— ...штурмові кораблі Рою подолають радіус суцільного ураження об’єкта націлювання за сто двадцять хвилин, — правив далі Лі. Ґледстон було відомо, що радіус суцільного ураження становить приблизно 0,13 астрономічної одиниці, і це дистанція, з якої системи озброєнь стандартного бойового корабля здатні вражати цілі попри їхній наземний захист. Наземного захисту на Морі Безкрайому не існувало. Свіжоспечений адмірал продовжував свій рапорт: — Контакт із передовими елементами прогнозується о сімнадцятій тридцять дві двадцять шість за часом Гегемонії. Тобто приблизно за двадцять п’ять хвилин. Оперативне з’єднання розгорнуте із розрахунку на максимальне проникнення. Два кораблі-стрибуни забезпечуватимуть підкріплення живою силою та збройним ресурсом до моменту від’єднання телепорт-комунікацій на час бойових дій. Мій особистий флагман — крейсер «Одіссей Вертограду» — готовий за першої нагоди виконати ваше особливе доручення. Вільям Лі. Кінець зв’язку.
Зображення трансформувалося в білу сферу, що крутилася, поки свій шлях доповзали шифри передачі.
— Відповідь? — запропонував комп’ютер передавача.
— Рапорт прийнято. Виконуйте далі, — вимовила Ґледстон.
Директриса вийшла у свій кабінет, де на неї з похмурим виразом на своєму прекрасному личку вже чекала Седептра Акасі.
— У чому справа?
— Воєнна рада готова розпочати засідання, — повідомила їй помічниця. — Але на вас чекає сенатор Колчев. За його словами, йому конче потрібно вас бачити прямо зараз.
— Впусти, а Раді перекажи, що я буду за п’ять хвилин, — Ґледстон примостилася за свій старожитній письмовий стіл, змагаючись із бажанням склепити повіки. Вона дуже втомилася. Проте коли зайшов Колчев, вона його зустріла із розплющеними очима. — Сідай, Ґабріеле Федоре.
Масивний лузієць крокував сюди-туди.
— Яке у біса сідай? Ти розумієш, що відбувається, Міно?
— Ти про війну? — всміхнулася вона. — Кінець життя, яким його знали ми? Ти це мав на увазі?
— Ні! — Колчев грюкнув по столу кулаком. — Дідько, я не це мав на увазі. Я про політичні наслідки. Ти стежиш за Річчю Спільною?
— Коли є час.
— Тоді мала би знати, що деякі сенатори і впливові особи поза Сенатом збирають голоси, щоби висловити тобі вотум недовіри. І це неминуче, Міно. Це лише справа часу.
— Я в курсі, Ґабріеле. Може, все-таки присядеш? У нас є хвилинка-дві перед поверненням до Воєнної ради.
Колчев фактично впав у крісло.
— Міно, я про те, що, трясця, навіть моя дружина зайнята цим гуртуванням нової коаліції.
— Ґабріеле, Зюдетта ніколи і не входила до числа моїх найвідданіших прихильників, — широко всміхнулася Ґледстон, але враз посерйознішала. — Я не стежила за дебатами останні хвилин двадцять. Скільки в мене є ще про запас, як гадаєш?
— Годин вісім. Може, менше.
Ґледстон кивнула.
— Більше мені й не знадобиться.
— Знадобиться? Та про що ти взагалі говориш, чорти б тебе забрали? Яке ще «знадобиться»? Хто ще, по-твоєму, здатен керувати Воєнкою?
— Ти. Я навіть не сумніваюся, що на цій посаді мене зміниш саме ти.
Колчев щось пробурчав собі під ніс.
— Можливо, ця війна триватиме не так довго, — Ґледстон ніби розмірковувала вголос.
— Що? А, ти про цю суперзброю ТехноКорду? Ага, в Альбедо є робоча модель на якійсь із баз Збройних сил, і він хотів би продемонструвати її Раді. Як на мене, жалюгідне марнування часу.
Ґледстон відчула, як її серце ніби стисла холодна рука.
— Пристрій типу жезла смерті? Що? Корд уже його збудував?
— І не один. Просто на факельник устигли завантажити єдиний екземпляр.
— Ґабріеле, хто це санкціонував?
— Підготовчі роботи велися з дозволу Морпурґо, — дебелий сенатор похилився вперед. — Міно, а що з цим не так? Скористатися ним без дозволу Виконавчого директора все одно неможливо.
Ґледстон подивилася на свого давнього напарника по Сенату.
— Ой, як далеко нам до Pax Hegemonica[120], правда, Ґабріеле?
Лузієць знову щось рохнув у відповідь, але грубі риси його обличчя закарбували біль.
— Наша власна чортова помилка. Попередній кабінет довірився Корду віддати Вигнанцям Брешію як наживку. Коли вляглося, ти послухалась інших елементів Корду про залучення Гіперіона до Мережі.
— Гадаєш, участь великого флоту в обороні Гіперіона спровокувала велику війну?
— Ні-ні-ні, — підвів погляд Колчев. — Це неможливо. Ті кораблі Вигнанців у дорозі понад сто років, правда ж? Шкода, що ми їх так пізно виявили. З іншого боку, якби ж тільки можна було всю цю лажу порішати на перемовинах.
У Ґледстон продзвенів комлоґ.
— Час повертатися. Радник Альбедо, напевно, хоче нас познайомити з озброєннями, які допоможуть виграти цю війну.
Розділ 41
Мені простіше дозволити собі віддрейфувати до інфосфери, ніж лежати тут цілісінькі ночі, слухати фонтан і чекати наступного крововиливу. Ця слабість не тільки робить мене тупішим, вона перетворює мене на порожню людину[121]. Саму шкаралупу, без ядра. Пам’ятаю, коли Фанні доглядала за мною у Венворт-Плейсі, поки я видужував, то по-філософськи розмірковувала тим своїм тоном: «Чи є де інакше Життя[122]? Чи прокинуся я і зрозумію, що все те сон? Певно, так і є, бо не могли ж нас сотворити для таких страждань».
Ех, Фанні, якби ж ти тільки знала! Нас усіх створено саме для такого виду страждань. Врешті-решт, це, власне, і є наша сутність. Ми — тихі, прозорі плавні самосвідомості поміж дужих хвиль болю. Нас створено, щоби носити свій біль, нам роковано пригортати його щосили до себе, як той хлопчик-спартанець[123], котрий ховав під плащем вовченя, а те прогризло йому живіт. Яке ще Боже створіння пронесло би пам’ять про тебе, Фанні, змахнуло би пил із цих дев’ятисот років і дозволило болю глитати себе попри те, що все одно цим самим невимушено й ефективно займаються ще й сухоти?
Слова напосідають на мене. Думка про книжки болить мені. У розумі відлунює поезія. Якби я тільки мав здатність позбутися її, то негайно зробив би це.
Мартін Силен: я чую тебе на твоєму живому терновому хресті. Ти співуче начитуєш вірші, ніби мантру, поки думаєш, за віщо той Дантів бог прирік тебе до цього місця. Колись ти сказав — а я там подумки був присутній, поки ти переказував свою оповідь іншим. Так от, ти сказав: «Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства. Бути істинним поетом значить стати Богом».
Що ж, Мартіне, давній мій колего, мій давній товаришу-друзяко, ти несеш свій хрест, страждаєш від нестерпного болю, та чи наблизився ти хоч на йоту до того, щоби стати Богом? Або ж ти, може, почуваєшся сердешним ідіотом, котрому в пузо застромили триметрового списа і котрий тепер відчуває холод сталі там, де раніше була його печінка? Боляче, правда? Я відчуваю твій біль. Я відчуваю свій біль.
Зрештою, не важить це ні клятого грама. Нам здавалося, що ми — особливі, ми відкривали свої чуття, шліфували емпатію, проливали переповнений казан розділеного болю на танцмайданчик мови, а потім намагалися перетворити свій хаотичний біль на менует. Не важить це ні клятого грама. Не аватари ми, не сини богів чи людей. Ми — це просто ми. Самотні автори поетичної базгранини, її ж самотні читці, самотні мерці.
Прокляття, як же болить! Мене не облишає бажання блювати. Але з ним виригуєш шматочки легенів, а не тільки жовч і мокротиння. З якоїсь причини це складно, можливо, навіть складніше цього разу. Вмирання мало би з кожним новим разом даватися легше.
Водограй на П’яцці так само по-ідіотськи дзюрчить і цієї ночі. Десь там чекає Ктир. Був би я Гантом, то пішов би, не вагаючись. Пригорнути Смерть, якщо Смерть буде не проти, і поготів.
120
«Мир Гегемонії»
121
можливо, алюзія на знамениту модерністську поему британського поета Томаса Стернза Еліота (1888-1965) «Порожні люди» (The Hollow Men, 1925; пер. Віталія Коротича, 1990), що часто називається чи не найцитованішим поетичним твором англійською мовою у XX ст.
123
джерело: Плутарх. ’Ηθικα. Αποφθεγματα Λακωνικα [Моральні трактати. Приповідки спартанців], 35 (І ст. н. е.). В оригіналі історії йдеться не про вовченя, а лисеня.