— Так, — я переповідаю сни із Ґледстон, про руйнування Небесної Брами та Божегаю. Про плутані картинки з Гіперіона.
Гант ходить сюди-туди по вузенькій кімнаті, і його тінь тягнеться високо по грубих стінах.
— А ти можеш із ними зв’язатися?
— Тими, про кого мені сняться сни? Із Ґледстон? — поміркувавши секунду, відповідаю: — Ні.
— Ти певен?
Я намагаюся пояснити.
— Мене ж навіть нема в тих снах, Ганте. У мене нема... голосу, я там не присутній... У жодний спосіб контакт із тими, про кого я сню, неможливий.
— Але ж інколи тобі сняться їхні думки?
І тут я розумію, що він має рацію. Це дуже близько до істини.
— Я відчуваю їхні емоції...
— Отже, ти можеш лишити якийсь слід у їхній свідомості... їхній пам’яті? Дати їм знати про наше місцезнаходження?
— Ні.
Гант рухнув на стілець в ногах мого ліжка. Раптом він сильно постарішав.
— Послухай, Лі, — озиваюся я до нього, — навіть якби я міг зв’язатися із Ґледстон або іншими (чого я зробити не можу), чим би вони зарадили? Я вже тобі казав, що ми на репродукції Старої Землі в Маґеллановій Хмарі[112]. Навіть на гокінґових швидкостях під час квантового стрибка сюди летіти кілька століть.
— Можна було би їх усіх попередити, — понурим від утоми голосом править далі Гант.
— Попередити про що? Навколо Ґледстон збуваються її найстрашніші кошмари. То гадаєш, вона досі довіряє ТехноКорду? Ось чому останній викрав нас так зухвало. Події зараз розгортаються настільки швидко, що ні Ґледстон, ні будь-кому іншому в Гегемонії взяти їх під контроль уже не вдасться.
Гант тре очі та під носом складає разом пальці рук. Його погляд складно назвати дружнім:
— Ти справді повернена особистість поета?
Я нічого не відповідаю.
— Почитай вірші. Заримуй що-небудь.
Я мотаю головою. Вже пізно, ми обоє зморені та налякані, і в мене досі калатає серце після нічного жахіття, що насправді гірше від звичайного кошмару. Я не дозволю Гангові сердити себе.
— Ну, давай, — не здається він. — Доведи мені, що ти нова і краща версія Біллі Кітса.
— Джона Кітса, — тихо виправляю я.
— Байдуже. Давай, Северне. Чи Джоне. Чи як ти хочеш, щоби я тебе називав. Почитай вірші.
— Гаразд, — дивлюся я на нього у відповідь. — Слухай-но:
— Ну, не знаю, — промовив Гант. — Я би не сказав, що це витвір поета, чия слава розтягнеться на тисячоліття.
Я знизав плечима.
— Тобі сьогодні снилася Ґледстон? Через що ти так стогнав? Що там у них сталося?
— Ні, не снилася. Цього разу був... справжній кошмар. Коли-не-коли я їх досі бачу.
Гант підводиться і піднімає лампу, ладнаючись іти до себе з єдиним джерелом світла. Я чую водограй на П’яцці та голубів на підвіконні.
— Завтра, — каже він, — ми спробуємо з усім цим розібратися і подумаємо, як нам вернутися додому. Якщо вийшло квантувати нас сюди, то мусить існувати спосіб і квантувати назад.
— Так, — відповідаю я, хоч і знаю, що це неправда.
— Добраніч, — прощається Гант. — І давай цього разу без кошмарів, гаразд?
— Без, — погоджуюся я попри те, що це ще більша неправда.
Монета відтягнула пораненого Кассада подалі від Ктиря і, здавалося, втримувала його на відстані простягнутою рукою, поки іншою намацувала блакитний тор на поясі свого костюма та крутила ним позаду себе.
У повітрі з’явився двометровий золотий овал зі сліпучого вогню.
— Відпусти, — бурмотів Кассад. — Дай нам закінчити.
Пазурі Ктиря наробили велетенських дірок у костюмі полковника, і тепер їх заливала кров. Його права ступня теліпалася, наче відітнута від ноги; ставати на неї він не міг, і тільки те, що під час своєї боротьби із Ктирем істота його фактично крутила в повітрі — така собі шалена пародія на танець, — дозволяло чоловікові зберігати до цього вертикальну позицію.
— Відпусти, — повторив Федман Кассад.
— Закрий рота, — озвалася Монета, і вже тихіше додала: — Закрий рота, кохання моє, — вона відволокла його в золотий овал, і вони вивалилися на яскраве світло.
Навіть крізь біль та виснаження Кассада приголомшив пейзаж. Вони опинилися не на Гіперіоні — в цьому він був певен. Широка рівнина тягнулася до настільки далекого обрію, що в його достовірності закрадалися логічні та житейські сумніви. Куца оранжева трава (якщо це взагалі можна назвати травою) вкривала низовину та присадкуваті пагорби, немовби щетина на спині неозорої гусені, а те, що нагадувало дерева, зростало якимись скульптурами з армованого вуглецю, галузячись на ешерівське віття й стовбури абсолютно неймовірного барокового вигляду та розпускаючи рясне, овальної форми листя синього й фіолетового кольорів, що жваво мерехтіло та зверталося до неба живого світла.
Не денного світла. Навіть коли Монета тягнула його в портал (не звичайний телепорт, бо Кассад був переконаний, що вони тільки-но здолали не тільки простір, а й час), що одразу закрився за їхніми спинами, у напрямку гайка цих неймовірних дерев, то чоловік устиг поглянути на небо і ледь не прозрів від чуда. День стояв яскравий, ніби на Гіперіоні, світліший, ніж у лузійському торгцентрі о дванадцятій нуль-нуль, світліший, ніж на плато Тарсіс під середолітнім сонцем Марса, спекотної рідної планети Кассада. От тільки це було не сонячне світло. Небо переповнювали зорі, сузір’я та зоряні скупчення — галактика настільки захаращена світилами, що між ними практично не лишалося прогалин темряви. Усе одно що потрапити в планетарій із десятьма проекторами, подумав полковник. Усе одно що потрапити в центр галактики.
Центр галактики.
Компанія із десятьох чоловіків та жінок у костюмах вийшли із тіні ешерівських дерев й оточили Монету з Кассадом. Один із чоловіків — гігант навіть за мірками марсіанина — подивився на нього, підвів погляд на Монету, і хоча полковник не почув жодного звука, не відчув нічого по своїх лазерних та радіопередавачах у костюмі, однаково зрозумів, що ці двоє спілкуються.
— Ляж, — промовила до нього Монета і вклала Кассада на оксамитову оранжеву траву. Він борсався, намагаючись підвестись, сісти, заговорити, але жінка разом із велетнем торкнулися його грудей руками, і він відкинувся назад так, що тепер його поле зору охоплювало тільки фіолетову листву, яка повільно крутилася в промінні небесних зірок.
112
Маґелланові Хмари (Nubeculae Magellani) — дві неправильні карликові галактики, супутники Чумацького Шляху, що входять до т. зв. Місцевої групи галактик, обертаються навколо нашої галактики і розташовані у південній півкулі. Видні неозброєним оком. Велика Маґелланова Хмара розташована, приблизно, за 160 тис. світлових років від Землі, Мала Маґелланова Хмара — за 200 тис.
Цікаво, що в «Оповіді детектива» Джонні стверджує, нібито Стара Земля знаходиться зараз десь у скупченні галактик у сузір’ї Геркулеса (Abell 2151), розташованому приблизно в 500 млн. світлових років від Землі.
113
Джон Кітс. Пісня про себе (3 листа до Фанні Брон). 2 (A Song about Myself, 1883; пер. Василя Мисика, 1968).