Речник Кренг Амніон махнув рукою, показуючи на зірки:
— Якщо людство пройде це випробування, то наше майбутнє он там — як у темних проміжках між зорями, так і на осонні планет.
— У мене друзі на Гіперіоні, — зітхнув Консул. — Можна мені повернутися їм на допомогу?
— Можна, — дозволила Громадянка Ґенґа.
— І стати перед Ктирем? — спитав Консул.
— Станете, — промовив Шурф Мінмун.
— І пережити еру хаосу? — проказав Консул.
— Мусите, — відповів Кренг Амніон.
Дипломат знову зітхнув і відійшов з іншими вбік, коли над ними опустився в колі Стоунгенджу велетенський метелик із крилами-сонячними батареями та лискучою шкірою, стійкою до жорсткого вакууму і ще жорсткішого випромінювання, та розкрив своє черево, аби прийняти всередину Консула.
У лазареті Будинку уряду на Центрі Тау Кита отець Дюре спав неглибоким медикаментозним сном, у якому бачив огні та смерть світів.
За винятком короткого візиту Виконавчої директриси Ґледстон та ще куціших відвідин єпископа Едуара, він цілий день лишався сам, то пірнаючи, то виринаючи зі сповненого болю туману. Тутешні терапевти попросили дати їм іще дванадцять годин, аби підлікувати пацієнта, перш ніж його можна буде транспортувати. Колегія кардиналів на Пацемі дала свою згоду на це, зичила хворому швидшого видужання та ладналася до церемонії (до якої ще лишалася ціла доба), під час якої єзуїтський священик Поль Дюре з Вільфранш-сюр-Сона стане папою Тейяром І, чотириста вісімдесят сьомим єпископом Рима, прямим наступником учня Петра.
Завдяки чуду сучасної медицини — не настільки чудесному, гадав Дюре, щоби позбутися смертельної сверблячки — у нього й далі гоїлися рани, плоть лагодила сама себе під керівництвом мільйонів РНК-напрямників, які регенерували нервові закінчення, поки єзуїт лежав і згадував Гіперіон, Ктиря, своє тривале життя і думав про заплутаний стан справ у Божому всесвіті. Поступово Дюре заснув і побачив уві сні пожежу на Божегаї, побачив, як його штовхає у портал Істинний Голос Світового дерева, побачив свою матір і жінку на ім’я Семфа, вже мертву, котра працювала на загумінковій плантації Пересебо у фібропластовому регіоні на схід від Порт-Романса.
І в цих снах, здебільшого сумних, Дюре раптом відчув чиюсь іншу присутність — не чужого сну, а чужої людини, що його бачила.
Дюре гуляв із кимось. Повітря було прохолодне, а небо — пронизливо блакитного кольору. Вони щойно пройшли поворот, і перед їхніми очима постало озеро, обрамлене тендітними деревами, горами, що вишикувалися позад нього, і хмарним фронтом, який додавав драматичності та масштабності всьому краєвиду. Досить далеко, щоби допливти до нього, із дзеркальної гладіні водойми піднімався острівець.
— Озеро Віндермір, — промовив попутник Дюре.
Єзуїт поволі розвернувся, у тривожному передчутті з його грудей ледь не вискакувало серце. Та хай що там він очікував побачити, а зовнішній вигляд його супутника святобливого жаху не навіював.
Поруч зі священиком крокував коротун. Він носив архаїчний жакет зі шкіряними ґудзиками та широкий шкіряний черес, міцно скроєні черевики, стару хутряну шапку, поношений заплічник, химерно пошиті та густо зацеровані штани, великий плед на карку, а в правій руці тримав подорожній ціпок. Дюре зупинився, інший чоловік також пригальмував, ніби пропонуючи стати на спочинок.
— Фернеські горби та Камбрійські гори, — молодик змахнув своєю палицею у сторону заозер’я.
Дюре зауважив каштанові кучері, що вибивалися з-під шапки, великі карі очі, невисокий зріст і збагнув, що, напевно, це був сон — попри те, що йому здавалося, ніби він не спить!
— Хто... — почав був Дюре, всередині котрого калатало серце й здіймалася хвиля страху.
— Джон, — назвався його супутник, і розважливий спокій у його голосі дещо притлумив страхи священика. — Мені здається, сьогодні ввечері ми зможемо заночувати в Баунессі[149]. Браун казав мені, що в них там є пречудова таверна, яка виходить прямо на озеро.
Дюре кивнув. Він не мав ані найменшої гадки, про що верзе цей молодик.
А чоловік подався вперед, лагідно, але впевнено взявши Дюре за передпліччя:
— Інший іде за мною, — промовив Джон. — Не альфа, не омега, але ми зобов’язані проторувати йому шлях.
Дюре кивнув, і далі нічого не розуміючи. Бриз куйовдив гладінь озера і ніс із собою запах свіжої городини з далеких передгір’їв.
— Той інший народиться далеко звідси, — говорив Джон. — Далі, ніж наша раса могла собі уявити це протягом століть. І ваша робота полягатиме в тому самому, що й моя — ладнати іншому шлях. На відміну від свого наступника, ви не доживете до тих днів, коли інший почне вчити.
— Так, — повторив Дюре і зрозумів, що в роті йому геть пересохло.
Молодик скинув шапку, заткав її собі в черес і нахилився підібрати гладенький камінець, а відтак пожбурив його далеко в озеро. Водою поволі розійшлися круги.
— Прокляття, — пробурмотів Джон. — Я ж хотів жабку пустити, — він поглянув на Дюре: — Вам треба негайно покинути лазарет і відправлятися на Пацем. Розумієте?
Дюре кліпнув. Ця фраза точно не могла належати сну.
— Чому?
— Байдуже. Просто зробіть це. Не баріться. Якщо не покинете його негайно, то іншого шансу у вас не буде.
Дюре спантеличено роззирнувся, нібито міг вернутися на лікарняне ліжко. Він іще раз глянув через плече на невисокого, худорлявого молодика, котрий стояв на ріні край води.
— А ви?
Джон підібрав другий камінець, пожбурив його і похитав головою, коли той підстрибнув жабкою один раз, перш ніж зникнути під водою.
— Зараз мені й тут нівроку, — промовив він радше до самого себе, аніж відповідаючи на запитання Дюре. — Мені й справді дуже припала до вподоби ця подорож.
Здавалося, він стрепенувся, виходячи із замріяного стану, підвів голову і всміхнувся Дюре:
— Швидше. Ворушіть поршнями, Ваша Святосте.
Приголомшений, вражений і роздратований, Дюре відкрив було рот, аби щось заперечити, та виявив, що лежить на ліжку в лазареті Будинку уряду. Медики прикрутили освітлення, щоби він міг поспати. До його шкіри були прикріплені разки індикаторів.
Дюре полежав якусь хвилину, знемагаючи від свербіння та дискомфорту через ще не загоєні опіки третього ступеня та розмірковуючи про сон, переконуючи себе, що це був просто сон, що він може ще поспати кілька годин перед тим, як монсеньйор... єпископ Едуар з іншими прибуде супроводжувати його додому. Дюре заплющив очі і пригадав мужні, але лагідні риси, карі очі та архаїчну говірку юнака.
Отець Поль Дюре із Товариства Ісуса сів, заледве звівся на ноги, не знайшов свого одягу, якщо таким не вважати паперової піжами, в якій він спав, відтак загорнувся в ковдру і почовгав босоніж із палати, перш ніж медикам його видадуть зрадливі індикатори.
У далекому кінці коридору розташовувався телепорт для службового використання. Якщо не вдасться ним потрапити додому, доведеться шукати інший.
Лі Гант виніс тіло Кітса із тіні споруди прямо на осоння П’яцци-ді-Спанья, майже впевнений, що там їх зустрічатиме Ктир. Натомість перед ним стояв кінь. Гант не дуже добре відрізняв одну конячу морду від іншої, але в нього склалося враження, що це та сама кобила, яка привезли їх у Рим. Принаймні на це натякав ідентичний маленький екіпаж (який Кітс назвав ветурою), у котрому вони вже каталися.
Гант уклав небіжчика на сидіння, охайно загорнувши його тіло в постіль, а коли візочок помалу рушив, сам став поруч, притримуючи покрівець однією рукою. У свої останні години Кітс попросив поховати його на Протестантському кладовищі під муром Авреліана біля піраміди Ґая Цестія. Помічник Міни Ґледстон туманно пам’ятав, що вони вже проминали цей мур під час своєї химородної подорожі сюди, але нізащо на світі не відшукав би цього місця знову, навіть якби від цього залежало його — чи Кітсове — життя. Хай там як, а кобила, здається, і сама добре знала шлях.
149
тут згадані примітні місця Озерного краю (див. вище). Озеро Віндермір (Windermere,