таким союзом /
створити ланку між світами
що може дозволити
цьому світу існувати
ради обох]
— «Хто, хай тобі грець, Уммоне? Хто це? Годі загадок і двозначностей, ти, безформний виродку! Хто?»
[Ти відмовив
божественності двічі /
Кітсе \
Якщо ти відмовиш
востаннє /
усе скінчиться тут /
наразі
кінець]
[Іди!
Іди і помри ради життя!
Або поживи трохи і помри
ради всіх нас!
У будь-якому разі Уммонові й решті
ти вже не цікавий!]
[Геть!]
Приголомшений, все ще не вірячи, я падаю, точніше, мене викинуто. Та я лечу ТехноКордом, ніби листочок на вітрі, безцільно крутячись по мегасфері, і потім потрапляю в морок, густіший від попереднього. З непристойними криками в напрямку тіней я провалююсь у метасферу.
А тут чужість, простори, страх і пітьма з єдиним багаттям-вогником унизу.
Я пливу до нього, борсаючись у в’язкій безформності.
«Це Байрон утопився[137], — думається мені. — Не я. Хіба що за „втопитися“ зарахують смерть від власного крововиливу в морі клаптів своїх же легень».
Але тепер я знаю, що в мене є вибір. Я можу обрати життя і лишитися смертним, не кібридом, а людиною, не Емпатією, а поетом.
Пливучи проти сильної течії, я опускаюся до світла.
— Ганте! Ганте!
У кімнату, хитаючись, ввалюється помічник Ґледстон. Його довге обличчя виснажене і стривожене. Надворі все ще ніч, але несправжня сірість ранніх досвітків вже тьмяно лиже шибки вікон і стіни.
— Боже мій, — Гант дивиться на мене в святобливому жаху.
Я бачу цей погляд і сам зиркаю на простирадла і нічну сорочку, які до нитки просякли яскравою артеріальною кров’ю.
Його розбудив мій кашель; мій крововилив повернув мене додому.
— Ганте! — я хапаю ротом повітря і відкидаюся на подушки, надто слабкий, щоби навіть підняти руку.
Гант сідає на ліжко, бере мою долоню в свою. Я знаю, що він знає, що я при смерті.
— Ганте, — шепочу я, — багато новин. Прекрасних новин.
— Пізніше, Северне, — шикає він на мене. — Відпочивай. Я тут усе почищу, а ти мені все переповіси потім. У нас багато часу.
Я намагаюся підвестися, але спроможний тільки повиснути в нього на руці, вчепившись йому в плече своїми маленькими пальцями.
— Ні, — шепочу я, відчуваючи булькання в горлі та булькання у фонтані надворі. — Не так уже й багато часу. Зовсім небагато.
І тієї самої миті, вмираючи, я знаю, що не я — обраний сосуд для людського Абсінту, не ланка поміж штучним інтелектом і людським духом, і взагалі не Обранець.
Я просто поет, котрий помирає далеко від дому.
Розділ 42
Полковник Кассад загинув у битві.
Продовжуючи змагання з Ктирем, вихоплюючи вряди-годи бічним зором розмиту пляму Монети, Кассад у запаморочливому крені перемістився в часі й вивалився на світле осоння.
Ктир випустив Кассад а з рук і зробив крок назад, у його червоних очах, здається, відбивається кров, якою захлюпаний костюм полковника. Кров Кассада.
Військовий роззирнувся. Вони перебували в долині Гробниць часу, але в іншому часі, віддаленому часі. Замість пустельних скель і барханів високогір’я у пів-кілометрі від долини розкинувся ліс. На південному заході, де в Кассадів час містилися руїни Міста поетів, височіло живе місто, і його вежі та вали, вкриті куполами аркади, тьмяно світилися в надвечірньому сонці. Між містом на узліссі та долиною під лагідним вітром, що дмухав із віддалених схилів хребта Вуздечка, колихалася висока зелена лугова трава.
Ліворуч од Кассада, як і завжди, простягалася долина Гробниць часу, тільки тепер бескеди її стін обвалилися, розтріскалися під дією ерозії та зсувів ґрунту і рясно обросли високотрав’ям. Самі Гробниці виглядали геть як новенькі, щойно збудовані, а навколо Обеліска та Моноліту досі стояли робочі риштування. Кожна із надземних гробниць горіла щирим золотом, немовбито їх було оббито коштовним металом, а потім ще й відполіровано. Двері та входи до них було опечатано. Важке устаткування незбагненного призначення оточувало артефакти, оперізувало Сфінкса, і повсюди бігли грубі кабелі та тонкі, немов дротинки, стріли кранів. Полковник одразу збагнув, що він у майбутньому (на кілька соліть чи навіть тисячоліть уперед), і що Гробниці часу готувалися розпочати свій шлях назад у його власне минуле і далі.
Кассад озирнувся.
Шерег за шерегом на трав’яному схилі, де колись підносився вгору горб, стояло кілька тисяч чоловіків та жінок. Усі зберігали гробову тишу, були озброєні й вишикувані перед лицем Кассада, ніби бойові лави в очікуванні на свого проводиря. Декого захищало мерехтливе силове поле, інших же вирізняли тільки хутра, крила, луска, екзотична зброя та складне забарвлення, із яким полковник уже познайомився під час попереднього візиту з Монетою в місце / час, де його зцілили.
Монета. Вона стояла між Кассадом і масами. Її костюм мерехтів силовим полем над торсом, та ще вона була вбрана в чорний комбінезон, що здавався зробленим із оксамиту. На шиї дівчина мала червоний шарф, а через плече перекинула тонкий стрижень зброї. Очима вона прикипіла до Кассада.
Він трохи гойднувся, відчувши тяжкість своїх поранень під костюмом, але при цьому не зміг не помітити дечого в очах Монети, і від цієї несподіванки йому запаморочилася голова.
Вона його не знала. В її обличчі відображався подив... благоговіння?., таке саме, що й на всіх інших обличчях. У долині було тихо, тільки подекуди лопотіли вимпели на піках або низовий вітер шарудів у траві, а Кассад не міг відірвати погляду від Монети, як і вона — від нього.
Кассад зиркнув через плече.
Ктир стояв нерухомий, схожий на металеву статую, в десяти метрах від нього. Висока трава практично сягала по його колючі, вкриті лезами коліна.
За Ктирем усе війстя долини перегородили, доходячи майже до темного пасма тендітних дерев, цілі орди інших Ктирів, легіони Ктирів, лава за лавою Ктирів, сяючи у призахідному сонці нагостреними, мов скальпель, клинками.
Свого Ктиря, того самого Ктиря, полковник упізнав по близькості та плямах власної крові на його клешнях та панцирі. Очі створіння пульсували малиновим огнем.
— Ти — той самий, правда? — тихо запитав голос позаду.
Кассад крутнувся, і на якусь мить його накрила хвиля запаморочення. Монета стояла за кілька кроків від нього. Її волосся було коротко стриженим — такою він її пам’ятав з їхньої першої зустрічі. Ніжна шкіра, таємничі глибини зеленкуватих очей із вкрапленням карого кольору. Полковника під’юджувало бажання підняти руку і ледве торкнутися її вилиці, провести зігнутим пальцем по знайомому контуру нижньої губи. Але він стримався.
— Ти — той самий, — повторила Монета, і цього разу без запитальної інтонації. — Воїн, якого я напророчила цим людям.
— Ти мене не знаєш, Монето? — у кількох місцях Кассадові розрубали тіло майже до кістки, але не ці рани його зараз найбільше ятрили.
Вона похитала головою і до болю знайомим рухом змахнула волосся із лоба.
— Монета. Значить як «Донька Пам’яті», так і «Застережниця»[138]. Хороше ім’я.
— Воно не твоє?
Дівчина всміхнулася. Кассад пригадав, що бачив цей усміх у тому лісовому байраку, коли вони вперше кохалися.
— Ні, — тихо відказала співрозмовниця. — Поки що ні. Я сюди щойно прибула. Мої подорож і покровительство ще навіть не почалися, — і вона назвала йому своє ім’я.
Кассад кліпнув, підняв руку і торкнувся її щоки всією долонею.
137
насправді, видатний англійський поет-романтик лорд Джордж Ґордон Байрон (1788-1824) не втопився, а помер від серйозної застуди і пропасниці, можливо, обтяженої нестерильним хірургічним інструментом, яким йому пускали кров із терапевтичною метою.
Натомість саме наглою смертю у воді загинув інший видатний поет, друг лорда Байрона і Лі Ганта — Персі Біші Шеллі (див. вище). 08.07.1822 він разом із двома іншими особами потонув на шхуні «Дон Жуан» у затоці Спеція (Ліґурійське море, півн.-зах. узбережжя Італії). Плавати Персі Біші Шеллі не вмів. Причини затоплення судна також достеменно не відомі. Цікаво, що в кишені поета знайшли, зокрема, томик поезій Джона Кітса.
138
у давньоримській міфології відомі дві «Монети»: фактично штучний аналог давньогрецької богині пам’яті Мнемосіни та одна з іпостасей дружини й сестри верховного бога Юпітера — Юнона Монета. З плином часу обидва імені народна етимологія стала виводити з латинського дієслова monëre, «застерігати, попереджати».