Але навіть тут я не міг спекатися Ґледстон. У далекому кінці приміщення з плаского телевізора на мене дивилося обличчя Директриси на синьо-золотому тлі, яке використовувалося для урядових трансляцій. Послухати її зібралося кілька інших питущих. До мене доносилися уривки її промови: «...забезпечити життя і здоров’я громадян Гегемонії... неможливість наразити всю Мережу або наших союзників на небезпеку... відтак я санкціонувала повноцінну військову відповідь...»
— Вимкніть цей клятий ящик!
До мене раптом дійшло, що це кричу я. Усі відвідувачі аж були озирнулися, але звук таки прикрутили. Я трохи поспостерігав за ротом Ґледстон, а потім махнув бармену, щоби той повторив замовлення.
Трохи пізніше (насправді ж могли спливти цілі години) я відірвався від випивки і зрозумів, що навпроти мене в темній кабінці хтось сидить. Кліпнувши, через якусь секунду я почав упізнавати людину в тьмяному світлі. На мить серце заторохтіло: «Фанні!» — але я ще раз кліпнув очима і проказав:
— Пані Філомель.
Вона досі була в синій сукні, у якій я її бачив за сніданком. От тільки виріз чомусь здавався тепер глибшим. Обличчя і руки ніби мріли в майже непроглядних сутінках.
— Пан-Северне, — озвалася вона практично пошепки. — Я прийшла по вашу обіцянку!
— Обіцянку? — я знову поманив бармена, але той не реагував. Спохмурнівши, я зиркнув на Діану Філомель: — Яку обіцянку?
— Що значить «яку»? А мій портрет? Ви забули, що дали мені слово на вечірці?
— Я вже зробив той портрет.
Я клацнув пальцями, проте зухвалий бармен навіть не вдостоїв мене поглядом.
— Звісно. Але мені потрібен портрет у повний зріст.
Я зітхнув та осушив чарку з віскі до дна.
— Я зараз випиваю.
— Та я бачу, — всміхнулася пані Філомель.
Я вже зібрався йти до шинквасу, але передумав і повільно сів на витертий дерев’яний ослінчик.
— Армагеддон, — промовив я. — Вони граються в Армагеддон.
Я уважно подивився на даму і трохи примружився, намагаючись зосередити на ній свій погляд.
— Вам відоме це слово, міледі?
— Навряд чи він принесе вам іще алкоголю, — відповіла вона. — У мене вдома є багато випивки. Ви могли би собі підливати, поки будете мене малювати.
Я знову примружився. Цього разу хитріше. Може, я і перебрав зі спиртним, але обачності поки не втратив.
— А чоловік?
Діана Філомель розпливлася в надто променистій усмішці.
— На кілька днів лишився у Будинку уряду, — вона перейшла на шепіт. — У такий відповідальний час він не може віддалятися від можновладців. Гайда, мій транспорт одразу за дверима.
Не пам’ятаю, щоби я платив, але, напевно, таки зробив це. Або це зробила пані Філомель. Не пам’ятаю також, щоби вона мені помагала вибратися з бару. Та припускаю, що без допомоги не обійшлося. Можливо, її шофер. У спогадах відклався чоловік у сірому кітелі зі штанями... пам’ятаю, як спирався на нього.
В «емтешці» був досить-таки прозорий ізсередини ковпак з ефектом поляризації для спостерігача ззовні. У салоні ми розвалилися на глибоких подушках сидінь та виглядали у вікна. Я нарахував два портали, а потім ми звернули з Анфілади і набрали висоту над голубими ланами, що розкинулися під жовтим небом. Закрутисті будинки, побудовані з якогось ебенового дерева, здіймалися на пагорбах в оточенні макових полів та бронзових озер. Ренесанс-Вектор? Занадто складна загадка, щоби міркувати над нею в той момент, тож я схилив голову на скло і вирішив відпочити якусь хвилинку чи дві. Для того, щоби подужати портрет панни Філомель, доведеться відпочити... хе-хе.
Під нами пропливав сільський ландшафт.
Розділ 5
Полковник Федман Кассад крізь завісу пилу йде за Брон Ламією та отцем Гойтом до Нефритової гробниці. Він збрехав Ламії, адже його щиток нічного бачення і сенсори працювали добре, незважаючи на спалахи електричних розрядів у повітрі. Здається, найкраща можливість зустріти Ктиря — це слідувати за ними. Чоловік пригадував полювання на скелястого лева на Хевроні, де прив’язують цапа і чекають на появу хижака.
Дані індикаторів, які він розставив навколо, вискакують на тактичному дисплеї полковника і промовляються через імплант. Він пішов на прорахований ризик, залишивши Вайнтрауба із донькою, Мартіна Силена і Консула спати в таборі, захищеному хіба що автоматикою та сигналізацією. До того ж дуже сумнівно, що він зміг би у зупинити Ктиря. Усі вони наче припнуті кози, яким зостається лише очікувати. Та ще є жінка-фантом на ім’я Монета, яку Кассад прагнув знайти, перш ніж загинути.
Вітер продовжує здійматися, тепер він свистить навколо військового, знижуючи видимість до нуля та барабанячи по броні. Дюни горять від розрядів, мініатюрні блискавки тріщать навколо його ніг і черевиків. Чоловік крокує, намагаючись утримати чіткий тепловий слід Брон. Інформація струменить із її відкритого комлоґу. Відкриті канали Гойта повідомляють лише, що він живий і в русі.
Полковник проходить під видовженим крилом Сфінкса, відчуваючи над собою невидиму вагу, що нависла, наче підошва черевика. Тоді він повертає в сторону долини і бачить Нефритову гробницю, якої, якщо не брати до уваги самого лише холодного контуру, просто не видно в інфрачервоному діапазоні. Гойт саме входить у напівкруглий отвір; Ламія — за двадцять метрів позаду нього. Нічого більше не рухається. Сховані ніччю та бурею індикатори, залишені Кассадом у таборі, говорили, що Сол із дитиною поснули, а от Консул — ні. Він лежить, завмерши. Більше навколо нічого не відбувається.
Військовий знімає гвинтівку із запобіжника, відтак швидко й широко крокує вперед. Він усе віддав би зараз за доступ до супутника спостереження, до його повної системи тактичних каналів, замість того щоби мучитися з окремими картинками розбитої на фрагменти ситуації. Він щулиться під панциром і простує далі.
Брон Ламія ледь доповзає останні п’ятнадцять метрів свого шляху до Нефритової гробниці. Вітер переріс у сильний шторм і продовжував дужчати, збиваючи її з ніг. Двічі вона падає головою у пісок. Блискавка зараз уже справжня, вона розриває небо спалахами, що освічують оповиту мерехтінням гробницю. Двічі вона кличе Гойта, Кассада чи ще когось, упевнена, що ніхто у таку бурю в таборі не спить, проте комлоґ та імпланти відлунюють лише статикою, їхні частоти ловлять тільки шум. Упавши вдруге, Ламія встає на коліна і дивиться вперед. Після тієї миттєвої тіні когось біля входу вона більше не бачила слідів панотця.
Брон стискає батьків автоматичний пістолет і зводиться на ноги, дозволяючи вітру проштовхати її останні кілька метрів. Зупиняється перед напівкруглим отвором.
Чи то через шторм і його електричне шоу, чи то з якоїсь іншої причини Нефритова гробниця сяє яскравим ядучо-зеленим світлом, відблискує на барханах і забарвлює шкіру рук у трупний колір. Ламія робить іще одну спробу докликатися до когось по комлоґу і входить у гробницю.
Отець Лінар Гойт, представник Єзуїтського ордену, що налічує вже близько тисячі двохсот років, мешканець Нового Ватикана на Пацемі й відданий слуга Його Святості Папи Урбана XVI, зараз вивергає брудну лайку.
Гойт розгублений і охоплений болем. Широкі зали біля входу до артефакту звузилися вглиб. Коридор так часто замикався сам на собі, аж панотець геть загубився серед низки катакомб. Поміж зелених стін він блукав лабіринтами, яких не пригадував, хоча й вивчав їх при денному світлі чи на мапах, що він їх забув прихопити із собою. Біль — той біль, який роками не відпускав, біль, який невідступно супроводжував його скрізь із того часу, коли бікура прищепили йому дві хрестоформи — його й Поля Дюре, — тепер загрожує втратою глузду через усе більшу інтенсивність.
Прохід знову потіснішав. Лінар Гойт кричить, більше не усвідомлюючи цього, більше не розуміючи слів, що вириваються з нього, слів, яких він не вимовляв із часів дитинства. Він прагне звільнення. Звільнення від болю. Звільнення від ноші ДНК та особистості отця Дюре... його душі... у паразитові на спині. І від необхідності нести прокляття власного фальшивого воскресіння від хрестоформи на грудях.