Це був телепорт. Гант був певний. Але він його не хотів пропускати. Гант обшукав решту Колізею і навіть його підземні ходи, в яких було мокро й повно кажанячого посліду, — порталів більше ніде не знайшлося. Він обшукав довколишні вулиці та будинки. Жодних порталів. Він шукав цілий день у базиліці й соборах, квартирах і халупах, величних апартаментах і вузьких провулках. Він навіть повернувся на П’яцца-ді-Спанью, похапцем перекусив на першому поверсі, ткнув у кишеню записничок і все, що йому здалося цікавим у кімнатах нагорі, та назавжди відправився геть у пошуках телепорту.
Але, крім порталу, в Колізеї нічого так і не надибав. Надвечір він уже до крові під нігтями роздряпав пальці. Із вигляду такий, як треба, дзижчить так, як треба, справляє враження таке, як треба, але нікуди не пропускає.
Над чорним окрайцем стіни Колізею зійшов і тепер висів Місяць — не той, що крутився навколо Старої Землі, бо на цьому виднілися піщані бурі та хмари. Гант сидів посеред кам’янистого осердя цирку і люто дивився на голубе світіння порталу. Десь позаду нього шалено залопотіли крильми голуби та посипалися дрібні камінці.
Скривившись від болю, Гант підвівся, намацав у кишені лазерне перо і широко розставив ноги, затамувавши подих та вдивляючись у тіні численних розколів та арок Колізею. Нічого не ворухнулося.
Раптом звук за спиною змусив його миттю крутнутися на місці та ледь не черкнути тонким променем лазера по поверхні телепорту. Звідти показалася рука. Потім нога. Вийшов хтось. Потім — ще хтось.
На крики Лі Ганта Колізей відгукнувся луною.
Міна Ґледстон розуміла, що попри страшенну втому спати довше від тридцяти хвилин зараз міг собі дозволити тільки дурень. Змалку вона привчила себе спати уривками по п’ять чи п’ятнадцять хвилин, позбуваючись у такий спосіб токсинів утоми та змори і дозволяючи розуму взяти маленький перепочинок.
Зараз же, коли її вже піднуджувало від виснаження та круговерті попередніх двох діб, що були справжнім шарварком, вона прилягла на кілька хвилин, примостившись на довгому дивані у своєму кабінеті. Вона спорожнила мозок від усього дріб’язку та надміру інформації, дозволяючи підсвідомому самому пробиватися в джунглях думок та подій. Кілька хвилин вона куняла, а поки куняла — снила.
Міна Ґледстон випросталася, скинула легку вовняну ковдру та, не розплющивши до кінця очей, клацнула пальцем по комлоґу:
— Седептро! Генерала Морпурґо й адмірала Сінґха в мій кабінет через три хвилини.
Директриса зайшла в сусідню ванну кімнату, прийняла душ — водяний та звуковий, і переодяглася у свій найбільш офіційний із костюмів, м’який чорний габардин із червоно-золотим шарфом сенатора, який кріпився золотою булавкою із геодезичним символом Гегемонії, сережки ще зі Старої Землі періоду до Великої Помилки і топазовий браслет-комлоґ, дарунок сенатора Байрона Ламії ще до того, як він одружився. Повернувшись назад у кабінет, вона побачила там обох офіцерів Збройних сил.
— Директрисо, час дуже невдалий, — почав адмірал Сінґх, — ми саме аналізували підсумкові дані з Моря Безкрайого та обговорювали маневри флоту, необхідні для оборони Есквіта.
Ґледстон відкрила свій приватний портал і помахом руки запросила обох чоловіків іти за нею.
Переступивши поріг, Сінґх озирнувся в золотій траві під загрозливим бронзовим небом.
— A-а, Кастроп-Рауксель, — проказав він. — Ходили чутки, що попередній уряд тут замовив у ВКС приватний портал.
— До Мережі планету долучив Виконавчий директор Євшенський, — проказала Ґледстон. Вона провела рукою, і портал зник. — Йому здавалося, що людині на такій посаді потрібне місце, де ТехноКорд навряд чи міг би її підслухати.
Морпурґо неспокійно подивився на хмарну стіну край неба, де вигравали кульові блискавки.
— Жодне місце не можна вважати цілковито безпечним від Корду, — промовив він. — Я переповів адміралові Сінґху наші підозри.
— Це не підозри, — заперечила Ґледстон. — Це факти. І мені відомо, де Корд.
Обидва офіцери ЗСГ смикнулися, наче їх щойно вразила кульова блискавка.
— Де? — майже хором спитали вони.
Директриса ходила сюди-туди. Її коротке сиве волосся, здавалося, аж світиться у наелектризованому повітрі.
— Між порталами. Штінти живуть у псевдосвіті сингулярностей, наче павуки у темному павутинні. А плетемо для них її ми.
Першим заговорив Морпурґо.
— Боже мій! І що тепер робити? У нас менше трьох годин до моменту, коли факельник із пристроєм ТехноКорду квантується у простір Гіперіона.
Ґледстон точно переповіла їм, що потрібно зробити.
— Неможливо, — зреагував на її пропозицію Сінґх, автоматично погладжуючи свою куцу борідку. — Просто неможливо.
— Ні, — не погодився Морпурґо. — Це спрацює. Часу досить. А з такими хаотичними та безладними пересуваннями флоту за останні два дні...
— З матеріально-технічного боку, може, це й можливо, — похитав головою адмірал. — А з раціонального та етичного — ні. Ні, це неможливо.
Міна Ґледстон підійшла до нього ближче.
— Кушванте, — звернулася вона до адмірала на ім’я, чого не робила з тих часів, коли вона була молодим сенатором, а він — іще молодшим командиром Військово-космічних сил, — хіба ти забув, як сенатор Ламія звів нас із Консерваторами? Зі штучним інтелектом Уммоном? Забув його прогнози двох варіантів майбутнього: хаотичного та іншого, що гарантує вимирання людству?
Сінґх відвернувся:
— Мій обов’язок — служити Збройним силам і Гегемонії.
— І він такий самий, що й у мене, — гаркнула Ґледстон. — Служити роду людському.
Кулаки Сінґха злетіли так, ніби він збирався битись із невидимим, але могутнім опонентом.
— Ми не знаємо напевно! Звідки інформація?
— Від Северна, — відповіла Ґледстон. — Від кібрида.
— Кібрида? — рохнув генерал. — Ти про того митця? Принаймні те нещастя себе ним вважало.
— Кібрида, — повторила Директриса. І пояснила обставини.
— Северн — повернена особистість? — Морпурґо недовірливо повторив. — То ти його відшукала?
— Він сам мене відшукав. Уві сні. Якось він зміг це передати звідти, де він зараз. То була його роль, Артуре, Кушванте. Ось чому Уммон відправив його в Мережу.
— Уві сні? — вишкірився адмірал Сінґх. — Цей... кібрид... заявив тобі, нібито Корд переховується в мережі порталів... уві сні?
— Так. І в нас лишилося дуже мало часу.
— Але, — втрутився Морпурґо, — те, що ти пропонуєш...
— Прирече мільйони, — закінчив за нього Сінґх. — А може, навіть мільярди. Колапс економіки. ЦТК, Ренесанс-Вектор, Нова Земля, обидві Денебі, Нова Мекка і, Артуре, Луз — та саме харчування десятків світів залежить від інших. Урбанізовані планети не виживуть самі.
— Не виживуть, якщо лишатимуться урбанізованими, — сказала Ґледстон. — Але вони можуть освоїти сільське господарство, поки не відродиться міжзоряна торгівля.
— Тьху! — огризнувся Сінґх. — Після чуми! Після падіння держави! Після мільйонів смертей через відсутність належного устаткування, ліків, підтримки інфосфери.
— Я думала про це, — ще ніколи раніше Морпурґо не доводилося чути такої твердості у голосі Ґледстон. — Це буде найгірше масове вбивство в історії, тяжче від злочинів Гітлера, Чжи Ху чи Горація Ґленнон-Гайта. І гіршим від нього є тільки продовження існування в нинішньому вигляді. І в обох випадках я (разом із вами, джентльмени) перетворююся на найгіршу зрадницю людства.
— Звідки нам це знати? — буркнув Кушвант Сінґх, так ніби слова вибивали з нього ударами в живіт.