Консул простежив поглядом, як їх посадовили у гондолу, і придушив у собі бажання помахати їм на прощання, поки човен плив двадцять спокійних метрів рікою, а потім зник із поля зору, пірнувши за край тераси та знову об’явившись під час підйому водоспадом геть у чорноту космосу. За кілька хвилин він остаточно щез у яскравому сяйві сонця. Чоловік поволі розвернувся, обвівши поглядом усе коло, усіх сімнадцятеро Вигнанців.
Сол Вайнтрауб сидів поміж великих лап Сфінкса і спостерігав за тим, як ущухає буря, слабне вітер — ось його вереск уже схожий на зітхання, а от і на шепіт. Запони із куряви зморщуються та розступаються, відкриваючи зорі, і нарешті довга ніч угомонюється, перетворившись на страхітливу тишу. Гробниці горять як ніколи яскраво, але нічого не вийшло зі сліпучого проходу до Сфінкса, та й зайти досередини Сол не подужав; палюче світло ніби тисячею незборимих пальців навалилося на груди Вайнтрауба: скільки би він не вгинався та не тужився, ближче ніж на три метри старому підібратися не вдалося. Що б не стояло, не ворушилося і не чекало всередині, усе губилося на фоні яскравого вогню.
Сол усівся на кам’яну сходинку і тримався за неї, поки його шарпали хроноприпливи і змушували плакати у несправжніх нападах дежавю. Здавалося, всього Сфінкса гойдало і хилило у несамовитому штормі антиентропійних полів, які то розширювалися, то скорочувалися.
Рахіль.
Сол нікуди не піде, поки зберігається хоч найменший шанс, що його донька вижила. Лежачи на холодному камені, дослухаючись до того, як втамовуються крики вітру, він спостерігав за появою холодних зірок, за слідами метеорів і лазерними ударами та контрударами списів в орбітальній битві. Десь глибоко в серці Вайнтрауб знав, що ту війну програно, що Мережа в небезпеці, що великі імперії гинуть на його очах, а людський рід зависнув, ризикуючи скотитися у будь-що — у нескінченну ніч або ж... Та йому було байдуже.
Не байдужа Солові Вайнтраубу була тільки його донька.
Лежачи там, змерзлий, побитий подувами вітру й наскоками хроноприпливів, увесь у синцях від утоми, спорожнілий від голоду, Сол почувався навіть якимось утихомиреним. Він оддав немовля почварі, але не тому, що так повелів Бог, не через те, що так забажали його страх або фатум, а лише тому, що вві сні про це його просила власна донька; це вона сказала, що все гаразд, що так потрібно вчинити, що їхня любов (Сари, Рахілі) цього вимагала.
«Хай там як, — міркував Сол, — хай усупереч логіці та надіям, Авраамова відповідь Богу залежить від наших снів і любові найрідніших».
Комлоґ Сола більше не працював. З моменту, як він передав своє немовля при смерті в руки Ктиря, могло минути від години до п’яти. Сол лежав, обхопивши камінь, а хроноприпливи підкидали Сфінкса, ніби крихітне суденце на хвилях великого моря. Чоловік дивився на зорі та на битву в космосі.
Небом пливли іскри, яскраво спалахуючи, наче наднові, коли на них натрапляв лазерний промінь, і потім падали дощем із розплавленого брухту, розпечені до білого, червоні, обійняті голубим полум’ям і, врешті-решт, — чорні. Сол уявляв, як палають спускові катери, уявляв, як солдати Вигнанців і десантники Гегемонії із криками вмирають в атмосфері та розплаві титану... він намагався уявити це... і не міг. Старий зрозумів, що космічні битви, пересування флотів, падіння імперій його уяві не підвладні, їм далеко до його сховків співчуття та розуміння. Це справа для Фукідіда, Тацита, Кеттона[141] чи У. Сол був знайомий зі своїм сенатором від Світу Барнарда, зустрічався із нею кілька разів під час того, як вони із Сарою шукали порятунку від хвороби Мерліна, що нею заразилася Рахіль, але не міг уявити Фельдштайн у міжзоряній війні таких масштабів та й будь-чому іншому, серйознішому від церемонії відкриття нового медичного центру в столиці Буссарі або спілкуванні з виборцями під час університетського мітингу в Крофорді.
Сол ніколи не зустрічався особисто з нинішньою Виконавчою директрисою Гегемонії, але як науковець милувався її витонченими обробками промов таких класичних постатей Черчилля, Лінкольна, Альварес-Темпа. От тільки зараз, лежачи між великими лапами великої кам’яної тварини та плачучи за донькою, Сол не міг уявити, що було в думках цієї жінки, коли вона виносила ухвали, які проклянуть або врятують мільярди, збережуть найбільшу імперію в людській історії або зрадять її.
Солові було начхати. Він хотів повернути доньку. Він хотів, щоби Рахіль жила — незважаючи на всю логіку, яка стверджувала протилежне.
Лежачи між кам’яних лап Сфінкса на обложеній планеті роздертої війною імперії, Сол Вайнтрауб витирав з очей сльози, аби краще бачити зорі, і думав про поезію Єйтса «Молитва за мою доньку»:
Сол усвідомив: усе, чого він хоче, — це та сама можливість знову переживати про ці прийдешні роки страхами й переляками пересічного батька. Нікому не дозволити вкрасти й знищити хворобою її дитинство, підліткові літа та незграбну юність.
Своє життя Сол провів, мріючи, як поверне те, що поверненню не підлягало. Він згадав той день, коли він заскочив Сару за складанням немовлячих речей Рахілі в скриню, згадав її сльози і власне відчуття втрати дитини, котра все ще в них була, але вже була втрачена через простеньку стрілу часу. Тепер він розумів, що повернути можна хіба що пам’ять: Сара мертва і вже точно нікуди не вернеться, друзі і світ дитинства Рахілі канув у Лету назавжди, і навіть суспільство, яке він покинув усього лишень пару тижнів тому, вже в процесі докорінних змін і втрат.
Мізкуючи про це, лежачи між пазуристих лап Сфінкса, поки навкруги вщухав вітер і загорялися фальшиві зорі, Вайнтрауб пригадав частину з іншого вірша Єйтса[143], набагато зловіснішого:
141
історики минулих днів. Фукідід, син Олора, коректніше
Публій (Гай?) Корнелій Тацит (Р. / G. Cornelius Tacitus, бл. 55, Нарбонська Галлія (?), Римська імперія — бл. 120, ?) — давньоримський державець, історик і літератор, автор важливих історичних трактатів «Історія» (Historiae, бл. 109) та «Аннали» (Annales, бл. 110/113, пер. Олександра Кислюка, 2013), котрий мав непересічний науковий і літературний талантом, завдяки чому справив значний вплив на розвиток історичної думки в Європі.
Чарлз Брюс Кеттон (Catton, 09.10.1899, м. Пітоскі, Еммет, Мічиґан, США — 28.08.1978, м. Френкфорт, Бензі, Мічиґан, США) — американський журналіст й автор популярних історичних книг, зокрема на тему Громадянської війни в США. Лауреат Пулітцерівської премії за документальне дослідження «А Stillness at Appomattox» [Тиша при Аппоматтоксі] (1953). Його ім’ям названа премія за досягнення в галузі популяризації історії (з 1984 р.). Українською мовою не перекладався.
142
перші дві строфи «Молитви за мою доньку» (A Prayer for Му Daughter, 1921; пер. Олександра Мокровольського, 1990).
143
Вільям Батлер Єйтс (Yeats, 13.06.1865, с. Сенді-маунт, Дублін, Ірландія, В. Британія — 28.01.1939, м. Мантон, Ніцца, Приморські Альпи, Франція) — видатний англійськомовний ірландський поет-символіст і драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 1923 р., громадський діяч, відомий своєю зацікавленістю древніми міфологіями, національним фольклором, містицизмом та окультизмом.