По-четверте, чи погодиться Провідник Агрегації Рою на особисту зустріч? Якщо потрібно, я готова телепортуватися в систему Гіперіона. Більшість кораблів нашого флоту її вже покинули, але зореліт-стрибун з ескортом лишатиметься біля сфери сингулярності. Рішення треба ухвалювати швидко, бо Збройні сили прагнуть її знищити, і тоді від Гіперіона мене відділятимуть три роки часу-в-борг.
Ну й, нарешті, Провідник Рою повинен знати, що задля відбиття навали Вигнанців Корд пропонує скористатися вибуховим пристроєм, що діє за принципом жезла смерті. Більшість керівництва Збройних сил їх у цьому підтримує. Часу вкрай мало. Ми не дозволимо Вигнанцям — повторюся, не дозволимо — напасти і зруйнувати Мережу.
Тепер усе залежить від вас. Будь ласка, підтвердьте одержання повідомлення і дайте знак по «світлу-плюс», коли почнуться перемовини.
Ґледстон подивилася в кружальце камери, передаючи всю свою рішучість і щирість намірів через світлові роки:
— Заклинаю вас ради всього людського, виконайте моє прохання.
Повідомлення каналом «світло+» закінчувалося рваними картинками смерті Небесної Брами та Божегаю, що тривали дві хвилини. Консул, Меліо Арундес і Тео Лейн сиділи в тиші після того, як голографії згасли.
— Відповідь? — спитав корабель.
— Підтвердити одержання повідомлення, — прокашлявся Консул. — Передай наші координати, — він подивився на своїх супутників, що сиділи з протилежного краю: — Панове?
— Очевидно, що ви вже бували тут, — мотнув головою Арундес, ніби прочищаючи думки, — у Рої Вигнанців.
— Так, — підтвердив Консул. — Після Брешії... як моя дружина та мій син... через якийсь час після Брешії у мене тут було рандеву із цим Роєм з метою ведення тривалих перемовин.
— Від імені Гегемонії? — спитав Тео. Його руде обличчя постарішало і вкрилося зморшками турбот.
— Від імені фракції сенатора Ґледстон. Ще до її обрання Виконавчою директрисою. Її команда пояснила мені, що ми зможемо вплинути на внутрішні розклади боротьби штучних інтелектів усередині ТехноКорду, якщо залучимо Гіперіон у наш Протекторат. Найпростішим шляхом домогтися цього було дозволити інформації потрапити в руки Вигнанців... інформації, що спровокує їхній напад на Гіперіон, який потребуватиме захисту флоту Гегемонії.
— І ви це зробили? — у голосі Арундеса емоцій не було, хоча його дружина й дорослі діти жили на Ренесанс-Векторі, котрого від хвилі вторгнення відділяли якісь вісімдесят годин чи тепер уже й менше.
Консул відкинувся на подушки дивана.
— Ні. Я розповів Вигнанцям про план. І від них я повернувся в Мережу уже подвійним агентом. Вони й справді мали намір оволодіти Гіперіоном, але час воліли обрати для цього самостійно.
Тео подався вперед, напруживши складені руки:
— І всі ці роки в консульстві?..
— Я чекав на звістку від Вигнанців, — безбарвно промовив дипломат. — Бачте, в них є пристрій, що здатен зруйнувати антиентропійні поля навколо Гробниць часу. Відкрити їх, коли настане потреба. Визволити з їхніх пут Ктиря.
— Отже, це справа рук Вигнанців?
— Ні, — знову проказав Консул. — Це справа моїх рук. Я зрадив Вигнанців так само, як Ґледстон і Гегемонію. Я застрелив Вигнанку, яка відкалібрувала пристрій... її та ще техніків супроводу... і ввімкнув його. Зруйнувалися антиентропійні поля. Розпочалося останнє паломництво. Ктир вийшов на волю.
Тео не зводив погляду зі свого колишнього наставника. У зелених очах молодого чоловіка читалося радше подивування, аніж лють.
— Навіщо? Навіщо ви все це зробили?
І Консул стисло й безпристрасно переповів їм історію бабусі Сірі та її повстання проти Гегемонії, повстання, яке для Консула не завершилося з її чи дідусевою смертю.
Арундес вийшов із ніші і пройшов до вікна навпроти балкона. Сонячне світло пробивалося в нього між ногами і лягало на густий синій килим.
— А Вигнанцям відомо про ваш вчинок?
— Тепер уже так. Я розказав про нього громадянину Ванцу та решті.
Тео міряв кроками периметр голографічної ніші.
— Отже, зустріч, на яку ми збираємося, буде судом?
Консул усміхнувся:
— Або стратою.
Тео спинився і стиснув кулаки.
— Навіть не знаю, хочеться мені, щоби вас стратили, чи ні.
— Я теж не можу вирішити, чого саме кортить і мені, — відказав йому Консул.
Меліо Арундес відвернувся від вікна:
— Ванц же казав щось про човен, який вони по нас пришлють, правда?
Якісь нотки в його голосі змусили двох інших чоловіків підійти до вікна. Світ, де вони приземлилися, був середнього розміру тераформованим астероїдом, оточеним силовим полем десятого класу, що зараз мав сферичну форму завдяки багатьом поколінням, протягом яких вода і вітер його помалу змінювали. За близький обрій сідало світило Гіперіона, і кілька кілометрів рівненької лугової трави взялися брижами під подувом вітерця-блукача. Під кораблем поміж цієї паші в напрямку горизонту вільготно біг широкий потічок або й навіть вузенька річечка, яка потім раптово ніби злітала, перетворюючись на водоспад, що кружляв та звивався десь там за далеким захисним полем, петляючи космічною чорнотою, перш ніж перетворитися на занадто вузьку стрічечку, яку годі було роздивитися неозброєним оком.
Тим неймовірно високим водоспадом спускався човен, наближаючись до поверхні їхнього крихітного світу. На його носі та кормі можна було розрізнити людиноподібні постаті.
— Господи, — прошепотів Тео.
— Нам треба збиратися, — промовив Консул. — Це наш почет.
Надворі сонце котилося за обрій із неймовірною швидкістю, надсилаючи у півкілометрі над тінистою поверхнею крізь запону водоспаду своє останнє проміння та розтинаючи ультрамаринове небо веселками страшної барви та густини.
Розділ 40
Гант мене будить не дуже рано. Він прийшов зі сніданком на таці та переляком у темних очах.
— Де ти взяв їжу? — питаю я.
— Тут унизу, в сінях, якийсь маленький ресторанчик. Там і була їжа, гаряча, але людей — ні душі.
Я киваю.
— Крихітна траторія синьйори Анджелетті, — пояснюю я. — Куховарить вона так собі, — у спогадах спливають переживання доктора Кларка про моє харчування. Йому здавалося, що сухоти вразили мій шлунок, і тому він перевів мене на напівголодну дієту з молока та хліба, вряди-годи дозволяючи рибу. Просто дивовижа, скільки стражденного народу вирушило назустріч із вічністю, одержимі своїми кишками чи пролежнями, а скільки — скупістю свого меню.
Я знову підводжу погляд на Ганта:
— Що не так?
Помічник Ґледстон став біля вікна, і здається, що його повністю поглинули краєвиди П’яцци внизу. Я чую трикляте дзюркотіння фонтана Берніні.
— Поки ти спав, я ходив тут трошки прогулятися, — неквапом розповідає Гант, — ну, раптом когось би де-небудь зустрів. Або побачив телефон чи телепорт.
— Звісно, — підтакую я.
— Я тільки-но вийшов, і... і... — він розвернувся й облизав губи. — Северне, там щось є. На вулиці під сходами. Я геть не певен, але в мене таке враження, що це...
— Ктир, — закінчую за нього я.
— Ти його бачив? — киває Гант.
— Ні, але я не здивований.
— Це... це жахливо, Северне. У ньому є щось таке, від чого в мене сироти по всьому тілу. Ось... поглянь хоч краєм ока. Він у тіні з тієї сторони сходів.
Я спробував був піднятися, але раптом закашлявся і відчув, як мокротиння піднімається в грудях і по горлу, кидаючи мене назад на подушки.
— Ганте, я знаю, як він виглядає. Не переживай. Він тут не по твою душу, — я говорю впевненіше, ніж почуваюся.
— По твою?
— І це навряд чи, — вичавлюю я із себе між ковтками повітря. — Найпевніше, він тут, аби пересвідчитися, що я не пробуватиму тікати... в пошуках іншого смертного місця.
Гант вертається до ліжка.
— Ти не помреш, Северне.
У відповідь я промовчав.
Він сідає на стілець із прямою спинкою поруч з моєю постіллю і бере вже трохи охололу чашку чаю.