— Ми це знаємо, — не здавалася Ґледстон. — Кордові Мережа більше не потрібна. Починаючи з цього моменту в Протестантів та Абсолютів будуть кілька мільйонів рабів, закутих під землею на дев’яти лабіринтових планетах, поки вони використовуватимуть людські синапси для своїх обчислювальних задач.
— Дурниці, — відповів Сінґх. — Адже ці люди помруть.
Міна Ґледстон зітхнула і похитала головою.
— Корд винайшов паразитичний органічний пристрій, що називається хрестоформа. Він... повертає... з того світу. За кілька поколінь люди стануть розумово відсталими, покірними, позбавленими майбутнього, а їхні нейрони все одно лишатимуться на службі ТехноКорду.
Сінґх розвернувся до них спиною. Його куца постать виділялася на тлі світляної стіни із блискавиць та штормових хмар, які наближалися збунтованим бронзовим фронтом.
— І це все тобі розповіли вві сні, Міно?
— Так.
— А про що іще там було? — грубо спитав адмірал.
— Про те, що Кордові більше не потрібна Мережа. Принаймні не людська. Вони й далі в ній мешкатимуть, наче пацюки в стінах, але її первинні мешканці вже своє відпрацювали. Основні обчислення на себе візьме Абсолютний Інтелект.
Сінґх повернувся до жінки.
— Ти божевільна, Міно. Цілковито божевільна.
Ґледстон хутко підскочила до адмірала і схопила його за руку, перш ніж той встигнув активувати портал.
— Кушванте, прошу, послухай...
Сінґх видобув із кітеля голкостріл і приставив його до грудей жінки.
— Пробачте, пан-Виконавча директрисо, але я служу Гегемонії та...
Ґледстон відступила, із несподіванки приклавши долоню до рота, а адмірал Кушвант Сінґх раптом покинув говорити, невидющим поглядом прикипів до неї, а тоді повалився на траву. Туди ж упав і його голкостріл.
Морпурґо підійшов і заткнув його собі за пасок, не випускаючи з рук жезла смерті.
— Ти його вбив, — проказала Директриса. — Якби він відмовився співпрацювати, я би просто лишила його тут. Робінзоном на Кастроп-Раукселі.
— Нам узагалі не можна ризикувати, — промовив генерал, відтягуючи труп подалі від порталу. — Від наступних пари годин залежить усе.
Ґледстон подивилася на старого друга.
— Готовий з усім цим покінчити?
— Мусимо. Наша остання нагода позбутися ярма. Я одразу ж від дам накази про розгортання й особисто вручу запечатані інструкції. Більшість флоту...
— Боже мій, — прошепотіла Міна Ґледстон, дивлячись на тіло адмірала Сінґха. — І я все це роблю за вказівками сну.
— Інколи, — озвався генерал Морпурґо, беручи її за руку, — сни — це єдине, що відрізняє нас від машин.
Розділ 44
Як з’ясувалося, смерть — не з приємних переживань. І покинути знайому кімнату на площі П’яцца-ді-Спанья й тіло, яке швидко дубіло — все одно, що поночі кидати затишок рідного дому, прожогом рятуючись від пожежі чи повені. Відчуття швидкого переходу стражденні та приголомшливі. Коли я шубовснув у метасферу, то пережив ті самі враження ганьби та раптового ніякового одкровення, які притаманні нашим снам, де ми виходимо на люди і раптом розуміємо, що вдома забули вдягтися.
Оголений. Тепер я підібрав відповідне означення своїм відчуттям, поки намагаюся зібрати докупи дрантя персони свого аналога. Мені вдалося зосередитися, щоб утримати разом майже стохастичну хмарку електронів, в якій зберігається моя пам’ять і асоціації, та зібрати симулякр людини[151], котрою я колись був, — принаймні тієї, що мала спільні спогади зі мною.
Містер Джон Кітс п’яти футів заввишки.
Метасфера мене лякає не менше. Я би сказав, навіть більше, бо тепер у мене немає смертного притулку, куди можна було би шуснути. Поза темними горизонтами рухаються неозорі форми, у Поєднувальній Безодні, ніби кроки по кахлях у покинутому замку, відлунюють звуки. Під усім, позаду всього стоїть постійний та бентежний гуркіт, немовби битим шляхом, укритим шифером, котиться карета.
Сердешний Гант. Мене ятрить спокуса вернутися до нього, вигулькнути перед ним, наче різдвяний привид Марлі-Мерглея[152] і запевнити, що мені тепер набагато краще, бо Стара Земля зараз — небезпечне місце для Северна / Кітса: присутність Ктиря на ній видає яскравий огонь у базовій площині метасфери, ніби на чорному оксамиті зайнялося полум’я.
Корд гукає до мене із все відчутнішою силою, але там ще більш небезпечно. Я не забув, як Уммон знищив Кітса в присутності Брон Ламії, він просто стискав іншу персону аналога, поки вона не розчинилася в ньому, назагал пам’ять ТехноКорду про людину подібна до грудки солі, що розчиняється в рідині.
Дякую, не хочу.
Замість стану божественності я обрав смерть, але мені ще треба дати раду своєму хазяйству.
Метасфера мене лякає, але Корд страхає ще більше, а від самої думки про темні тунелі між сингулярностями інфосфери мене пробирає жах до самісіньких аналогових кісток. Але вибору як такого немає.
Я пірнаю в перший чорний конус, і мене, ніби метафоричний листочок, підхоплює аж занадто реальний вир, і хоч виносить він на потрібну базову площину, та я почуваюся надто запамороченим та дезорієнтованим, щоб одразу братися за роботу. Я сиджу, видимий геть усякому кордівському Штінту, що завітає в цей ганглій ПЗУ, чи підпрограмі-фагу, яка може ховатися у фіолетових ущелинах будь-якого з цих інформаційних хребтів. Рятує мене лише хаос у самому ТехноКорді: великі персоналії надто зайняті облогою особистих Трой, аби стежити при цьому за своїми чорними входами й виходами.
Я знаходжу потрібні мені коди доступу в інфосферу та лінки до необхідних синапсів, тож тепер старі доріжки до Центру Тау Кита, Будинку уряду, тамтешнього лазарету й медикаментозних снів Поля Дюре — справа кількох мікросекунд.
Особливий талант моєї персони — це сни. Суто випадково я з’ясовую, що мої шотландські туристичні спогади — приємне сон-тло для того, аби схилити священика до втечі. Як англієць і вільнодумець, колись я міг похвалитися різким несприйняттям усього, що мало присмак папства, але на пошану єзуїтів можна сказати бодай одну річ — покору їм вбивають у голову навіть ґрунтовніше від логіки, і принаймні зараз усе людство тільки виграло від цього. Дюре не питає мене про причини, коли я кажу йому тікати... а наче слухняний хлопчик прокидається, загортається в ковдру і йде.
Міна Ґледстон думає про мене як про Джозефа Северна, але приймає повідомлення з моїх вуст, наче Слово Боже. Мені кортить їй розповісти, що я не Той Єдиний, я — тільки Напередовець, але моя звістка — це найголовніше в даний момент, тому я приніс її Директрисі і пішов геть.
По дорозі в метасферу Гіперіона я минаю Корд і вловлюю цей із металевим присмаком подих громадянської війни, а також яскраве світло — можливо, хтось зараз саме гасить вогонь Уммона. Старий Учитель, якщо це справді він, не читає при смерті коани, а верещить в агонії не менш правдоподібно, ніж будь-яка свідома істота, яку живцем запихають у піч.
Я наддаю ходи.
Телепорт-зв’язок із Гіперіоном уже ефемерний: єдиний військовий портал і єдиний ушкоджений корабель-стрибун у все вужчому периметрі оборони, який складають пошарпані війною зорельоти Гегемонії. Захисної сфери сингулярності їм не втримати під натиском Вигнанців довше, ніж іще пару хвилин. А в той самий момент, коли я намагаюся зачепитися за орієнтири на тому обмеженому рівні інфосфери, звідки веду спостереження, факельник Гегемонії із технокордівським пристроєм жезла смерті на борту саме готується квантуватись у систему. Я пригальмував, аби подивитися, що буде далі.
— Господи, — проказав Меліо Арундес. — Міна Ґледстон на каналі найвищої пріоритетності.
151
симулякр (від лат. simulo, «вдаю, прикидаюся») — концепт, термін у західній філософії; образ, копія предмета в його відображенні. Попри те, що саме поняття симулякру сходить до античної філософії ідеалізму, в сучасному його розумінні симулякр — це відображення чогось, що не має «оригіналу» в реальності, штучний конструкт, який заміняє реальність шляхом її конструювання. В епоху постмодернізму французькі філософи активно його використовували в своїх соціокультурних інтерпретаціях сучасного ілюзорного світу пропаганди та медіареальності. Завершальний етап у розвитку знака як семіотичної одиниці. Див. Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція (Simulacres et Simulation, 1981; пер. Володимира Ховхуна, 2004).
152
див. Чарлз Діккенс. Різдвяна пісня в прозі. Повість про Різдво з участю Духів (A Christmas Carol in Prose, Being a Ghost-Story of Christmas, 1843; пер. Олександра Мокровольського, 2006).
Джейкоб Мерглей (в інших перекладах — Марлі) — привид колишнього компаньйона страшенного скнари Ебенезера Скряжа (в інших перекладах — Скруджа), що намагається переконати його змінити своє життя, аби не бути проклятим по своїй смерті, як він.