Ден Сіммонс
Падіння Гіперіона
Джонові Кітсу,
чиє ім’я
записане на воді
«Чи може Господь грати в серйозні ігри зі своїм творінням? Чи може будь-який творець, навіть обмежений, зіграти в серйозну гру зі своїми творіннями?»[1].
«Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами, — подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая чи сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні? [...] Для найвищої сили наше розумування має ту саму барву. Навіть якщо є хибним. У цьому і суть поезії»[2].
«Уяву можна порівняти зі сном Адама — той прокинувся і виявив, що все справдешнє»[3].
Частина I
Розділ 1
Того дня, коли армада вирушила на війну, того останнього дня, коли ми попрощалися зі старим життям, мене запросили на одну імпрезу. У той вечір подібні імпрези відбувалися повсюди, на всіх ста п’ятдесяти планетах Мережі, але найважливішою була лише ця.
Я підтвердив свою участь через інфосферу, прискіпливо оглянув мій найкращий парадний костюм, добре вимився, поголився, скрупульозно вбрався та в призначений час скористався одноразовим монідиском на картці запрошення для телепортації з Есперанса на ЦТК.
У цій півкулі ЦТК уже вечоріло, і навскісне проміння сонця рясним світлом заливало усе довкола: горби й долини Оленячого парку[4], сірі хмаросяги Адмінкомплексу далеко на півдні, обсаджені плакучими вербами береги річки Тетіс разом із блискучим болотяним вогнем і білі колонади самого Будинку уряду. Прибували тисячі гостей, але співробітники служби безпеки зустрічали кожного, звіряли наші запрошення зі зразками ДНК і галантним порухом руки показували шлях далі, до бару та буфету.
— Пан-Джозефе Северне? — ґречно уточнив провідник.
— Так, — збрехав я.
«Це всього лиш одне з багатьох моїх імен. Але точно не моя особистість».
— Директриса Ґледстон з радістю прийме вас цього вечора, трохи пізніше. Вас повідомлять, коли вона звільниться.
— Дуже добре.
— Якщо вам потрібно щось із наїдків або розваг, то промовте замовлення вголос, і наземні монітори прослідкують за їхнім виконанням.
Я кивнув, усміхнувся і залишив провідника позаду. Не встиг я ступити і дюжини кроків, як він уже розвернувся до наступних відвідувачів, що виходили з порталу на перон телепорт-станції.
Зі зручного місця на невеличкому пагорку мені було добре видно, як на кількохстах акрах тисячі гостей товклися по опоряджених газонах і блукали нетрями підстрижених садів. За узліссям, уже затіненим кронами прибережних дерев, де стояв я, тягнувся англійський сад, а далі височів імпозантний корпус Будинку уряду. У далекому дворику грав оркестр, і приховані динаміки розносили звуки до найвіддаленіших закутків Оленячого парку. Високо в небі невпинна вервечка «емтешок» спіраллю опускалася з телепорту. Кілька секунд я спостерігав за їхніми строкато вдягненими пасажирами, які спішувалися на перон біля наземного порталу. Мене захоплювало розмаїття транспорту: надвечірнє світло вигравало не тільки на кузовах стандартних «віккенів», «альців» та «сумацо», а й на рококових витребеньках летючих барж і металевих корпусах антикварних екранольотів, що були старомодними ще за днів існування Старої Землі.
Я побрів довгим пологим схилом до берега Тетісу, минаючи причал, де поміж неймовірного буйства та різновидів річкового транспорту по трапах сходили новоприбулі. Тетіс — єдина у світі ріка, що протікає всіма планетами Мережі й котить свої хвилі через постійні брами телепортів, змонтовані на певних ділянках понад двохсот світів та їхніх супутників. А люди, що мешкають на її набережжях, відносяться до найзаможнішого прошарку населення Гегемонії. І це можна виснувати із суден на воді: великих зубатих крейсерів, укритих запонами барок, п’ятиярусних барж, більшість із яких обладнана повітряними рушіями, мудрованих плавучих домів, мабуть, із власними телепортами, маленьких плавучих островів, імпортованих із Мауї-Заповітної, субмарин та прудких катерів періоду до Гіджри, багатого асортименту морських «емтешок» ручної роботи із Ренесанс-Вектората кількох сучасних яхт-всюдиходів, чиї обводи ховалися за бездоганно дзеркальними овоїдами захисних полів.
Тутешні гості здавалися не менш пафосними та вражаючими за власні судна: стиль їхнього вбрання варіювався від консервативних вечірніх костюмів та суконь відповідно до моди часів перед Гіджрою — це на тілах, яких вочевидь ніколи не торкалася терапія Поульсена, — і аж до найвищих зразків моди ЦТК на драпірованих фігурах, добряче підправлених знаменитими аРНКтистами. Я рушив собі далі, затримавшись тільки біля довгого столу з не менш довгим меню: у свою тарілку я поклав трохи ростбіфу, салату, філе повітряного кальмара, карі з Парваті та свіжого хліба.
Поки я знайшов, де можна примоститися неподалік від садів, надвечірнє світло вже помалу поступилося місцем сутінкам і на небі повигулькували зірки. Вогні недалекого міста і сусіднього Адмінкомплексу були свідомо притлумлені задля кращої демонстрації прольоту армади. Тож небо Центру Тау Кита сьогодні стало яснішим, ніж коли-небудь упродовж кількох попередніх століть.
— Я впевнена, що ми вже десь бачилися, — з усміхом поглянула на мене якась жінка.
Я всміхнувся їй у відповідь, упевнений, що це не так. Вона виглядала напрочуд привабливо, хоча була, можливо, вдвічі старшою від мене, років під шістдесят стандартних, але з першого погляду їй навряд чи хтось би дав навіть мої двадцять шість. Усе завдяки грошам та Поульсену. Шкіра була настільки чиста, що здавалася майже прозорою. Волосся — заплетене в колосок, а перса — радше відкриті, ніж прикриті димчастою сукнею — мали бездоганний вигляд. В її очах чаїлася жорстокість.
— Можливо, — відповів я, — хоча мені здається, що навряд. Мене звуть Джозеф Северн.
— Звісно, — погодилась вона. — Ви — митець!
Я не був митцем. Я... був колись... поетом. Але особистість Северна[5], у якій я вже цілий рік існував із моменту смерті моєї справжньої персоналії, промовляла, що я митець. У файлах Речі Спільної все це зазначено.
— А я пам’ятала! — розсміялася дама.
«Неправда. Вона скористалася своїми комлоґ-імплантами, щоби знайти необхідні їй дані в інфосфері».
Мені непотрібно було для цього спеціально «входити»... яке ж незграбне, надлишкове слово, архаїчне вживання якого я зневажав попри його вік. Я просто подумки заплющував очі й опинявся всередині інфосфери, просковзуючи повз поверхневі бар’єри Речі Спільної, пірнаючи під хвилі зовнішніх даних і стежачи за яскравою пуповиною її доступу до зчорнілих глибин потоку «захищеної» інформації.
— Мене звуть Діана Філомель, — назвалася вона. — Мій чоловік очолює транспортний сектор Сьомої Дракона.
Я кивнув і потиснув їй руку, яку вона простягла першою. Дама вирішила змовчати про той факт, що її друга половинка починала головним здирником-тітухаєм профспілки техперсоналу, що обслуговував атмосферні регенератори на Небесній Брамі, перш ніж статус політичного протеже дозволив йому перебратися на 7 Дракона... Як і про те, що її справжнє ім’я — Дайні Циць і заслужила вона його, ще коли була спершу лярвою, а потім бандаршою одного перепих-закладу у Мідель-Зумпфі, де обслуговувалися ерзаци із дихальних горл міста... Про свої два арешти за зловживання флешбеком[6], під час другого з яких вона завдала серйозних ушкоджень медику із реабілітаційного центру... Про те, що в дев’ять років отруїла свого зведеного брата, бо той погрожував розповісти їхньому батькові, що вона зустрічається з одним шахтарем із Болотянська на ім’я...
1
Can God play a significant game with his own creature? Can any creator, even a limited one, play a significant game with his own creature?
Норберт Вінер (Wiener, 26.11.1894, м. Коламбія, Міссурі, США — 18.03.1964, м. Стокгольм) — видатний американський математик та філософ єврейського походження. У дитячому віці вважався вундеркіндом. Випускник Університету Тафтса (1909) та Гарвардського університету (докторантура, 1913). Учень видатних математиків Бертрана Расселла (1872-1970), Ґодфрі Гарді (1877-1947) та Девіда Гіл(ь)берта (1862-1943). Багаторічний викладач і співробітник Массачусетського інституту технологій. Батько і автор терміна «кібернетика» (1948). Займався розв’язанням задач у галузях стохастичних процесів, шуму, радіоелектроніки, електронних засобів зв’язку, систем управління. Один із засновників теорії штучного інтелекту. Володар Національної наукової медалі США (1963). Відзначався неврівноваженим характером із нападами маніакальної депресії, потерпав на сімейні проблеми. Помер від серцевого нападу.
Українською мовою праці Норберта Вінера не перекладалися.
2
Джон Кітс. Лист до Джорджа й Джорджіани Кітсів, 24 лютого 1819 року.
Наведена цитата з листа до Джорджа (1797-1841) й Джорджіани (бл. 1797-1879) Кітсів, молодшого брата та його дружини, 24 лютого 1819 року не повна: «Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая чи сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні?
3
Джон Кітс. Лист до Бенджаміна Бейлі, 22.11.1817 р.
4
«Оленячий парк» названо на честь Оленячого заповідника, або 
) — у стародавні часи лісистої місцевості, в місці злиття Ґанґу та Ґоматі на півночі Індостану, де вперше після просвітлення почав учити Будда і де зародилася громада буддистів — Санґха. Нині — фактично передмістя м. Варанасі й один із найголовніших релігійних центрів буддизму (штат Утгар-Прадеш).
5
Джозеф Северн (Severn, 07.12.1793, м. Гокстон, Шордітч, Мідцлесекс, Англія — 03.08.1879, м. Рим) — англійський маляр, портретист, виходець із музичної родини і сам вправний піаніст, премійований випускник Королівської академічної школи в Лондоні — найдавнішого художнього навчального закладу в Британії (1819), поперемінно жив і працював в Італії та Англії, причому на батьківщині мав значно скромніші успіхи як жанровий маляр і портретист. Із 1861 по 1872 служив британським консулом у Римі. Життя Джозефа Северна критично висвітлено в новітніх критичних біографіях Ґранта Скотта (2005) і Сью Браун (2009).
Із Джоном Кітсом був знайомий через низку спільних друзів, певно, з весни 1816 р., супроводжував поета до Італії у вересні 1820 p. і доглядав за ним аж до його смерті, лишив численні щоденникові записи та листи, що проливають світло на останні місяці життя Джона Кітса. Багато років згодом був похований поруч із Кітсом на Протестантському кладовищі Рима.
6
Очевидно, назва фантастичного наркотику невипадково перегукується з автобіографією відомого (попри те, що неоднозначного) американського діяча контркультури 1960-х рр. і психолога
Цікаво, що цей самий фантастичний наркотик флешбек (принцип дії якого описано в «Оповіді поета») також є основним сюжетним елементом іншого твору Дена Сіммонса, який не пов’язаний із циклом «Гіперіонових пісень» — антиутопійним оповіданням «Flashback» [Флешбек] (1993) та однойменним романом на його основі (2011).