— Ім’я Анділ було мені відоме, — тихо промовив Консул. — Техніків — ні.
— Але ви їх убили?
— Так.
— Вас ніхто не провокував? Ви нікого не попереджали?
— Так.
— Убили, щоби заволодіти пристроєм, який вони доставили на Гіперіон. Устаткування, що, як ми вам казали, зруйнує так звані хроноприпливи, відкриє Гробниці часу і вивільнить Ктиря.
— Так, — Консул ніби сфокусував погляд на чомусь, розташованому десь над плечем Громадянки Ґенґи, але дуже-дуже далеко.
— Ми пояснювали, — правила далі Ґенґа, — що цей пристрій потрібно запустити після того, як ми відженемо кораблі Гегемонії. Коли наше вторгнення та окупація стануть невідворотними. Коли Ктиря можна буде... контролювати.
— Так.
— І все одно ви вбили наших співвітчизників, ввели нас в оману щодо інциденту і власноруч запустили пристрій набагато років передчасно.
— Так, — Меліо Арундес із Тео Лейном стояли обабіч Консула в одному кроці позаду нього. Обличчя в них були похмурі.
Громадянка Ґенґа склала руки. Висока жінка класичної зовнішності Вигнанців: голомоза, худа, вбрана у величні сині просторі шати, що, здавалося, вбирали світло. Обличчя її можна було назвати старим, але зморшок на ньому — не роздивитися. Очі мали темний колір.
— Хоч це і сталося ваші чотири стандартні роки тому, невже ви гадали, що ми забудемо? — спитала Ґенґа.
— Ні, — Консул опустив очі й зустрівся з нею поглядом. Складалося враження, що він усміхався. — У дуже небагатьох культурах пробачають зрадникам, Громадянко Ґенґо.
— І все ж таки ви повернулися.
Консул не став відповідати. Поруч із ним Тео Лейн відчував легіт, що ворушив його власний капелюх на три роги. Його досі не відпускало враження, що він спить. Поїздка сюди мала всі ознаки сюрреалістичності.
Троє Вигнанців зустріли їх у довгій гондолі з низькими бортами, що легко пливла тихою водою попід кораблем Консула. Із трьома відвідувачами з Гегемонії, котрі розмістилися посередині, Вигнанець на кормі відштовхнувся довгою жердиною, і човен рушив у зворотному напрямку, так ніби течія неуявної річки сама змінила свій плин. Коли вони наблизилися до водоспаду, Тео навіть заплющив очі, бо потік піднімався вертикально до поверхні їхнього астероїда. Проте через кілька секунд, розклепивши повіки, він помітив, що низ як був низом, так ним і лишився, а ріка, здавалося, бігла по-звичному, хоч трав’яниста сфера маленького світу тепер і висіла з однієї сторони, наче велика, опукла стіна, а зорі проглядали крізь двометрової товщини шар води під ними.
Потім вони здолали силове поле і потрапили за межі атмосфери, де їхня швидкість зросла, поки вони звивалися поворотами водяної стрічки. Ніби в трубі, вони пересувалися всередині іншого захисного поля (принаймні про це наполегливо свідчила логіка і відсутність незворотної та драматичної смерті), якому все ж таки бракувало вже звичного мерехтіння й оптичної текстури, що так заспокоювали на тамплієрівських кораблях-деревах або рідкісних відкритих туристичних платформах у космосі. Тут же — тільки ріка, тільки човен, тільки люди і безмежність усесвіту.
— Навряд чи вони цим користаються для транспортних потреб усередині Рою, — тремтячим голосом сказав доктор Меліо Арундес. Тео помітив, що Арундес побілілими пальцями вчепився в планшир[139] на човні. Ані Вигнанець на кормі, ані ті двоє, що сиділи на носу, не говорили нічого, хіба що один раз кивнули у відповідь на запитання Консула, чи це обіцяний їм транспорт.
— Річка — це показовий виступ, — тихо пояснив Консул. — Її використовують, коли Рій нікуди не рухається, а також для церемоніальних цілей. Запуск її під час зміни позицій — винятково ради зовнішнього ефекту.
— Аби вразити нас своїми переважаючими технологіями? — упівголоса спитав Тео.
Консул кивнув.
Річка звивалася та крутилася в космосі, часом навіть робила велетенські, нелогічні петлі, інколи загорталася в щільні спіралі, наче фібропластовий шнур, але завжди блищала під промінням гіперіонівського світила та зникала в перспективі перед їхніми очима. Інколи ріка заступала собою сонце, і тоді навколо розливалися величні кольори; Тео аж рота розкрив у подиві, коли вона утворила гігантський зашморг у сотні метрів над ними, і в її воді він розгледів на тлі сонячного кружальця обриси риби.
Але дно човна завжди лишалося їхнім низом, і неслися вони по водяному плесу, не перебитому водоспадами чи порогами, на практично припланетних швидкостях підльоту. Все одно що пірнути разом зі своїм каное вниз по височенному водоспаду і намагатися при цьому ще й отримувати задоволення — прокоментував свої відчуття Арундес кілька хвилин по тому, як почалася їхня плавба.
Ріка проминає окремі елементи Рою, що переповнюють небо фальшивими зірками: масивні розплідники комет, чиї вкриті пилом поверхні розграфлені геометричними фігурами суворих вакуумних посівів; сферичні міста з нульовою гравітацією, великі неправильної форми кулі з прозорою мембраною, більше схожі на неймовірних амеб із густою флорою та рясною фауною всередині; десятикілометрові енергетичні кущі, які росли століття за століттям, так що їхні внутрішні модулі та житлові відсіки з екологічними станціями більше нагадують крадений мотлох з епохи марнотратства імені О’Нілла[140] та світанку космічної ери; ліси-мігранти площею кількасот кілометрів, які скидаються на безмежні плавучі колонії ламінарії і прикріплені силовими полями та плутаним корінням з лозою до енергетичних кущів або командних модулів. Сферичні деревоформи погойдуються під гравітаційним вітерцем і під прямим сонячним промінням яро палають зеленими, густо-оранжевими та сотнями інших відтінків осені на Старій Землі; випотрошені астероїди, давно покинуті своїми мешканцями, тепер перетворені на автоматизовані фабрики і заводи з обробки та переробки металу, кожен сантиметр їхньої поверхні вкритий підіржавілими конструкціями, димарями та скелетами градирень, відсвіт їхніх термоядерних огнів усередині перетворює кожну з таких крихітних планеток на подобу кузні Вулкана; велетенські док-сфери, масштаб яких угадувався лише із розмірів факельників та крейсерських зорельотів, які пурхали над ними, так ніби це сперматозоїди копошилися біля яйцеклітини, намагаючись пробитися крізь її оболонку... і найбільш пам’ятне — організми, що, може, народилися чи, може, з’явилися штучним шляхом (а радше були і тим, й іншим водночас) і мали форму гігантських метеликів, що розгортали крила назустріч енергіям сонця, — комахи, що були космічними кораблями, або навпаки: їхні вусики націлені на річку і гондолу з пасажирами, фасеткові очі блищать у зоряному світлі, а менші крилаті постаті — люди — влітають у відкритий трюм черева завбільшки з док спускових апаратів ударного корабля ЗСГ, а опісля вилітають із нього.
І нарешті гора — справжнє гірське пасмо. Деякі скелі всіяні водянками сотень житлових відсіків, інші відкриті космосу, але все одно густо населені, треті з ними єднаються підвісними містками завдовжки по тридцять кілометрів або річками-притоками. Величні самотні вершини — порожні й симетричні, наче якісь дзен-сади. Вінчала це розмаїття гора, вища від вулкана Олімп на Марсі чи гори Гілларі на Есквіті, до якої свій передостанній стрибок у порожнечу робила ріка, линучи до її маківки. Останні пару кілометрів карколомного падіння Тео, Консул і Арундес, бліді й мовчазні, відчували весь страх їхньої шаленої швидкості. Неймовірну останню стометрівку річка долала, скидаючи енергію, їх усіх знову оточувала велична атмосфера. Зупинився човен на трав’янистій луці, де чекав уже Трибунал Рою Вигнанців, і каміння навколо височіло у мовчазному колі Стоунгенджу.
— Якщо вони хотіли мене приголомшити, — прошепотів, зістрибуючи на моріжок Тео, коли човен остаточно пристав до берега, — то їм це вдалося.
— Навіщо ви повернулися в Рій? — запитала Громадянка Ґенґа. Жінка міряла галявину кроками із грацією, яка тільки можлива під дією нікчемної сили тяжіння і притаманна тим, хто народився у невагомості.
— На прохання Директриси Ґледстон.
— І ви прилетіли, не зважаючи на те, що можете поплатитися своїм життям?
139
планшир (від
140
Джеррі (Джерард Кітчен) О’Нілл (O’Neill, 06.02.1927, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США — 27.04.1992, м. Редвуд-Сіті, Каліфорнія, США) — американський фізик, популяризатор та громадський діяч у сфері освоєння космосу. Винахідник