— Диспозиції!. — прогарчав Морпурґо.
Я накидав ескіз Яні. Виявилося, що передати лиск від поту графітовим стрижнем неможливо.
— Так точно! Третій материк — Урсус... трохи скидається на ведмедя, але тут Збройні сили не висаджувалися, оскільки це південний полюс і він фактично не придатний для життя, попри те, що місцева Самооборона має тут пункт спостереження... — здається, Яні відчув, що белькоче. Тому він виструнчився, затиллям долоні витер верхню губу і правив далі трохи стриманіше: — Основні бази Сухопутних військ ЗС розташовано тут, тут і тут, — його указівка підсвітила райони навколо столиці, міста Кітс, високо по гриві Еквуса. — Підрозділи ВКС взяли під контроль головний, столичний, космопорт і другорядні летовища тут... і тут, — він торкнувся Ендіміона і Порт-Романса, що розташовувалися на континенті Аквіла. — Частини Сухопутних військ розгорнули також оборону ось тут... — заблимало дві дюжини червоних вогників; більшість із них по шиї та гриві Еквуса, але деякі сягали аж Дзьоба Аквіли й околиць Порт-Романса, — і вони складаються із десантної, механізованої, протиповітряної і протикосмічної компонент. Ставка вважає, що, на відміну від Брешії, битв на самій планеті не відбуватиметься, але в разі будь-яких спроб вторгнення нападник отримає гідну відсіч.
Міна Ґледстон звірилася із комлоґом. Сімнадцять хвилин до початку промови і прямого ефіру.
— Що з планом евакуації?
Новонабуте самовладання Яні знову послабло. Він у відчаї поглянув на старших офіцерів.
— Евакуації не буде, — проказав адмірал Сінґх. — Ці плани були лише позірними. Щоби заманити Вигнанців у пастку.
Ґледстон схрестила пальці і тепер перебирала ними.
— Адмірале, на Гіперіоні кілька мільйонів людей.
— Так, — не став заперечувати офіцер, — і ми їх боронитимемо. Та питання не стоїть навіть про те, щоби вивезти хоча б тисяч шістдесят чи скількись там громадян Гегемонії. Якщо ж упустити в Мережу три мільйони, то ми спричинимо найсправжнісінький хаос. Крім того, це неможливо з огляду на безпеку.
— Ктир? — поцікавився Лі Гант.
— З огляду на безпеку, — повторив слова колеги генерал Морпурґо. Він підвівся і забрав указівку в Яні. Молодик нерішуче топтався на місці, не знаючи, що йому робити: стояти чи сідати і де саме. Зрештою він зробив крок назад і сховався у глибині кімнати поруч зі мною, ставши ніби за командою «вільно» і витріщившись кудись на стелю, виглядаючи там чи не завершення своєї кар’єри.
— Оперативна група вісімдесят сім крапка два вже в системі, — сказав Морпурґо. — Вигнанці відтягнули свої сили назад, у центр свого Рою, приблизно в шістдесяти астрономічних одиницях від Гіперіона. Хай які в них цілі та наміри, система в безпеці. Гіперіон у безпеці. Ми чекаємо на контратаку, але знаємо, що зможемо її стримати. Ще раз повторюся: хай які в них цілі та наміри, а Гіперіон тепер у складі Мережі. Питання?
Питань не було. Ґледстон покинула приміщення в супроводі Лі Ганта, зграї сенаторів та помічників. Окремо, мабуть, за статутом, гуртувалися військовики. Ад’ютанти порозбігалися. А кілька репортерів, яким дозволили бути присутніми на засіданні, поквапилися до своїх операторських команд за дверима. Молодий полковник Яні із неуважним поглядом та дуже блідим обличчям так і залишився стояти.
Я ще трохи посидів, розглядаючи мапу Гіперіона на ерзац-екрані. Із такої відстані подібність материка Еквус на коня здавалася ще більшою. Зі свого місця я міг розгледіти хіба що гори хребта Вуздечка та оранжеве забарвлення високогірної пустелі під «оком». На північний схід від пасма я не знайшов жодної позначки оборонних рубежів Збройних сил. І взагалі — жодних інших символів, крім дрібної червоної цятки, яка могла виявитися мертвим Містом поетів. Гробниць часу на карту не нанесли. Таке враження, що вони не мали військового значення, як і не відігравали жодної ролі в подіях цих днів. І все ж таки якимось чином я знав, що вся ця війна, всі ці пересування тисячних армій і долі мільйонів (або й мільярдів) залежали від вчинків шістьох людей у непозначеній області оранжевого й жовтого кольорів.
Я склав альбом для ескізів, порозпихав олівці по кишенях, пошукав поглядом вихід і подався геть.
В одному з довгих коридорів, які вели до парадного входу, мене перестрів Лі Гант.
— Ідете?
— А не можна? — перевівши подих, запитав я.
Гант усміхнувся, якщо так можна назвати вигин угору його тонких губ.
— Аж ніяк, пан-Северне. Проте Директриса Ґледстон просила мене переказати, що сьогодні по обіді вона знову хотіла би з вами поспілкуватися.
— Коли?
— У будь-яку мить після її промови, — знизав плечима Гант. — Коли вам зручно.
Я кивнув. Буквально мільйони лобістів, кар’єристів, майбутніх біографів, підприємців, фанатів Директриси та її потенційних кілерів віддали би практично будь-що за хвилинку часу з найвідомішим керівником Гегемонії, Директрисою Ґледстон, а я бачитиму її, «коли мені буде зручно». Ніхто й ніколи не казав, що Всесвіт при здоровому глузді.
Я проскочив повз Лі Ганта і рушив до виходу.
Згідно із доволі давнім звичаєм, Будинок уряду не мав телепортів публічного користування у своїх межах. Відтак від захисних перепон біля парадного входу треба було ще трохи пройти через сад до присадкуватої білої споруди, яка слугувала прес-центром і телепорт-станцією водночас. Новинарі обступили центральну відео-нішу, звідки впізнавана подоба й тембр Левелліна Дрейка, «голосу Речі Спільної», створювали фон для промови Директриси Ґледстон, «що мала життєво важливе значення для Гегемонії». Я кивнув у його напрямі, знайшов вільний портал, продемонстрував свою універсальну картку і вийшов у пошуках бару.
Ґранд-Анфілада — щойно ви її діставалися — була єдиним місцем у Мережі, де можна користуватися телепортами задарма. Кожна планета надавала щонайменше один свій квартал найкращого міста (а ЦТК — всі двадцять три) для розваг, відвідин крамниць і барів. Барів — особливо.
Подібно до ріки Тетіс, Ґранд-Анфілада бігла між телепортами військових габаритів, кожен заввишки по двісті метрів. Замикаючись сама на собі, ця нескінченна головна вулиця Мережі фактично була стокілометровим тором матеріальних насолод. Можна було стояти — як от, наприклад, я того ранку — під яскравим сонцем Центру Тау Кита і заглядати в перспективу телепорту Анфілади, за яким ховалася нічна алея на Денебі-Драй, оживлена суцільним неоном та голограмами, вхопити краєм ока шматочок багатоярусного Головного центру Луза і в той же час знати, що позаду нього в діркуватих тінях верховіття Божегаю розташовані бутики, цегляні вестибюлі й ліфти, що спиналися до «Крон» — найдорожчого ресторану Всемережжя.
На все це мені якраз начхати. Мені потрібен був звичайний бар.
Їхня типова клієнтура на ЦТК складається з бюрократів, новинарів і підприємців, а тому я сів на один із бусів Анфілади і зійшов на головній дразі Сьомої Дракона. Тутешня сила тяжіння багатьох відлякувала (вона відлякувала навіть мене), але, з іншого боку, гарантувала не такі людні зали в барах, куди ходили винятково, щоби випити.
Я зупинився у закладі, розташованому на першому поверсі, майже непомітному за вертикальними опорами й технологічними шахтами, що вели до головних торгових риштувань. Усередині було темно: темні стіни, темне дерево і темні завсідники, поміж яких смаглява, як оце я, людина вважалася напрочуд блідошкірою. Непогане місце, аби перехилити чарчину, тож я і випив — спершу подвійну порцію шотландського віскі, а потім перейшов до серйозніших трунків.