Та навіть ревучи від болю, Гойт розуміє, що на ці страждання його прирекли не бікура, тепер уже мертві. Загублене плем’я колоністів, воскрешуване хрестоформами так багато разів, що вони врешті стали ідіотами, пустопорожніми переносниками ДНК — своєї і паразитичної, — також були служителями... служителями Ктиря.
Отець Гойт, представник Товариства Ісуса, приніс із собою фіал з водою, освяченою Його Святістю, консекровану гостію з Урочистої Меси[15] і примірник, що колись належав старовинному церковному чину екзорцистів. Зараз про ці речі він забув, і вони лежать у кишені його сутани в плексигласовій бульці.
Гойт знову наткнувся на стіну і реве. Сили болю тепер просто неможливо описати. Ціла ампула ультраморфію, яку він вколов усього п’ятнадцять хвилин тому, вже не діє. Панотець кричить і дере нігтями одяг, зриваючи сутану, чорну блузу і білий комірець, штани, сорочку й білизну, доки не лишається голим, трусячись від муки й холоду посеред осяйних стін Нефритової гробниці й лихословлячи у ніч.
Він знову штовхає себе вперед, намацує отвір, входить у кімнату, більшу, ніж будь-яка з тих, що він пам’ятає по денних пошуках. Голі напівпрозорі стіни оточують пусту залу і здіймаються метрів на тридцять. Отець колінкує, опускає очі й розуміє, що підлога зробилася майже прозорою. Він дивиться у вертикальну шахту під тонкою перегородкою підлоги. У ній, в кілометрі чи нижче, розчахнулося полум’я. Зала сповнена багряно-оранжевим пульсуючим світлом підземного вогню.
Гойт перекочується на бік і сміється. Якщо це якась імітація пекла, створена саме для нього, то вона неправильна. Гойтове сприйняття пекла — тактильне: це біль, що рухається його тілом, так наче крізь жили і кишки тягнуть колючий дріт. Пекло — це також спогади про голодних дітей на Армаґасті та посмішки політиків, які відправляють хлопчиків гинути у колоніальних війнах. Пекло — це поступова смерть церкви за його життя, за життя Дюре, коли останні з парафіян — це старі, які займають усього кілька лав у величезних соборах на Пацемі. Пекло — це єресь служіння заутрені зі злом, що хрестоформою тепло і безсоромно пульсує над серцем.
Раптом шугнуло розпечене повітря, й отець спостерігає, як фрагмент підлоги посувається, відкриваючи люк до шахти. Кімнату сповнює сморід сірки. Гойт регоче з такої банальщини, проте через кілька секунд сміх заступають схлипування. Тепер він на колінах, рве закривавленими нігтями хрестоформи на грудях і спині. Перехрещені рубці ніби світяться у червоному світлі. Священик чує ревіння полум’я під ним.
— Гойте!
Він усе ще схлипує, повертаючись, і бачить жінку — Ламію — на порозі. Вона дивиться повз нього, кудись далі, здіймаючи старовинного пістолета. Очі її просто вилазять з орбіт.
Отець відчуває жар позад себе, чує стугоніння далекої печі, а десь вгорі раптом розрізняє скрегіт металу об камінь. Кроки. Усе ще роздираючи заюшений пруг на грудях, чоловік озирається; коліна він стер об підлогу до крові.
Спочатку в очі кидається тінь: десятиметрове громаддя гострих кутів, шипів, лез... ноги — сталеві труби; коліна і щиколотки навколо всіяні закругленими жалами. А тоді, між розпаленого повітря й чорних силуетів, Гойт бачить очі. Сотня фасеток... тисяча... горять червоним, ніби промені лазера крізь два рубіни, над коміром із залізних шпичаків та ртутною грудиною, на якій вигравали вогні.
Брон Ламія цілить із батькової зброї. Над гуркотом печі високо і монотонно відлунює ляскіт пострілів.
Отець Лінар Гойт розвертається до неї і зводить руку:
— Ні, не треба! — кричить він. — Воно дарує одне бажання! Я мушу загадати...
Ктир, який був там, за п’ять метрів, раптово опинився тут, на відстані витягнутої руки від священика. Ламія покинула стріляти. Отець зводить очі, бачить власне відображення на залитому вогнями хромованому тулубі створіння... у ту мить бачить іще щось в очах Ктиря... аж раптом той зникає... Ктир зникає. Гойт повільно підводить руку, майже приголомшено торкається горла і якусь мить спостерігає за червоним фонтаном, що біжить по руці, грудях, хрестоформі й животі...
Він повертається до дверей і бачить Брон, шоковану та налякану, однак тепер не Ктирем, а ним самим, отцем Лінаром Гойтом, членом Товариства Ісуса, і в ту ж секунду усвідомлює, що біль зник. Відкриває рот і хоче заговорити, та все більше червоного виривається назовні, гейзер червоного. Священик знову дивиться вниз і тільки зараз помічає, що він голий, і що кров скрапує з його підборіддя та грудей, скрапує та ллється на тепер уже темну підлогу, ллється, наче хтось перекинув банку червоної фарби, а потім він уже не бачить нічого, бо падає спочатку обличчям на підлогу і далі... так глибоко далі... униз.
Розділ 6
Тіло Діани Філомель було настільки бездоганним, наскільки його могли таким зробити косметологічна наука і вміння аРНКтистів. Прокинувшись, я ще кілька хвилин валявся у ліжку та милувався нею — її спиною, класичним вигином стегон і талії, геометрія яких перевершувала всі відкриття Евкліда, двома ямочками на крижах, трохи вище молочно-білих сідниць, що від споглядання їх перехоплювало подих, перетином плавних ліній і виглядом соковитих стегон ззаду, чуттєвіших і переконливіших за будь-який аспект навіть досконалої чоловічої анатомії.
Панна Діана спала або ж прикидалася. Наш одяг лежав розметаний по широченному зеленому килимі. Рясне світло — пурпурових та синіх відтінків — лилося із широких вікон, за якими виднілися сірі та золоті крони дерев. Великі рисувальні полотна валялися навколо нашого одягу, під нашим одягом і на ньому. Я нахилився ліворуч, підібрав аркуш і побачив квапливі каракулі з начерком персів, стегон, нашвидкуруч переробленим ескізом руки та невиразним обличчям. Робота напідпитку з натурою, котра намагається в цей час спокусити тебе, навряд чи може вважатися рецептом якісного мистецтва.
Я застогнав, перекотився на спину і став розглядати кружальця ліпнини на дванадцятифутовій заввишки стелі. Якби жінка поруч зі мною була насправді Фанні, я би волів ніколи більше не ворушитися. Але в цьому випадку я вислизнув з-під ковдри, знайшов свій комлоґ, побачив, що на Центрі Тау Кита саме ранок — на призначену Директрисою зустріч я спізнився на чотирнадцять годин, — і почалапав до ванної у пошуках таблетки від похмілля.
В аптечці пані Філомель можна було відшукати різні ліки на вибір. На додачу до звичайних аспірину та ендорфінів я помітив стими, транки, рурки з флешбеком, оргазмодерми, шунти-детонатори, марихуанові інгалятори, сигарети з нерекомбінованого тютюну та сотні інших менш зрозумілих наркотиків. Я знайшов склянку і змусив себе проковтнути дві піґулки «Завтрашнього дня», завдяки яким нудота і головний біль минулися за пару секунд.
Коли я повернувся до кімнати, то забачив панну Діану все ще оголеною — вона сиділа на краю ліжка. Я було розплився в усмішці, аж раптом помітив двох чоловіків біля східних дверей. Гермунда Філомеля поміж них не було, але вони обоє скидалися на нього: такі самі дебелі, безшийні мурмила з велетенськими кулачиськами та щетиною на бороді.
Я певен, що у тривалій і галасливій історії людства існували чоловіки, що, заскочені зненацька, були спроможні стояти голяка перед двома повністю одягнутими та, можливо, вороже налаштованими чужинцями чи суперниками, не скулюючись, не долаючи бажання прикрити причинне місце руками, скрутившись у калачик, і, власне, не почуваючись беззахисним і не у своїй тарілці... Проте я не такий.
Я скрутився у вже згадуваний калачик, прикрив пах, задкуючи назад до ванної і промовляючи: «Що... хто?..». Зиркнувши на Діану Філомель, я сподівався на допомогу, але бачив тільки усміх... усміх, який пасував жорстокості в погляді, котру я зауважив ще тоді, коли ми познайомилися.
— Хапайте його. Хутко! — наказала моя дотеперішня коханка.
15
гостія