Консул відмахнувся:
— Нам відомо, що їм пощастило створити свій Абсолютний Інтелект. Тож цілком можливо, що цьому... прополюванню Корду... дозволив статися саме він. Цілком можливо, що він зберіг кілька Штінтів живими, але з обмеженими можливостями, на взірець того, як вони планували порятувати пару мільярдів людей і лишити їх у своєму резерві.
Раптом гамір зі «світла+» зник, наче його канал обтяли ножем.
— Корабель? — гукнув Консул, підозрюючи, що в передавача десь перегоріла провідня.
— Усі повідомлення «світлом-плюс» обірвалися, — озвався корабель. — Більшість посередині передачі.
У Консула загупало серце в грудях, коли в думках проскочило: «Пристрій жезла смерті», — але ж ні, одразу збагнув він. Таке не могло статися на всіх планетах одночасно. Навіть якби сотні таких пристроїв детонували одночасно, то утворилась би затримка в часі, і зорельоти Збройних сил та інші релейні джерела, винесені далеко в космос, устигли би передати свої останні повідомлення. Що ж тоді, як не це?
— Здається, повідомлення обірвали якісь збурення в пружному середовищі передачі, — правив далі корабель. — Але згідно з моїми базами даних, це неможливо.
Консул підвівся. «Збурення в пружному середовищі передачі?» Наскільки людям було відомо, середовище для «світла+» — це безкінечна в планківському розумінні топографія гіперструн самого часопростору. Саме про неї Штінти загадково говорили як про Поєднувальну Безодню. У цьому середовищі жодних збурень просто не існує.
Раптом знову заговорив корабель:
— «Світлом-плюс» надходить повідомлення. Джерело передачі: загальне. Криптографія: нескінченна. Коефіцієнт: реальний час.
Консул тільки-но роззявив рота, щоби наказати кораблю не нести такої нісенітниці, коли повітря в голографічній ніші помутніло, але те, що з’явилося, не було ані зображенням, ані колонкою даних. Голос проказав:
— ЗЛОВЖИВАННЯ ЦИМ КАНАЛОМ ПРИПИНЕНО. ВИ ПЕРЕШКОДЖАЄТЕ ІНШИМ, КОМУ ВІН ПОТРІБЕН ДЛЯ РОЗВ’ЯЗАННЯ СЕРЙОЗНИХ ЗАВДАНЬ. ДОСТУП ВІДНОВИТЬСЯ, КОЛИ ВИ ЗРОЗУМІЄТЕ МЕТУ ЙОГО ІСНУВАННЯ. ДО ПОБАЧЕННЯ.
Троє чоловіків сиділи в мертвій тиші, яку порушувало заспокійливе туркотіння вентилятора та незліченні тихі звуки, які супроводжують корабель у польоті. Нарешті Консул промовив:
— Кораблю, відправ по «світлу-плюс», будь ласка, стандартне повідомлення з нашим часом і просторовими координатами. І не шифруй його. Іще додай: «Станціям-одержувачам рапорт про одержання».
Через кількасекундну паузу — неймовірно довгу як для бортового комп’ютера, зіставного зі штучним інтелектом — корабель відповів:
— Перепрошую, але це неможливо.
— Чому ні? — обурився Консул.
— Повідомлення «світлом-плюс» більше неможливі... не дозволені. Середовище гіперструн більше не сприймає його модуляції.
— По «світлу-плюс» геть нічого? — Тео Лейн витріщався на порожній простір у голографічній ніші, немовбито хтось вимкнув голографічний фільм у найцікавішому місці.
— Так чи інакше, пан-Лейне, — після паузи проказав корабель, — «світло-плюс» припинило своє існування.
— Хай Бог милує, — прошепотів Консул. Він одним ковтком допив свою чарку і рушив до бару по наступну. — Старе китайське прокляття, — бурмотів він.
— Ви про що? — підняв голову Меліо Арундес.
Консул зробив іще один добрячий ковток.
— Старе китайське прокляття, — пояснив чоловік. — А бодай би ти жив у цікавий час[157].
Ніби компенсуючи втрату «світла+», корабель ввімкнув внутрішнє радіо системи Гіперіона та перехопив балачку вузькоспрямованих каналів. У голографічній ніші він ввімкнув біло-голубу проекцію планети в режимі реального часу, що оберталася та збільшувалася із наближенням до неї. Зореліт гальмував із перевантаженнями у 200 «же».
Розділ 45
Я тікаю з інфосфери Мережі за якусь миттєвість перед тим, як міг би втратити можливість обирати.
Видовище мегасфери, що поглинає сама себе, неймовірна і напрочуд бентежна. Брон Ламія уявляла її наче органічне створіння, практично самосвідомий організм, який варто порівнювати не стільки з містом, як з екологічною нішею. Загалом кажучи, вона мала слушність. І тепер, коли зв’язки між телепортами обрубані, світ усередині цих магістралей починає згортатися й обрушуватися сам на себе. Одночасний колапс зовнішніх інфосфер можна порівняти із ситуацією, коли в наметі, обійнятого вогнем, раптом зникають опори, каркас, розтяжки й кілочки: мегасфера поглинає себе, ніби ненаситний й оскаженілий хижак. Він жує власний хвіст, черево, тельбухи, передні лапи і серце, поки від нього не лишається одна бездумна паща, яка клацає в порожнечі.
Метасфера там, де й була. Але тепер іще більше схожа на пустку.
Чорнолісся невідомого часопростору.
Звуки нічні.
Леви.
І тигри.
І ведмеді.
Поєднувальна Безодня здригається в конвульсії, відправляючи у світ людей своє єдине тривіальне послання — крик. Так монолітною скелею пробігають хвилі від землетрусу. Кваплячись мінливою метасферою над Гіперіоном, я не можу не всміхнутися. Здається, що це аналог Бога втомився від мурах, що дряпають якісь написи та каракулі на великому пальці Його ноги.
Я не бачу Бога — жодного з них — у метасфері. Не намагаюся. Мені і своїх клопотів вистачає.
Чорні круговерті входів до інфосфери й мегасфери зникли, їх усунуто з просторочасу, наче бородавки. Вони позникали, як нуртовиння на воді, коли вщухає буря.
Я тут застряг, хіба що ризикну кинути виклик метасфері.
Не ризикну. Не зараз.
Я хотів опинитися саме тут. Інфосферу тут, у системі Гіперіона, фактично знищено, Її жалюгідні рештки на самій планеті та останках флоту Збройних сил Гегемонії підсихають і зменшуються, немовби заплави на сонячному світлі під час відпливу. Зате Гробниці часу аж сяють у метасфері, як маяки у все густішій темряві. Якщо телепорти скидалися раніше на чорні вири, то Гробниці горять огнем білих дір[158], із яких навсібіч ллється світло.
Я лечу до них. Станом на зараз у своїй ролі Напередовця все, що я робив — це являвся людям у снах. Настав час уже й зробити що-небудь.
Сол чекав.
Минули години з моменту, коли він передав Ктирю свою єдину дитину. Він уже не їв і не спав кілька днів. Навколо нього зривалися та вщухали буревії, сяяли й гуркотіли, наче неконтрольовані реактори, Гробниці, і хроноприпливи шмагали його хвилями із силою цунамі. Але Сол вчепився у кам’яні сходинки перед Сфінксом та перечікував усе це. От і зараз він чекав.
Ледве притомний, приглушений від ударів слабкості та страху за свою доньку, Сол збагнув, що його розум ученого працює у прискореному темпі.
Більшу частину свого життя й кар’єри Сол Вайнтрауб, історико-філолого-філософ, мав справу з етикою людської релігійної поведінки. Релігія й етика не завжди (і навіть не часто) сполучувані. Вимоги релігійного абсолютизму, чи фундаменталізму, чи буйного релятивізму часто відображають найгірші аспекти сучасної культури або упереджень, аніж система, в якій обоє, людина і Бог, могли би співіснувати із відчуттям реальної справедливості. Свою найзнаменитішу книгу «Задача Авраама» — що врешті-решт була остаточно названа тільки перед своєю появою на масовому ринку із накладом, який Солові, котрий неодноразово до цього друкувався в академічних виданнях, навіть не снився, — чоловік написав, коли Рахіль помирала від хвороби Мерліна. У книзі, цілком очевидно, йшлося про складний вибір Авраама коритися чи не коритися прямому наказу Господа, що вимагав від нього принести в жертву власного сина.
Сол писав про те, що примітивні часи потребували примітивної покори, що пізніші покоління еволюціонували і тепер уже батьки офірували себе, коли печі рясно всівали Стару Землю темної ночі, і про те, що поточні покоління мусили відкинути будь-який наказ про пожертву. Сол писав, що якої би подоби не приймав Бог у людській свідомості (байдуже, як банальний прояв підсвідомості з її реваншистськими замашками чи як більш усвідомлена спроба в контексті філософської чи етичної революції), але людство більше не могло погоджуватися на пожертви в ім’я Бога. Офіра і згода на офіру записали історію людини кров’ю.
157
вислів «May you live іn interesting times», насправді, апокрифічний. Його китайського «оригіналу» відшукати не вдалося. В англійській мові широко побутує із середини 1930-х рр., а вперше був ужитий в такій формі, найпевніше, ще британським консервативним політиком, прекрасним оратором Джозефом Чемберленом (1836-1914) у 1898 р. під час промови, яку той дав, перебуваючи на посаді міністра колоній.
158
біла діра — часова протилежність чорній дірі, гіпотетична область часопростору, всередину якої неможливо потрапити, але яку може покинути речовина або випромінювання. Уперше постульовані російським астрофізиком Ігорем Новиковим (нар. 1935 р.) у 1964 р. Попри відсутність жодних прямих чи непрямих доказів їхнього існування, із білими дірами інколи асоціюють різноманітні джерела значної енергії: квазари, гамма-сплески, космологічні події на подобу Великого Вибуху для окремо взятого всесвіту тощо.