Я чкурнув у ванну і вже тягнувся до вимикача, щоби замкнути двері, але найближчий із двох чоловіків наздогнав мене, схопив і виштовхав назад у спальню прямо в руки свого напарника. Обоє вони були лузійцями чи ж родом із планети, що мала не меншу силу тяжіння, або ж харчувалися винятково стероїдами та самсоновими тільцями, бо жбурляли мене один одному, не докладаючи ні найменших зусиль. Їхні габарити значення не мали. Якщо не брати до уваги моєї куцої кар’єри шкільного забіяки, то я у своєму житті... спогадах про своє життя... не міг похвалитися значною кількістю епізодів із насильством і ще меншим числом випадків, коли виходив із прочуханки переможцем. Досить було одного погляду на цю парочку, що розважалася за мій рахунок, аби зрозуміти — вони якраз і належать до того типу, що ламають кістки, роз’юшують носи і трощать коліна з не більшим докором сумління, ніж я би відчував, од кидаючи вбік стило із ґанджем.
— Хутко! — знову прошипіла Діана.
Я прошерстив інфосферу, пам’ять будинку, канал зв’язку комлоґу в Діани, два слабенькі лінки з інформаційним усесвітом обох тітушок... і попри те, що я дізнався, де перебуваю (сільський маєток Філомелів у шестистах кілометрах від столичного міста Пірре у сільськогосподарському поясі тераформованого Малого Ренесансу), і встановив особи тітушок (Дебін Фармс і Гемміт Ґорма із заводської служби безпеки Профспілки техперсоналу, що обслуговує атмосферні регенератори на Небесній Брамі), та все одно не розумів, чого один із них усівся мені на поперек, поки інший закаблуками трощив мій комлоґ та натягував осмотичну манжету спершу на зап’ясток, а потім вище по руці...
Я почув шипіння і розслабився.
— Хто ти?
— Джозеф Северн.
— Це справжнє ім’я?
— Ні, — я відчував ефект правдоказу і знав, що можу змарнувати його, просто відступивши назад в інфосферу або й повністю сховавшись у Корді. Та це означатиме лишити своє тіло напризволяще тим, хто запитує. Я не сховався. Очі в мене були заплющені, але наступний голос я впізнав.
— То хто ж ти? — поцікавилася Діана Філомель.
Я зітхнув. Адже це заскладне питання, аби відповідати на нього щиро.
— Джон Кітс, — нарешті проказав я.
Мовчання у відповідь свідчило про те, що прізвище їм нічого не говорило. «Та й з якого дива говорило би?» — подумав було я. Сам же колись провістив, що запишуть це на воді. Хоч я і не міг ані поворушити очима, ні розплющити їх, шарудіти в інфосфері мені ніхто не заважав. Я простежив їхні вектори доступу. Ім’я поета було одним із восьми сотень «Джонів Кітсів», запропонованих нападникам публічним архівом, але, схоже, постать поета, мертвого от уже дев’ятсот років, їх не зацікавила.
— На кого ти працюєш? — пролунав голос Гермунда Філомеля.
Мене чогось це трохи здивувало.
— Ні на кого.
З легким ефектом Допплера голоси дещо змінилися, поки вони перемовлялися один з одним.
— Він може опиратися хімії?
— Ніхто не здатен їй опиратися, — огризнулася Діана. — При застосуванні можна померти, але тільки не опиратися.
— Що ж коїться? — говорив далі Гермунд. — Нащо Ґледстон тягнути це нещастя у Раду в переддень війни?
— Ви ж у курсі, що він вас може чути? — озвався чоловічий голос — одного із тітушок.
— Яка різниця? — відмахнулася Діана. — Після допиту йому все одно не жити, — і знову вона звернулася до мене: — Навіщо Директриса запросила тебе в Раду, га... Джоне?
— Не певен. Почути про пілігримів, напевно.
— Яких пілігримів, Джоне?
— Пілігримів до Ктиря.
Хтось на фоні зашумів.
— Цить! — перебила голос Діана Філомель, а в мене уточнила: — Джоне, ці пілігрими до Ктиря зараз на Гіперіоні?
— Так.
— І ця проща триває?
— Так.
— Джоне, навіщо тебе запрошує до себе Ґледстон?
— Мені сняться сни.
Гермунд з огидою проказав:
— Він псих. І навіть під правдоказом не зна’, хто він є. А зараз ще й це верзе. Давай покінчимо з цим і...
— Стули пельку, — урвала його панна Діана. — Ґледстон же не псих. Сама його запросила, пам’ятаєш? Джоне, що значить, що тобі сняться сни?
— Мені сняться враження першої повернутої персони Кітса, — пояснив я. У мене плутався язик, ніби я говорив уві сні. — Кітс прошитий в одному з прочан від того часу, як знищено його тіло. І тепер він мандрує їхньою мікросферою. У якийсь дивний спосіб усе, що сприймає Кітс, тепер сниться мені. А можливо, мої вчинки він бачить у своїх снах. Не знаю.
— Божевілля, — озвався Гермунд.
— Ні-ні, — заперечила панна Діана. Її голос був напружений, майже приголомшений. — Джоне, ти кібрид?
— Так.
— Йсусе Христе й Аллаху, — видихнула вона.
— Що таке «кібрид»? — поцікавився один із тітушок з високим, майже жіночим голосом.
Довго ніхто нічого не говорив, поки нарешті не заговорила Діана:
— Ідіот! Кібрид — це людина-придаток, створена Кордом. Ще минулого століття — до їхньої заборони — у Консультаційній раді засідало декілька таких.
— Щось на взірець андроїдів? — уточнив інший бугай.
— Рота закрий, — скомандував Гермунд.
— Ні, — відказала Діана. — Кібриди були генетично бездоганні, створені з рекомбінованої ДНК, яка походила зі Старої Землі. Потрібна тільки кістка... клаптик волосся... Джоне, ти мене чуєш? Джоне?
— Так.
— Джоне... ти кібрид... тобі відомо, з шаблону чиєї персони ти походиш?
— Джона Кітса.
Я чув, як вона глибоко зітхнула.
— Хто... такий... Джон Кітс?
— Поет.
— Коли він жив, Джоне?
— З тисяча сімсот дев’яносто п’ятого по тисяча вісімсот двадцять перший.
— За яким календарем, Джоне?
— Старої Землі. Нашої ери. До Гіджри. Новий час.
Мене перебив збуджений голос Гермунда:
— Джоне... ти зараз підтримуєш контакт із ТехноКордом? У цю хвилину?
— Так.
— І ти можеш... вільно виходити на зв’язок, незважаючи на правдоказ?
— Так.
— От блядь, — вирвалось у тітушки з високим голосом.
— Треба вибиратися, — гаркнув Гермунд.
— Ще хвилинку, — промовила Діана. — Нам треба дізнатися...
— Може, забрати його з собою? — пробасив інший бугай.
— Ідіот, — вилаявся Гермунд, — якщо він живий і підтримує зв’язок з інфосферою та Кордом... трясця, та він же там, по суті, живе... там його розум... він же здатен влаштувати нам шухер через будь-кого: Ґледстон, СБ, армію, всіх!
— Стули пащеку! — знову зірвалася панна Діана. — Ми його вб’ємо, тільки-но я закінчу. Ще пару питань, Джоне?
— Так.
— Навіщо Ґледстон знати, що відбувається з прочанами до Ктиря? Це якось пов’язано з війною проти Вигнанців?
— Не впевнений.
— Чорт, — шепотів Гермунд. — Гайда вже.
— Тихо! Джоне, звідки ти?
— Останні десять місяців я жив на Есперансі.
— А до того?
— До того на Землі.
— Котрій із них? — напосів Гермунд. — Новій? Землі-Два? Терра-Сіті? Котрій?
— Землі, — відповів я, а потім пригадав: — Старій Землі.
— Старій Землі? — повторив один із бугаїв. — Що за херня? Я вшиваюся.
Ніби грудинка на пательні, зашкварчав бойовий лазер. Але запах був солодший від звичайного бекону, та й гупнуло після цього добряче. Знову заговорила Діана Філомель:
— Джоне, ти зараз говориш про життя шаблону твоєї персони на Старій Землі?
— Ні.
— Ти сам... тобто був на Старій Землі... кібридом?
— Так, — підтвердив я. — Там я прокинувся од смерті. У тій самій кімнаті на П’яцца-ді-Спанья, де перед тим помер. Северна поруч не було, але доктор Кларк з іншими...
— Він точно псих, — підсумував Гермунд. — Стара Земля загинула понад чотириста років тому... хіба кібриди навчилися жити більше чотирьох століть?..
— Ні, — різко мотнула головою панна Діана. — Заткнися і дай мені закінчити. Джоне, навіщо Корд... повернув тебе?