На сходах пролунав якийсь шум, і Сол подивився через плече. Внизу стояло троє чоловіків із корабля, розпашілі від бігу, і Брон Ламія, котра помагала зіпнутися на ноги поету Силену, який примостився на білій плиті каменя, що правив за поручні.
Їм в очі дивилися Консул і Тео Лейн.
— Рахіль, — прошепотів Меліо Арундес, в очах якого забриніли сльози.
— Рахіль? — перепитав насуплений Мартін Силен, перевівши очі на Брон Ламію.
Брон стояла, роззявивши рота.
— Монета, — показувала вона на неї рукою, а коли опустила руку, то навіть не пам’ятала, що тільки-но тицяла в неї пальцем. — Ти — Монета. Кассадова... Монета.
Рахіль кивнула, тепер уже без усмішки.
— У мене тут лишилася хвилина чи дві, — промовила вона, — а розповісти потрібно багато.
— Ні, — схопив її за руку Сол. — Ти мусиш лишитися. Я хочу, щоб ти лишилася зі мною.
Рахіль знову всміхнулася.
— А я і так лишатимусь із тобою, тату, — тихо проказала вона і погладила немовля по голівці. — Щоправда, це може зробити тільки одна з нас... а їй ти потрібен більше.
Вона розвернулася до товариства внизу.
— Будь ласка, послухайте мене всі.
І коли перші промені сонця торкнулися розбитих споруд Міста поетів, корабля Консула, західних бескидів і вищих із-поміж Гробниць часу, Рахіль стисло переповіла їм свою магнетичну історію про те, як її обрали для виховання в одному з майбуттів, де точиться остання війна між Абсінтом, породженим ТехноКордом, і людським духом. За її словами, це було майбутнє, сповнене жахливих і дивовижних таємниць, у якому людство заселило всю галактику і подорожувало деінде.
— В інші галактики? — спитав Тео Лейн.
— В інші всесвіти, — усміхнулася Рахіль.
— Полковнику Кассаду ти назвалася Монетою, — промовив Мартін Силен.
— Назвуся Монетою, — виправила його Рахіль із затуманеним зором. — Я бачила, як він загинув і супроводжувала його гробницю в минуле. Мені відомо, що частина моєї місії — це зустрітися із легендарним воїном та повести його в останню битву. Насправді, ми ще з ним навіть не знайомі, — вона подивилася на Кришталевий моноліт ген у долині. — Монета, — замислено проказала вона. — «Застережниця» латиною. Годиться. Я дозволю йому обрати між ним і Мнемосіною, «Пам’яттю», коли назву своє ім’я.
Сол так і не відпустив її руки і все ще не збирався робити цього зараз.
— Ти подорожуєш назад у минуле з Гробницями? Навіщо? Як так?
Рахіль підвела погляд, і світло, відбите далекими скелями, залило її обличчя теплом.
— Така в мене роль, тату. Це мій обов’язок. Мені дали засоби контролювати Ктиря. І тільки я була... готова для цього.
Сол підняв голівку немовляти вище. Розбуркана, дівчинка пустила слину, повернула обличчя до батька, ввіткнулася йому в затишок шиї і згорнула крихітні кулачки на його сорочці.
— Готова? Ти говориш про хворобу Мерліна?
— Так, — кивнула Рахіль.
— Але ж ти не виховувалася в якомусь загадковому майбутті, — похитав він головою. — Ти виросла в університетському містечку Крофорд, на вулиці Фертіґ, у Світі Барнарда. І твоя... — він затнувся.
Рахіль кивнула.
— Вона виросте... там, тату. Пробач, але мені вже потрібно йти, — вона вивільнила руку, збігла вниз по сходах і на якусь мить торкнулася до щоки Меліо Арундеса. — Пробач за болісні спогади, — тихо промовила вона до приголомшеного археолога. — Для мене це було буквально в іншому житті.
Арундес кліпнув очима і ледве затримав її руку на щоці.
— Одружений? — нечутно спитала вона. — Діти?
Арундес кивнув і потягнувся рукою до кишені, ніби збирався дістати звідти фотографії дружини та дорослих дітей, але зупинився на півдорозі і ще раз кивнув.
Рахіль усміхнулася, ще раз хутенько чмокнула його в щоку і рушила назад по сходах угору. Світанок уже повністю набрав сили, але вхідний отвір до Сфінкса все одно лишався яскравішим.
— Тату, — сказала вона, — я тебе люблю.
Сол спробував щось відповісти, прокашлявся:
— Як?.. Як мені потрапити до тебе... у майбутньому?
Рахіль показала на відчинений прохід у Сфінксі.
— Якийсь час тут лишатиметься відкритим портал у те майбутнє, про яке я розповідала. Але, тату... — вона вагалася. — Це значить іще раз виростити і виховати мене. Ти втретє страждатимеш від мого дитинства. Жодного батька не можна просити про таке.
Сол видушив із себе усмішку.
— Жоден батько від такого не відмовився би, — він переклав сонька-немовля в іншу руку та ще раз похитав головою. — Чи буде колись час... для нас обох?..
— Знову співіснувати? — всміхнулася Рахіль. — Ні. Я вирушаю в протилежному напрямку. Ти навіть собі не уявляєш, чого мені вартувало переконати Раду Парадоксів, аби вони дозволили нам цю зустріч.
— Раду Парадоксів? — спитав Сол.
Рахіль перевела подих. Дівчина відступила назад, поки вони з батьком не торкнулися одне одного кінчиками нігтів, простягнувши один одному руки.
— Мушу йти, тату.
— А я там, — він поглянув на малечу, — я там буду сам... у майбутньому?
Рахіль розсміялася, і цей знайомий звук ніби взяв його серце в теплі долоні.
— Що ти, звісно, ні! Не сам. Там прекрасні люди. Можна навчитися дивовижним речам і займатися дивовижними справами. Побачити дивовижні місця... — вона обвела поглядом усіх навколо. — Місця, які нам не снилися в найхимерніших снах. Ні, тату, ти будеш там не сам. А ще там буду я, незграбний підліток та чванькувата юнка.
Вона зробила крок назад, вислизнувши пальцями з руки Сола.
— Почекай, перш ніж робити крок у портал, тату, — гукнула вона із яскравого ореолу. — Це геть не боляче, але, відправившись туди, шляху назад уже не матимеш.
— Рахіль, зажди, — промовив Сол.
Його донька відступала, і шлейф її довгої сукні волочився каменем, поки її повністю не огорнуло світло. Вона піднесла руку.
— Знюхаємося! — гукнула вона.
— Збачимося! — підняв руку Сол.
Старша Рахіль зникла у світлі.
Немовля прокинулося і почало плакати.
До Сфінкса Сол з усіма іншими повернулися майже за годину. А до того вони гуртом ходили до корабля Консула, щоб надати першу допомогу Брон та Мартіну Силену, попоїсти та підготувати Сола з дитиною до подорожі.
— Ця підготовка здається якоюсь дурницею, — говорив Сол. — Мені ж тільки один крок у портал треба зробити. Це майбутнє, може, й диво дивнеє, але якщо там не виявиться дитячого харчування і підгузків, то ми матимемо клопіт.
Консул вишкірився і поплескав по двох набитих рюкзаках, що стояли на сходинці:
— Цього вам із малечею має вистачити на перші два тижні. І якщо до того часу вам не трапиться якийсь місцевий гузнечко-сервіс, то можете відправлятися в котрийсь із тих інших всесвітів, про які розповідала Рахіль.
— Я не можу повірити в те, що відбувається, — похитав головою Сол.
— Зачекайте пару днів чи тижнів, — запропонував Меліо Арундес. — Переждіть, поки не розвидниться обстановка. Квапитися нікуди. Майбутнє ніде не дінеться.
Сол гладив бороду, поки іншою рукою годував дівчинку з пакета, який наготовив корабель.
— Ми не знаємо напевно, чи цей портал завжди буде відкритий, — промовив він. — Крім того, я можу перенервувати. Я стаю застарим для повторного виховання дитини... особливо в ролі приходька у чужім краї[161].
Арундес поклав дужу руку йому на плече.
— То дозвольте мені відправитися разом із вами. Мені страх як цікаво побачити це місце.
Сол широко всміхнувся, простягнув і міцно потис руку археологу.
— Дякую, друже мій. Але в Мережі... на Ренесанс-Векторі... вашого повернення чекають дружина і діти. У вас свої зобов’язання.
Арундес кивнув і подивився в небо.
— Якщо це повернення взагалі можливе.
161
(