«І тоді звитяжець, уникнувши страшної люті дракона, згадав про мідний щит і про лихі чари, що його стерегли, а тепер їх геть розбито; він відкинув з дороги мерзенний труп і відважно закрокував срібною підлогою до стіни чертогу, на якій висів той щит; і щит не став чекати, доки він підійде близько, а впав до його ніг на срібну долівку, сповнивши околицю могутнім, величним і страшним дзвоном».
Ледве ці останні слова злетіли з моїх вуст, — як неначе й справді в ту саму мить бебехнув на срібну підлогу важкий мідний щит: я почув ясний, лункий, дзвінкий, хоча й напевне віддалений металевий брязкіт. Я зірвався на ноги, остаточно втративши самовладання; проте Ашер і далі розмірено гойдався у кріслі. Я кинувся до нього. Очі його втупилися в одну точку, а обличчя немовби скам'яніло. Але тільки-но я поклав руку йому на плече, все Ашерове тіло аж пересмикнулося; на вустах промайнула страдницька посмішка; і я збагнув, що він не мовчить, а щось бурмоче — тихо, поквапливо, нерозбірливо, ніби не здає собі справи з моєї присутності. Нахилившись до самого його обличчя, я зрештою осягнув страхітливий сенс того бурмотіння. — То ти чуєш це?.. Так, чую, і чую вже давно. Довго... довго... довго... скільки хвилин, скільки годин, скільки днів я чую це... Але не смів... Ох, горе мені, жалюгідному негідникові!.. Я не смів... не смів признатися! Ми поклали її в домовину живою! Хіба я не казав, що в мене вкрай загострені почуття? А ось тепер кажу тобі, що я чув, як вона ще вперше слабо ворухнулася в тій лункій труні. Я почув це... ще багато, багато днів тому... але я не смів... не смів признатись! А тепер... цієї ночі... Ефелред... ха, ха!.. тріск розбитих дверей у пустельника, смертний зойк дракона, брязкіт мідного щита?.. Сказав би краще — то вона ламала свою труну, то скреготали залізні завіси на дверях її темниці, то вона билась об мідні стіни підземелля! Ох! Куди мені тікати? Вона ж скоро буде тут! Адже вона поспішає сюди, щоб дорікнути мені: навіщо я так поквапився! Я вже чую її кроки на сходах... Учуваю вже, як важко та страшно б'ється її серце... Божевільний! — Тут він у нестямі скочив на ноги і загорлав щосили, неначе вивергаючи з себе душу: — Божевільний! Кажу тобі — зараз вона стоїть за цими дверима!
Надлюдська сила, вкладена в його слова, либонь, подіяла мов заклинання, бо важкі старовинні двері, що на них Ашер указав пальцем, раптом повільно відхилили свої масивні чорні стулки. Власне, їх розчахнув шалений порив вітру — та все одно за тими дверима й справді височіла сповита саваном фігура леді Медлін Ашер. Білі шати були поплямовані кров'ю, на всьому виснаженому тілі видніли сліди жорстокої боротьби. Якусь хвилину вона стояла на порозі, тремтячи та погойдуючись туди-сюди, тоді з тихим жалісним зойком упала вперед, в обійми свого брата й у тих несамовитих, останніх, уже смертних судомах потягла його на підлогу — бездиханним трупом, нещасною жертвою жахів, давно ним передчутих.
Ледь не збожеволівши, я кинувся геть і з тієї кімнати, і з самого замку. Отямився вже на бруківці — надворі так само з усією люттю буяла гроза. Раптом шлях мені осяяв страхітливий спалах світла. Я повернувся, шукаючи джерело дивовижного блиску. Адже позад мене був тільки величезний будинок, і я перебував у його тіні. А це сяяв призахідний місяць — повний, криваво-червоний; він тепер світив крізь тріщину в стіні, раніше ледь помітну — я про неї вже розповідав: вона йшла зигзагами від даху будинку аж до фундаменту. На очах у мене тріщина швидко розширювалась. Тут налетів ще один шалений порив урагану, і тепер уже весь місячний диск неначе вибухнув ураз переді мною. Голова моя пішла обертом — я побачив, як розсуваються могутні стіни. Розлігся страшенний, довгий-довгий гук, немов шум тисячі водоспадів, і глибокі води зловісного озера безшумно й похмуро зійшлися над уламками дому Ашерів.
Примітки
«Останній вальс Вебера» — твір німецького композитора Карла Ґотліба Рейзігера (1798-1859) з циклу «Блискучі танці».
Фюзелі (Фюсслі) Йоганн Генріх (1741-1825) — швейцарський художник-романтик, жив і працював в Англії.
... тому що ідею цю висловлювали й інші люди... — Уотсон, доктор Персіваль, Спалланцані, а особливо єпископ Ландафський (прим. автора). Уотсон Річард (1737-1816) — англійський хімік, він же єпископ Ландафський. З його праці «Нариси з хімії» По дізнався й про інших дослідників: Парсіваль Томас (1740-1804) — англійський лікар, однією з його праць була стаття про чутливість рослин; Спалланцані Ладзаро (1729-1799) — італійський учений і мандрівник, автор «Дисертації про природу тварин і рослин», у якій також потверджував наявність чутливості в рослин.
Ґрессе Жан Батіст Луї (1709-1777) — французький поет-сатирик. У вірші «Вервер» він вельми грайливо розповідає про пригоди папуги, вихованого в жіночому монастирі, в «Монастирі» пише про самотнє життя поета.
Голберг Людвіг (1684-1754) — датський письменник, стояв біля витоків нової літератури Данії. «Підземні мандри Клімма» — його сатирично-соціальний роман-утопія.
... порадники з хіромантії Роберта Флада, Жана д'Ендажіне й Делашамбра. — Флад Роберт (1574-1637) — англійський лікар, автор трактатів з алхімії та хіромантії. Д'Ендажіне Жан (XVI ст. ) — автор книг з хіромантії. Делашамбр Марен Кюро (1594-1669) — автор посібника з хіромантії.
Тік Людвіґ (1773-1853) — німецький письменник-романтик.
Еймерік Жіроннський (1320-1399) — іспанський інквізитор, автор «Посібника з інквізиції».
Мела Помпоній (І ст.) — римський географ, автор напівфантастичних описів Африки та її мешканців.
«Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae» — «Застороги смертним прихильникам Маґунтинської церкви» (латин. ).
«Шалена печаль» сера Ланселота Кеннінґа — найімовірніше, вигаданий По автор і його твір.