Чоловік знову його торкнувся, і костюм Кассада вимкнувся. Він спробував присісти, прикрити свою голизну перед невеликою юрбою, що зібралася навколо, але тверда рука Монети втримала його на місці. Крізь біль і дезорієнтацію він ледве відчував маніпуляції того чоловіка з його порізаними руками і грудьми. Велетень водив убраною в срібло долонею по нозі аж геть униз, до порваного ахілла. Де б гігант його не торкався, полковник відчував прохолоду, і потім його свідомість кудись полинула, ніби повітряна кулька, що високо злетіла над буро-рудою рівниною та плавними перекотами пагорбів, аж до суцільного купола зірок, де чекала якась величезна постать — темна, ніби грозова хмара, що зависла над крайнебом, і масивна, немов гора.
— Кассаде, — прошепотіла Монета, і полковник вернувся назад. — Кассаде, — ще раз гукнула вона, притулившись губами до його щоки, і його костюм знову ввімкнувся та злився з її власним.
Полковник Кассад сів поруч із нею. Потрусив головою, збагнув, що він досі в живосрібному енергетичному костюмі, та зіпнувся на ноги. Біль зник. У десятку місць, де гоїлися його рани, де йому підлатали страхітливі порізи, він відчував зашпори. Він притулив до себе руку, провів нею по шкірі, зігнув коліно, торкнувся п’яти, але ніде не знайшов шрамів.
Кассад розвернувся до гіганта.
— Дякую, — промовив він, не знаючи, чи його чути.
Велетень кивнув та повернувся до своїх.
— Він... можна сказати, лікар, — пояснила Монета. — Такий собі цілитель.
Полковник її практично не чув, бо тим часом роздивлявся інших людей. Те, що вони були людьми, він знав десь глибоко в душі, але його приголомшувала їхня порода. Їхні костюми не були всуціль сріблястими, як у них із Монетою, а мінилися різними кольорами, м’якими й органічними, немов у диких тварин. Тільки ледве помітний гул енергій та розмиті риси облич видавали те, що вони також були вбрані в подібний одяг. Їхня анатомія була настільки ж розмаїтою, як і їхня масть. У цілителя був торс Ктиря за розмірами та масивна постава, він мав важкий лоб, і бура енергія каскадом лилася по ньому, наче грива... жінка поряд із ним була напрочуд маленька, але, безсумнівно, жіночої статі, бо вирізнялася бездоганними пропорціями, мускулистими ногами, невеликими персами та двометровими ельфійськими крильцями, що підіймалися на її спині. Крильця точно не декоративні, адже варто було леготу поворушити оранжеву лугову траву, як жінка зробила короткий розбіг, розкинула руки і граційно злетіла в повітря.
За кількома високими худими жінками в голубих костюмах і з довгими перетинчастими пальцями стояв гурт маленьких чоловіків із захисними щитками на обличчях та в панцирах, що робило їх схожими на закутих у броню десантників Гегемонії перед боєм у вакуумі, от тільки Кассад відчував, що захист цих чоловіків — їхній складник. Над головами в теплових потоках ширяли крилаті чоловіки, і між ними мерехтіли жовті промені лазера, відбиваючи якийсь складний код. І випромінювали ці промені, здавалося, їхні очі — по одному посеред грудної клітки.
Кассад іще раз потрусив головою.
— Треба йти, — проказала Монета. — Ктиреві сюди не проникнути. Цим воїнам і без того є з чим змагатися, крім як конкретно цього прояву Князя болю.
— Де ми? — спитав Кассад.
Золотою ферулою з пояса Монета відкрила в повітрі фіолетовий овал:
— У далекому майбутньому людини. Одному з наших майбуттів. У тому, де створено і відправлено в минуле Гробниці часу.
Кассад знову озирнувся. Раптом щось величезне поворушилося, заступивши собою тисячі зірок, і на якісь дрібні секунди відкинуло за собою тінь. Чоловіки й жінки на мить підняли погляди вгору й одразу повернулися до своїх справ: збирали невеличкі плоди з дерев, збивалися в гурти, щоби роздивитися яскраві енергетичні мапи, що з’являлися перед ними, варто було комусь із них клацнути пальцем, і відлітали зі швидкістю стріли до горизонту. Одна присадкувата кругла особина невизначеної статі закопалася в м’який ґрунт. Усе, що лишилося від неї видним, було невеличке підняття земляного покриву, і тепер цей горбик описував концентричні кола навколо товариства.
— Але ж де саме це? — знову спитав Кассад. — Що це взагалі таке? — незбагненно, але раптом він був ладен розридатися, ніби завернув за найближчий ріг і опинився вдома, у таборі для евакуйованих Проекту Тарсіс, до нього з порога махає рукою давно померла мама, а його забуті друзі та брати-сестри чекають, поїси він зіграє з ними у скутбол.
— Гайда, — квапиться Монета, і цього разу зрозуміло, що справа не терпить згаяння. Вона тягне Кассада до яскравого овалу. Він подивився на інших, на купол зірок, а потім зробив крок, і ця панорама зникла.
Вони вийшли в темряві, тож у найменші частки секунди фільтри його костюма компенсували різницю для очей. Обоє стоять тепер в основі Кришталевого моноліту в долині Гробниць часу на Гіперіоні. Ніч. Угорі вирують хмари, навісніє буря. Довкілля освітлюють лише Гробниці, що мріють пульсуючим сяйвом. І Кассада піднуджує від того, що він утратив чисте, добре освітлене місце, де вони щойно були. Аж раптом він зосереджується на тому, що бачить.
У півкілометрі далі по долині — Сол Вайнтрауб і Брон Ламія. Вони лежать під Нефритовою гробницею, і Сол накрив собою жінку. Вітер шпурляє в них густі жмені піску, і тому вони не бачать, як до них по стежині повз Обеліск наближається Ктир, ніби ще одна тінь.
Федман Кассад виходить із-під захисту темно-мармурового фасаду Моноліту та обминає кришталеві друзки, що всіюють доріжку. Він усвідомлює, що Монета не відпускає його і тримає за руку.
— Якщо ти битимешся знов, — тихо й наполегливо шепоче вона йому на вухо, — то Ктир тебе вб’є.
— Вони мої друзі, — тільки й відповідає Кассад. Його армійське спорядження та розбитий панцир лежать там, де його давніше покинула Монета. Він обшукав Моноліт і знайшов свою штурмову гвинтівку та ладівницю з гранатами, перевірив справність зброї, заряд, познімав усе із запобіжників, вийшов із Моноліту та швидким кроком рушив до Ктиря.
Я прокидаюся під плюскоту води, і на якусь мить мені здається, що я куняв під Лодорським водоспадом[114], куди часом забродили у своїх походах із Брауном. Але темрява, варто було мені розплющити очі, лякає не менше, ніж уві сні. У води хворобливий, дзюркотливий звук, не схожий на шум порогів, котрих якось у своїй поезії прославить Сауті. Мені страшенно зле. І це не те хворе горло, що від нього я зліг після повернення з походу, під час якого ми з Брауном перед сніданком так нерозсудливо видряпалися на Скіддо[115], а смертельна лячна недуга, од якої болить усе тіло і трясе пропасниця, а в грудях та животі клекотить мокротиння та пекучий вогонь.
Я підводжуся і навпомацки рухаюся до вікна. Тьмяне світло лине з-під дверей до кімнати Лі Ганта, тож я розумію, що, засинаючи, він не гасив лампи. Мені не зашкодило б аналогічне рішення, але зараз світити свою лампу вже запізно, тому я навмання просуваюся до світлішого прямокутника, вписаного в глибший морок приміщення.
Повітря свіже і сповнене запахів дощу. Я розумію, що мене розбудив грім та спалахи блискавок над римськими дахами. У місті темно. Перехилившись із відчиненого вікна, можу побачити мокрі від дощу сходи над П’яццею та вежі Тринітадеї-Монті, силует яких чорніє на фоні громовиць. Зі сходів униз злітає прохолодний вітер, і я вертаюся до ліжка по ковдру, перш ніж підтягти стілець до вікна та сидіти, виглядати й міркувати.
Пам’ятаю брата Тома в ці його останні тижні та дні, його тіло й обличчя, спотворене жахливими спробами дихати. Пам’ятаю маму[116] та її блідість, її обличчя, що практично блистіло в напівмороці затемненої кімнати. Нам із сестрою дозволяли брати її за липку руку, цілувати її гарячі губи, а потім відходити. Пам’ятаю, одного разу я крадькома витер губи, виходячи з кімнати й озираючись обабіч, аби переконатися, що ні сестра, ні інші не бачили цього гріховного вчинку.
114
Лодорський водоспад (Lodore Falls) — мальовничий 30-метровий водоспад в Англії на невеликому потічку Вотендлат-Тарн у долині Борроудейл в центральній частині Озерного краю (див. вище). Оспіваний відомим поетом-романтиком Робертом Сауті (1774-1843). Джон Кітс був у його околицях 28.06.1818 р.
115
Скіддо (Skiddaw, від
Доволі простий за складністю підйом на неї Джон Кітс і його друг Чарлз Браун здійснили 27.06.1818 р. під час пішого походу Озерним краєм. Гора згадується у великій поемі Джона Кітса «Ендіміон» (Endymion, 1818; фрагменти у пер. Василя Мисика і Віктора Марача).
116
молодший брат Джона Кітса Томас (1799-1818) і матір Френсіс Дженніґс Кітс (1775-1810) також померли від туберкульозу.