Гант плуганився поруч із повільним катафалком, свідомий того, що навколо в повітрі панує приємна свіжість весняного ранку, а разом із нею і прілий запах ніби підгнилих рослин. Невже це тіло Кітса вже розкладається? Гант мало знався на смерті. І покращувати свою компетенцію жодного бажання не мав. Він хльоснув по крупу кобили, щоби поквапити її, але тварина спинилася, неквапом озирнулася, подивилася із докором на чоловіка і почвалала далі.
Швидше ніж який-небудь звук потвору видав, мабуть, зблиск світла у периферійному зорі. Гант хутко озирнувся. Так і є, Ктир ішов за ними метрів за десять-п’ятнадцять, підлаштувавшись під темп кобили. Його хода була врочистою і водночас комічною — щоразу він високо піднімав у повітря свої колючі, шиповані коліна. На його панцирі, металевих зубах і клинку вигравало сонце.
Першим інстинктивним бажанням Ганта було покинути підводу і накивати п’ятами, але почуття обов’язку та глибшої емоції, пов’язаної із тим, що він тут загубився, придушили це бажання. Та й куди бігти? Назад на П’яцца-ді-Спанья? Тоді Ктир усе одно стояв би на його дорозі.
Тому Гант вирішив, що Ктир зараз у ролі жалібника у цій безглуздій процесії, відтак повернувся до нього спиною і продовжив свою ходу поруч з екіпажем, міцно крізь покрівець стиснувши однією рукою щиколотку товариша.
Під час цієї ходи Гант усе виглядав на можливі сліди телепорту, якоїсь технологічної приміти, не притаманної дев’ятнадцятому сторіччю, або іншої людини. Нічогісінько. Ілюзія того, що він крокував покинутим Римом напровесні, в лютому 1821 року нашої ери, була бездоганна. Кобила подолала пагорб у кварталі від Іспанських сходів, зробила кілька поворотів на широких проспектах та вузеньких завулках і проминула овальну розкришену руїну, в якій Гант упізнав Колізей.
Коли екіпаж спинився, помічник Ґледстон струснув рештки сонливості, що огорнула його під час цієї прогулянки, й озирнувся. Вони стояли перед порослою купою каміння, що мала би бути муром Авреліана. Поруч і справді виявилася низька піраміда, зате от Протестантське кладовище — якщо це взагалі було воно — здавалося радше вигоном для худоби, ніж цвинтарем. У тіні кипарисів паслися вівці, потойбічно теленькаючи тронками, чиї звуки розносилися в густому і все теплішому повітрі. Трава кругом сягала по коліно, а то й вище. Гант кліпнув очима і розгледів кілька надгробків, розкиданих там і сям, вони наполовину ховалися в траві, а ближче до них, одразу за пахолком у коня, він запримітив уже викопану яму.
Ктир так і лишився стояти в десяти метрах позаду під шелестким гіллям кипарисів, але Гант бачив, що блиск його червоних очей зосереджений на могилі.
Він обійшов довкруги тварини, що тепер удоволено жувала пашу, і підійшов до ями. Труни ніде не було видно. Дірка в землі мала близько чотирьох футів завглибшки, а нагорнена купа землі поруч пахла розритим гумусом та прохолодним ґрунтом. У купі лежала і лопата на довгому держаку, ніби її тут щойно лишили гробарі. У голові могили вже вертикально стояв камінь без жодних написів. На вершечку гробової плити щось металево зблиснуло, і Гант прожогом кинувся до неї. Це був перший сучасний предмет, який йому довелося побачити з часу їх викрадення на Стару Землю: маленьке лазерне перо — такими користувалися будівельники і митці для нанесення креслень чи написів на найтвердіші сплави.
Гант озирнувся з пером у руках, і хоча думка про те, що цей вузький промінчик зможе зупинити Ктиря, здавалася сміхотворною, себе він усе одно відчув озброєним. Чоловік кинув перо в кишеню сорочки і зайнявся справою поховання Джона Кітса.
За кілька хвилин Гант стояв біля гори землі з лопатою в руках, дивився у розриту могилу, де вже лежав крихітний згорток у простирадлі, і намагався придумати, що можна сказати в такій ситуації. Він неодноразово відвідував громадянські панахиди, які влаштовували відомим діячам, і навіть написав кілька хвалебних некрологів для того, щоб їх зачитала Ґледстон, тож добір необхідних слів ніколи не був для нього проблемою. Але зараз нічого в голову не йшло. Єдиними присутніми на церемонії стали Ктир, чорний обрис якого й досі ховався в тінях кипарисів, та вівці, чиї тронки постійно теленькали, коли вони, немов групка спізнілих тужільниць, перелякано відбігали від монстра і підтюпцем квапилися до могили.
Гант подумав, що, можливо, доречно було би прочитати якусь із оригінальних поезій Кітса, але ж він — звичайний політичний номенклатурник у Гегемонії, без особливих талантів читання чи декламування віршів. Надто пізно він пригадав, що записав кілька поетичних фрагментів, що їх учора задиктував друг. Але нотатник лишився на бюрку в квартирі на П’яцца-ді-Спанья. Там було щось про обожествіння та безмежні знання... і всяку таку нісенітницю. Гант мав бездоганну пам’ять, але йому не судилося пригадати навіть першого рядка тієї архаїчної мішанки.
Скінчилося тим, що Гант зупинився на варіанті з хвилиною мовчання, понуривши голову із заплющеними очима, якщо не брати до уваги періодичного підглядання за Ктирем, що й досі витримував дистанцію. Потому він узявся засипати яму землею. Часу пішло на це більше від очікуваного. Гант трохи притоптав могилку, але вийшла вона досить невисокою, так ніби це тіло було надто нікчемне, аби вартувати справжнього насипу. Вівці терлися об ноги чоловіка у високій траві, стокротках та фіалках, яких рясно вродило навколо.
Може, Гант поезії Кітса і не запам’ятав, зате без проблем згадав слова, які поет попрохав викарбувати на його надгробку. Помічник Ґледстон увімкнув перо, перевірив його в дії, випаливши триметрову борозну в дерні та траві, аж довелося потоптатися по маленькій пожежі, призвідцем якої він став. Напис збентежив Ганта, коли він уперше його почув із вуст Кітса, котрий харчав, хапаючи ротом повітря і намагаючись говорити. У його словах промовляли самотність і гіркота. Але Гантові здалося недоречним сперечатися з ним за таких обставин. Тепер лишалося нанести слова на камінь, покинути це місце й обійти десятою дорогою Ктиря в пошуках дороги додому.
Перо з легкістю ковзало каменем, тому з тильної сторони Гант спочатку повправлявся у глибині розчерку та майстерності тримати інструмент. І все одно, коли він скінчив за п’ятнадцять чи двадцять хвилин, то результат вийшов кострубатим і кустарним.
Першим ішов грубий начерк, про який просив Кітс, показавши Гантові декілька приблизних ескізів, що він їх накидав на аркушах тремтячою рукою — грецька ліра з чотирма порваними струнами із восьми. Помічникові Ґледстон власна робота не сподобалася, митець із нього вийшов іще гірший, ніж декламатор поезії, але, можливо, тому, хто в курсі про те, як має в біса виглядати грецька ліра і що воно взагалі таке, опізнати мазню вдасться. Потім ішов сам напис у тому вигляді, яким його продиктував Кітс:
ТУТ СПОЧИВАЄ ТОЙ,
ЧИЄ ІМ’Я
ЗАПИСАНЕ НА ВОДІ.
Більше нічого: ні дати народження, ні дати смерті, навіть поетового імені не було[150]. Гант відступив на крок назад, оглянув справу своїх рук, помахав головою, вимкнув перо, але лишив його в руці та покрокував назад у місто, по великій дузі обійшовши істоту під кипарисами.
Перед тим як увійти до тунелю в мурі Авреліана, Гант пригальмував і озирнувся назад. Нерозпряжена кобила протягнула за собою візочок трохи нижче довгим схилом, поближче до струмка, де росла і добре жувалася краща трава. Навколо тирлувалися вівці, скубли квіти і топталися по свіжому ґрунті на могилі. Ктир стояв там, де й був, ледве помітний під віттям кипарисового гайку. Гант майже був певен, що істота й досі не зводить очей із поховання.
Гант віднайшов портал пізно по обіді, тьмяний синій прямокутник гудів рівно по центру румовища Колізею. Біля нього він не побачив ані монідиска, ні сенсорної карти. Портал висів і скидався на матові, але відчинені двері.
Тільки відчинені не Гантові.
П’ятдесят разів він пробував, однак поверхня порталу лишалася твердою та непіддатливою, ніби камінь. Помічник Ґледстон обережно торкався її кінчиками пальців, впевнено намагався зайти в портал і наштовхувався на його опір, кидався з усіх сил у синій прямокутник, шпурляв каміння та спостерігав, як воно відскакує вбік, заходив з обох боків і навіть із країв, закінчивши тим, що знову чимдуж кидався на цю марну річ, поки не понабивав на плечах і руках синця на синці.
150
якщо бути геть точним, то на надгробку Джона Кітса записано наступне: