо ти живеш у мені ночами значить це і є любов з якою борюся наче проклятий закопую її знущаюся глумлюся хочу їй повикручувати руки поламати кістки плюнути в обличчя хочу її розтоптати аби вона не підкоряла собі й не робила слабким беззахисним щоб у мене не їхав дашок через усілякі підозри здогадки мрії як там поживає моя мала тому я хочу всю цю біду стерти зі своїх мозгів так як стирають на магнітофонних касетах записи. Здригаюся від телефонного дзвінка. На дроті — Бодьо Машталір, запитує, що роблю, може, підемо кудись, прошвирнемося, відвішаємо випадковим комсомольцям або іншим мудакам. Кажу — не знаю, бо до мене мають прийти. Малий Машталір скаржиться, що в Дефіцита сьогодні весілля, а він, лох останній, його не запросив. І мене не запросив, заспокоюю Бодю, але я не жалкую.