— Хіба це виважено?.. — почала була сенатор Фельдштайн.
— Це необхідно, — відрізала Ґледстон. Вона підвелася, і секундою пізніше встали всі тридцять дев’ять осіб, присутні у кімнаті. — Поки ви всі працюватимете, я трохи посплю. Пристрій має негайно прибути в систему, а населення Гіперіона повідомлено. План реагування на позаштатну ситуацію і пріоритетні схеми розміщення повинні бути готові за тридцять хвилин, коли я прокинуся.
Ґледстон подивилася на все це товариство, розуміючи, що так чи інакше, а більшість із них позбавиться своєї влади і посад менше ніж за півдоби. Так чи інакше, та це її останній день у ролі Виконавчої директриси.
Міна Ґледстон усміхнулася:
— Рада вільна, — вона рушила до терміналу і своїх апартаментів, аби подрімати.
Розділ 43
Лі Гантові ще ніколи не припадало бачити, як хтось помирає. Останній день й останню ніч він провів біля одрини Кітса (Гант і досі звав його Джозефом Северном, але був певен, що вмирущий чоловік перед ним сам себе вважає Кітсом), і це була найтяжча доба в його житті. Крововиливи йшли за крововиливами, а між цими нападами блювання Гант міг чути, як у горлі та грудях чоловіка, котрий боровся за життя, бурлить мокротиння.
Гант сидів поруч із ліжком у крихітній кімнатці на П’яцца-ді-Спанья і слухав белькотіння Кітса, поки світанок перебігав у ранок, а ранок — у підобідок. Кітс марив, періодично непритомнів, але наполягав, щоби Гант писав за ним геть усе (чорнила, перо і писарський папір формату 17x13 дюймів знайшлися в іншій кімнаті), тож помічникові Ґледстон довелося все це компілювати, несамовито дряпаючи пером, поки кібрид при смерті розводився про метасфери, загублені божества, відповідальність поетів і відхід богів, а ще — про Мілтонівську громадянську війну в ТехноКорді.
Тієї миті Гант схопив гарячу руку Кітса, стиснув її і спитав:
— То де ж Корд, Сев... Кітсе? Де він?
Приречений стікав потом і відвертав обличчя:
— Не дихай на мене — твій подих наче лід!
— Корд, — повторив Гант, відхилившись назад, мало не ридаючи від жалю та прикрості. — Де Корд?
Кітс усміхнувся, зболено крутячи головою туди-сюди. Зусилля, з якими він дихав, нагадували вітер, що сичав із пробитих міхів.
— Наче павуки у павутинні, — пробурмотів він. — Павуки в павутинні. Плетуть... дозволяють нам її плести за них... а потім триножать нас, ссуть із нас соки. Наче з мух у павутинні.
Гант покинув писати, намагаючись вслухатися в це безглузде белькотіння. Аж раптом і сам уторопав.
— Боже мій, — видихнув він. — То вони в самій системі телепортів.
Кітс спробував сісти й ухопив Ганта за плече.
— Перекажи своїй начальниці, Ганте. Нехай Ґледстон вирве його з корінням. Геть павуків. Людський бог і машинний бог... повинні об’єднатися. Не я! — він упав на подушки і безгучно розридався: — Не я.
Кітс проспав весь обід, хоча Гант розумів, що це радше передсмертний стан, аніж сон. Найменший звук будив поета і змушував його знову боротися за кожен подих. Надвечір він уже не мав сил, щоб усе те відхаркувати, і Гант помагав йому перехилити голову над мискою, щоби сила тяжіння вичистила Кітсове горло і рот від кривавого слизу.
Кілька разів, коли Кітс провалювався у неспокійний сон, Гант підходив до вікна, а одного разу навіть спустився вниз до вхідних дверей, за якими була П’яцца. У найглибших тінях через площу біля сходів стояло щось високе та гостре.
Перед заходом сонця він і собі трохи подрімав, сидячи на твердому стільці в узголів’ї ліжка Кітса. Прокинувся Гант од відчуття, ніби він падає, та коли викинув руку, аби схопитися за щось, то побачив, що Кітс не спить і дивиться на нього.
— При тобі хтось колись уже помирав? — спитав поет між тихими зітханнями.
— Ні, — погляд молодого чоловіка здався Гантові дещо дивним, наче він дивився на нього, але бачив зовсім іншу людину.
— Що ж, мені тебе шкода, — проказав Кітс. — Через мене ти в такій скруті та небезпеці. Тепер тобі знадобиться трошки твердості, адже триватиме все це недовго.
Ганта вразила не тільки чемна відвага в цьому зауваженні, а й несподівана переміна в говірці Кітса — натомість стандартної вимови Мережі щось набагато давніше та цікавіше.
— Дурниці, — гаряче запротестував Гант, збираючи в кулак завзяття та енергію, яких йому насправді бракувало. — Виберемося ще до ранку. Зараз трошки стемніє, і я піду розвідаю, де тут портал.
Кітс помотав головою.
— Тебе забере Ктир. Він нікому не дозволить мені помагати. Його роль полягає в тому, щоби простежити, аби я покинув себе винятково із себе, — поет заплющив очі, і його дихання стало ще більш рваним.
— Не розумію, — сказав Лі Гант, беручи руку молодшого чоловіка у свою. Він припускав, що в поетові промовляє гарячка, але з огляду на те, що це чи не єдиний раз за останні два дні, коли Кітс був повністю притомний, Гант відчував вартими зусилля поговорити з ним. — Що значить це твоє «покинув себе винятково із себе»?
Повіки Кітса затріпотіли. Карі очі під ними були аж надто яскравими.
— Уммон і решта намагаються мене змусити покинути себе через себе та прийняти божественне, Ганте. Наживка на білого кита, медова пастка для найголовнішої мухи. Емпатія-втікачка знайде собі домівку в мені... в мені, містерові Джоні Кітсі п’яти футів заввишки... і потім почнеться примирення, правда?
— Яке ще примирення? — Гант нахилився поближче, але старався не дихати на Кітса. А той, здавалося, зморщився у простирадлах і ковдрах, а своїм теплом, яке йшло від його тіла, міг би опалювати всю цю кімнату. Його обличчя — блідий овал у присмерку. Гант практично не звертав уваги на золоту смужку відображеного сонячного світла, що повзла стіною якраз під стиком на стелі, але Кітс не відривав очей від останнього клаптика дня.
— Примирення людини і машини, Творця і творіння, — відповів поет і закашлявся, затихнувши тільки тоді, коли червоне мокротиння покотилося в миску, яку для цього тримав Гант. Кітс відкинувся назад, хапнув повітря ротом і додав: — Примирення людства і тих рас, які воно намагалося знищити. Корду і людства, яке він намагався ліквідувати. Бога Поєднувальної Безодні, який еволюціонував у болю, та його нащадків, що намагалися ліквідувати його.
Гант похитав головою і покинув писати.
— Я заплутався. Ти можеш стати цим... месією... якщо покинеш свою смертну одрину?
Блідий овал Кітсового обличчя качався по подушці, і це могло би значити, що він сміється:
— Ми б усі могли, Ганте. Дурниця і найбільші гордощі людства. Ми приймаємо наш біль. Ми поступаємося місцем своїм дітям. Це дало нам право стати Богом, про якого ми так мріяли.
Гант зиркнув униз і помітив, що від розчарування він аж стиснув кулак.
— Якщо ти це можеш... стати цією силою... то давай. Забери нас звідси!
— Не можу, — Кітс заплющив очі. — Я не Той, Хто Йде, а Той, Хто Торує. Не помазаник, а той, хто помаже. Merde[146], Ганте, я ж бо атеїст! Навіть Северну не вдалося переконати мене в іншому, коли я тонув у смерті! — Кітс схопив помічника Ґледстон із такою люттю, яка налякала старшого чоловіка. — Запиши це!
І Гант намацав старожитнє перо та шерехатий папір і став похапцем видряпувати слова, що їх тепер шепотів Кітс: