— Що буде зі мною, якщо ти помреш?
— Не знаю, — щиро відказую я. — Якщо я помру, то навіть не знаю, що буде зі мною.
Серйозним захворюванням притаманний такий собі соліпсизм[118]: уся увага людини, не згірш від чорної діри астрономів, притягує до себе все, чому не пощастить потрапити в межі її критичного радіуса. День збігає повільно, і я пильно стежу за рухом сонячних променів по шерехатій стіні, мацаю під руками простирадло, думаю про гарячку, що набігає нудотою і випікає все в голові, але переважно в центрі моєї уваги — біль. Мається на увазі не мій біль. Зрештою, ті кілька годин чи днів, протягом яких він стискає моє горло та горить у грудях, його можна терпіти, навіть вітати, немов баламутного старого приятеля, зустрітого в чужому місті, а мається на увазі біль інших... усіх інших. Він відлунює в мені шумом-гамом розбитого шиферу й періодичними ударами молота по залізному ковадлу, від чого мені нема спасу.
У мізках стоїть це калатання, перетворюючись на поезію. Весь день і всю ніч вселенським потопом біль заливає температурні коридори моєї свідомості, де народжуються вірші, образи, плутаний нескінченний танок мови — то розрадливий, ніби соло на флейті, то пронизливий, і грубий, і спантеличливий, немов дюжина симфонічних оркестрів одночасно настроюються, але це завжди — вірші, завжди — поезія.
Надвечір я прокидаюся з дрімоти, яка розбила на скалки сон, у якому полковник Кассад бився за життя Сола та Брон Ламії, і бачу Ганта, котрий сидить під вікном, а його довгасте обличчя забарвлене призахідним сонцем у теракотовий відтінок.
— Досі там? — питаю я хрипким голосом, наче провів терпугом по каменюці.
Гант підскочив і запопадливо всміхнувся, а я вперше спостерігаю такий рум’янець на його неодмінно строгому обличчі.
— Ктир? Не знаю. Якийсь час його не було видно. Але я його відчуваю, — він дивиться на мене. — Як ти?
— Помираю, — я одразу пошкодував про потурання своїй легковажності, хай би і точній на всі сто, бо побачив, який біль я спричинив Ганту цими словами. — Усе гаразд, — майже весело додав я. — Мені це не вперше. Фактично помираю не я сам. Як особистість, я існую в надрах ТехноКорду. А це просто тіло. Кібрид Джона Кітса. Двадцятисемирічна ілюзія із плоті, крові та позичених асоціацій.
Гант підходить поближче і сідає на краю ліжка. Мене вражає раптове відкриття, що вдень він поміняв простирадла, викинувши забрьохану кров’ю постіль і поклавши замість неї свою власну.
— Твоя особистість — штучний інтелект у Корді, — говорить він. — Значить, ти мусиш бути здатним зайти в інфосферу.
Я хитаю головою, бо надто слабкий, аби відповідати.
— Коли тебе викрали Філомелі, ми простежили твою маршрутизацію в інфосферу, — не здавався він. — Тобі не потрібен особистий канал зв’язку із Ґледстон. Просто залиш повідомлення, де його зможе знайти Служба безпеки.
— Ні, — харчу я. — Цього не бажає Корд.
— Вони тебе блокують? Спиняють?
— Поки що ні, але обов’язково спробують, — я обачно розставляю окремі слова між зітханнями, ніби вкладаю крихкі яйця назад під квочку. Несподівано у спогадах спливає лист, якого я надіслав любій Фанні невдовзі після складного крововиливу, приблизно за рік перед тим, як вони мене доконають. Написав я так: «Якщо судилося мені померти[119], то я нічого безсмертного не лишаю по собі, нічого, що дозволило би моїм друзям пишатися пам’яттю про мене. Однак я ж полюбив ті засади краси геть в усіх речах навкруги, і якби мав час, то створив би щось варте пам’яті про мене». Зараз мені ці слова здаються такими марними, й егоцентричними, й ідіотськими, і наївними... але я досі відчайдушно в них вірю. Якби ж мати час... місяцями я вдавав із себе митця-художника на Есперансі. А скільки згаяв днів у приміщеннях Будинку уряду із Ґледстон, коли міг писати...
— Звідки тобі знати, якщо ти не пробував? — питає Гант.
— Ти про що? — перепитую я, і від цих трьох складів у мене знову напад кашлю. Корчі закінчуються, варт мені вихаркати майже тверді кульки крові в миску, яку похапцем підніс Гант. Я відкидаюся на спину, намагаючись зосередитися на його обличчі. У вузькій кімнаті сутеніє. Ламп ми не світили. Надворі голосно хлюпоче водограй.
— Ти про що? — знову питаю я, намагаючись нікуди не линути, навіть засинаючи, навіть відчуваючи, як сни шарпають мене до себе. — Пробував що?
— Лишити повідомлення в інфосфері, — шепоче Гант. — Зв’язатися з кимось.
— А про що лишити повідомлення, Лі? — я вперше назвав його на ім’я.
— Де ми. Як нас украв ТехноКорд. Що завгодно.
— Гаразд, — я заплющую очі. — Спробую. Хоча навряд чи мені дозволять. Та я обіцяю спробувати.
Я відчуваю, що Гант тримає мене за руку. Навіть занурившись у приплив утоми, цей раптовий людський контакт розчулює мене до сліз.
Я постараюся. Спробую ще до того, як здатися снам чи смерті.
Із грудей полковника Федмана Кассада вирвався бойовий крик ЗСГ, коли він кинувся навперейми Ктиреві метрів за тридцять до місця, де Сол Вайнтрауб згорбився над Брон Ламією.
Ктир завмер і без найменшого тертя розвернув голову та зблиснув червоними очима. Кассад наготовив штурмову гвинтівку і полетів зі схилу із карколомною швидкістю.
Ктир перемістився.
Його рух у часі полковникові здався мляво розмитою плямою. Солдат навіть помітив, що поки він стежив за Ктирем, у долині припинився всякий рух, пісок нерухомо завис у повітрі і світло із сяючих Гробниць якось стужавіло та набуло бурштинового відтінку. Костюм Кассада мінився разом із Ктирем, невідступно повторюючи його пересування в часі.
Тепер уже пильна, істота смикнула головою і розкрила пальці рук, немов гострі викидні леза ножів, вітально клацаючи ними.
Полковник загальмував метрів за десять від створіння та запустив штурмову гвинтівку, на повній потужності плавлячи пісок під Ктирем зарядами широкого діапазону.
Той розпікся, і його панцир та сталеві скульптурні ноги відбивали пекельний огонь зусібіч. А потім три метри почвари стали тонути, коли закипів бархан під її ступнями, перетворюючись на баюру лавового скла. Кассад тріумфально закричав і підступив ближче, полощучи широким променем Ктиря та землю, геть як ніби колись давно у дитинстві поливав зі шланга своїх друзів у кишлах Тарсісу.
Ктир тонув. Його руки хлюпали по піску й скелях, підшукуючи точку опори. Летіли іскри. Він перемістився. І час крутнувся назад, як у фільмі на перемотці, але Кассад переміщався разом із ним, розуміючи, що йому допомагає Монета, костюм якої корився його волі, але крізь час вела його саме вона. І знову він поливав істоту концентрованим жаром, гарячішим від поверхні сонця, плавлячи пісок та дивлячись на те, як поруч полум’ям вибухають скелі.
У цьому казані полум’я та мінерального розплаву Ктир закинув назад голову, роззявив провалля своєї пащі і загорлав.
Почувши цей звук, приголомшений Кассад майже покинув вести вогонь. Рик Ктиря був схожий на ревіння дракона впереміш із шумом термоядерного вихлипу ракети на старті. Від того вереску полковник і собі заскреготів зубами під вібрацію гірських схилів та куряву, яка була зависла в повітрі, а тепер сипалася на землю. Чоловік перемкнув на режим високошвидкісного твердотільного вогню і вистрілив десятьма тисячами мікроголок в обличчя створіння.
Ктир перемістився. І судячи із запаморочливого відчуття в голові та ниттю в кістках — на роки. Тепер вони опинилися не в долині, а на борту буєра, що з гуркотінням котився по Трав’яному морю. Час поновив свій біг, і Ктир стрибнув уперед. З його металевих лап, якими він ухопився за штурмову гвинтівку, крапало розплавлене скло. Полковник не віддав зброї, і вони перехильцем закружляли в незграбному танці. Ктир вимахував додатковою парою рук і брикався сталевими шипами на ногах, а Кассад стрибав та ухилявся, відчайдушно тримаючись за свою гвинтівку.
Вони були в якійсь малесенькій каюті. Монета тінню сиділа в закуті, а інша постать, висока, закаптурена, рухалася в ультрасповільненому темпі, намагаючись уникати раптово розмитих рук та лез у тісному приміщенні. Крізь свої фільтри в костюмі Кассад бачив синьо-фіолетове сяйво енергетичного поля навколо ємності з ерґом. Воно пульсувало і то посилювалося, то спадало, відступаючи перед органічними антиентропійними полями Ктиря.
118
соліпсизм