Я дійшов до широко відомого місця в книжці, де Ефелред, герой роману, після марної спроби добутися миром до оселі пустельника намагається вдертися туди силоміць. Далі, якщо пам'ятаєте, оповідь звучить так:
«Й Ефелред, котрий від природи мав відважне серце й котрий до того ж був вельми наснажений міццю вина, якого багато напився, не схотів більше сперечатися з пустельником, котрий і справді був упертої та злостивої вдачі. І, відчувши вже дощ на своїх плечах і боячися, що буря посилиться, він розмахнувся булавою й одним ударом пробив дощані двері, просунув у дірку свою закуту в залізо правицю; і, натиснувши міцно, він став трощити, ламати й шматувати двері, так що тріск сухих дощок розбудив та розтривожив увесь ліс».
Дочитавши цю фразу, я здригнувся й замовк на хвилину, бо мені здалося (хоча я відразу подумав, що то плід моєї збудженої уяви), — мені здалося, ніби звідкись, з якогось віддаленого кутка замку до вуха неясно долинуло неначе відлуння (звичайно, дуже приглушене) того самого тріску й гуку, що його так докладно описував сер Ланселот. Це був, понад усякі сумніви, лише збіг обставин — саме він і привернув мою увагу, бо серед безперервного стукоту віконниць і звичного вже багатоголосся дедалі шаленішої бурі той тихий гук сам по собі напевне не міг би зацікавити або занепокоїти мене. Я став читати далі:
«Але доблесний вояк Ефелред, пройшовши у двері, був тяжко здивований та розлючений, що злосливий пустельник не став йому перед очі; натомість він уздрів величезного лускатого дракона, що, виригаючи пломінь, всідав на сторожі перед золотим чертогом, де підлога була встелена сріблом, а на стіні висів блискучий мідний щит, і на ньому вибито такий-от напис:
Хто сюди увійшов, той звитягу знайшов;
Хто з драконом сквита, той — володар щита.
Й Ефелред здійняв свою булаву та обрушив на голову дракона, і той упав перед ним і випустив свій поганий дух із виском таким страшним та різким, і до того ж таким пронизливим, що Ефелред ладен був затулити руками вуха, бо ніхто ніколи ще не чув подібного мерзенного крику».
Тут я знову зненацька зупинився — тепер уже вкрай здивований, бо не могло бути ніяких сумнівів, що цього разу я справді чую (хоча з якого боку, сказати б не зміг) тихий і напевне віддалений, але різкий, протяжний і дуже незвичайний — скрипучий та пронизливий — звук; точнісінько так лунав у моїй уяві той надприродний драконів зойк, про який я щойно прочитав у романі.
Не на жарт пригнічений цим новим, ще дивовижнішим збігом, охоплений тисячею суперечливих відчуттів, серед яких переважали подив і невимовний страх, я все-таки зберіг досить самовладання, щоб не потривожити мимовільним зауваженням вразливу, зболілу душу мого друга. Я аж ніяк не був певен, що він теж почув оті звуки; хоча, безперечно, за останні кілька хвилин у його поведінці відбулись дивні зміни. Спершу він сидів лицем до мене, а тоді потроху перемістив крісло так, що обличчя його було звернене до дверей; тож я бачив тільки профіль Ашера, однак помітив, що губи в нього ворушаться, немов щось нечутно промовляючи. Голова Ашерова впала на груди — але я знав, що він не спить, бо мені було видно збоку широко й недвижно розплющене око. Він не спав — про це свідчили й рухи його тіла: він погойдувався з боку в бік, плавно, повільно, але невпинно й одноманітно. Миттю окинувши оком усю картину, я вирішив усе-таки читати далі оповідь сера Ланселота. Там говорилося:
«І тоді звитяжець, уникнувши страшної люті дракона, згадав про мідний щит і про лихі чари, що його стерегли, а тепер їх геть розбито; він відкинув з дороги мерзенний труп і відважно закрокував срібною підлогою до стіни чертогу, на якій висів той щит; і щит не став чекати, доки він підійде близько, а впав до його ніг на срібну долівку, сповнивши околицю могутнім, величним і страшним дзвоном».
Ледве ці останні слова злетіли з моїх вуст, — як неначе й справді в ту саму мить бебехнув на срібну підлогу важкий мідний щит: я почув ясний, лункий, дзвінкий, хоча й напевне віддалений металевий брязкіт. Я зірвався на ноги, остаточно втративши самовладання; проте Ашер і далі розмірено гойдався у кріслі. Я кинувся до нього. Очі його втупилися в одну точку, а обличчя немовби скам'яніло. Але тільки-но я поклав руку йому на плече, все Ашерове тіло аж пересмикнулося; на вустах промайнула страдницька посмішка; і я збагнув, що він не мовчить, а щось бурмоче — тихо, поквапливо, нерозбірливо, ніби не здає собі справи з моєї присутності. Нахилившись до самого його обличчя, я зрештою осягнув страхітливий сенс того бурмотіння. — То ти чуєш це?.. Так, чую, і чую вже давно. Довго... довго... довго... скільки хвилин, скільки годин, скільки днів я чую це... Але не смів... Ох, горе мені, жалюгідному негідникові!.. Я не смів... не смів признатися! Ми поклали її в домовину живою! Хіба я не казав, що в мене вкрай загострені почуття? А ось тепер кажу тобі, що я чув, як вона ще вперше слабо ворухнулася в тій лункій труні. Я почув це... ще багато, багато днів тому... але я не смів... не смів признатись! А тепер... цієї ночі... Ефелред... ха, ха!.. тріск розбитих дверей у пустельника, смертний зойк дракона, брязкіт мідного щита?.. Сказав би краще — то вона ламала свою труну, то скреготали залізні завіси на дверях її темниці, то вона билась об мідні стіни підземелля! Ох! Куди мені тікати? Вона ж скоро буде тут! Адже вона поспішає сюди, щоб дорікнути мені: навіщо я так поквапився! Я вже чую її кроки на сходах... Учуваю вже, як важко та страшно б'ється її серце... Божевільний! — Тут він у нестямі скочив на ноги і загорлав щосили, неначе вивергаючи з себе душу: — Божевільний! Кажу тобі — зараз вона стоїть за цими дверима!