— Годі ж, хай тобі грець, — пробурмотів він, потираючи боки. — Перекажи тому Консулові, що я хочу знову бачити його нікчемну шкуру в своєму нікчемному генделику ще до того, як передам його в управління своєму сину. Так і перекажеш, чула?
Стоячи на антресольній палубі, Брон разом з іншими пасажирами кивнула та махала проводжальникам, поки дирижабль відчалював, скидав баласт і незграбно розвертався над дахами будинків.
Тепер же вони остаточно пролетіли район передмість і звернули на захід уздовж річища. Брон уперше так добре могла роздивитися гірську вершину на півдні, з якої над містом усе ще замислено нависав лик Сумного Короля Біллі. На його щоці лазерний ланцет залишив під час битви свіжий десятиметровий шрам, і тепер він помалу стирався під дією вітру та води.
Проте увагу Брон привабила ще більша скульптура, що поволі прибирала форми на північно-західному схилі гори. Навіть із сучасними різаками, позиченими в армійців, ця робота тривала нешвидко. Зараз ледве можна було розпізнати великий орлиний ніс, важкі надбрів’я, широкий рот і сумні розумні очі. Чимало біженців із Гегемонії, які застрягли на Гіперіоні, спробували було заперечити проти появи образу Міни Ґледстон на горі, але Рітмет Корбе III, правнук монументаліста, котрий викарбував сусіднє обличчя Сумного Короля Біллі (а також, за збігом обставин, власник цієї території) якнайдипломатичніше заявив: «Нахуй!» — і зайнявся роботою. Іще рік-два, і він закінчить.
Брон зітхнула, погладила вже помітний живіт — усе своє життя вона терпіти не могла цей прояв ніжностей у вагітних, а тепер не могла його спекатися сама — і незграбно подибала до свого шезлонга на оглядовій палубі. Якщо вона така велика на сьомому місяці, на що ж вона стане схожа вкінці вагітності? Брон поглянула на так само помітну велику газову оболонку дирижабля, подумала за аналогією про свій живіт і скривилася.
Із постійними ходовими вітрами подорож дирижаблем триває всього двадцять годин. Якусь частину шляху Брон куняла, але більшість подорожі все ж таки спостерігала за тим, як унизу розгорталися знайомі пейзажі.
Вони проминули шлюзи Карли перед обідом, і Ламія з усмішкою на вустах погладила пакунок, який везла Консулу. Кілька годин по обіді на обрії вже забовванів річковий порт Наяда, і з висоти трьох тисяч футів жінка побачила стару пасажирську баржу, яку проти течії тягнули скати-манта, лишаючи по собі V-подібний кільватерний струмінь. «Цікаво, — подумалося їй, — а це не може бути наш „Бенарес“, га?»
Над Окраєм у верхньому салоні саме подали вечерю, а з останніми променями призахідного сонця, що забарвили рівнину, вони вилетіли на узбережжя Трав’янистого моря. Мільйони трав брижилися під подувами того самого бризу, що гнав і їхній дирижабль. Свою каву Брон забрала на антресольну палубу, до улюбленого шезлонга. Вона поширше відчинила вікно і дивилася, як уже в присмерках під нею розливалося Трав’яне море, схоже на чуттєве сукно більярдного стола. Перед тим як на палубі засвітили вогні, їй пощастило роздивитися буєр, що плуганив із півночі на південь. На його кормі та носу хиталися ліхтарі. Жінка перехилилася з вікна і, здається, навіть розчула гуркотіння великого маховика та лопотіння парусини клівера, коли буєр важко гойднувся, лягаючи на новий галс[163].
Коли Брон піднялася по халат, у каюті на неї вже чекало застелене ліжко. Та прочитавши кілька віршів, вона знову опинилася на спостережній палубі, де й пробула аж до самого світанку, дрімаючи в улюбленому шезлонгу та дихаючи свіжими запахами трави, що линули знизу.
У «Спочинку пілігрима» вони пришвартувалися для того, щоби поповнити запаси їжі та води, поновити баласт і змінити екіпаж, але Брон залишилася на борту і не пішла оглядати околиць. На кінцевій станції канатної дороги вона бачила вогні освітлювачів, а коли її подорож поновилася, то дирижабль, здавалося, взяв курс на хребет Вуздечка саме над опорами канатки.
Коли вони перелітали гірське пасмо, надворі все ще було темно. До неї в каюту завітав бортпровідник, аби закупорити продовгуваті вікна, адже тривала загальна герметизації відсіків. Та Брон все одно встигла розгледіти у зоряному світлі гондоли, що бігли понад хмарами від піка до піка, і мерехтіння льодових полів.
Одразу після сходу сонця вони пролетіли над Твердинею Хроноса, і навіть у його рожевуватому світлі замок анітрохи не випромінював тепла. За ним з’явилася високогірна пустеля, а зліва по борту зблиснуло білотою Місто поетів. Саме туди прямував швартуватися дирижабль — на східну околицю нового космопорту.
Брон нікого не чекала зустріти. Усі її знайомі вважали, що вона прибуде трохи пізніше вдень, разом з екранольотом Тео Лейна. Проте Ламії хотілося побути сам на сам зі своїми думками, і переліт дирижаблем здався їй найвдалішим для такої нагоди способом пересування. Вона і справді мала рацію.
Проте не встиг напнутися швартовий канат й опуститися трап, як Брон запримітила у невеличкій юрбі знайоме обличчя Консула. Поруч із ним стовбичив Мартін Силен, насуплений та зіщулений у вранішньому світлі, до якого той був непризвичаєний.
— Трясця тобі, Стене, — пробурмотіла Брон, коли пригадала, що надвисокочастотний канал вже відлагоджено, а на орбіті літають нові супутники зв’язку.
Замість вітання Консул її просто пригорнув. Мартін Силен позіхнув і потиснув руку:
— Гіршого розкладу польотів не знайшлося, еге ж?
Святкували ввечері. Наступного ранку не просто Консул відлітав геть. Більшість флоту ЗСГ, що досі лишався у системі, вирушав у зворотній шлях, а з ними — значна частина Рою Вигнанців. Добрий десяток спускових апаратів обсів невелике летовище навколо корабля Консула, поки Вигнанці наносили свій останній візит Гробницям часу, а офіцери Гегемонії віддавали останню шану гробниці Кассада.
Місто поетів уже розжилося практично на цілу тисячу постійних мешканців, поміж яких більшість становили митці й поети, в основному — позери, за словами Силена. Вони вже двічі намагалися обрати Мартіна бурмистром, а той уже двічі встигнув відхилити їхню пропозицію та ґрунтовно проклясти своїх гіпотетичних виборців. І попри те старий поет наглядав за всіма роботами: керував реставрацією, виносив ухвали в суперечках, розподіляв житло та займався доставкою припасів із Джектауна та південних районів. Місто поетів більше не належало мерцям.
Як казав Мартін Силен, із появою людей тутешній колективний ай-к’ю тільки погіршився.
Бенкетували у відбудованому залі для частувань, а його велика баня під час скетчів різних митців та декламації Мартіном Силеном усіляких сороміцьких віршиків відлунювала сміх. Окрім Консула і Силена, круглий стіл Брон міг похвалитися шістьма Вигнанцями-гостями включно з Громадянкою Ґенґою та Шурфом Мінмуном, а також Рітмет Корбе III, вбраною у кілька зшитих між собою шкур і високу конічну шапку. Тео Лейн спізнився, довго вибачався, переказав кілька свіжих анекдотів зі столиці і приєднався до їхнього стола на десерт. Не так давно місцеві разом із Вигнанцями в опитуванні щодо близьких виборів міського голови, які мали відбутися в Четвертомісяці, назвали його народним мером Джектауна — здавалося, йому симпатизували геть усі. Але й Тео давав їм зрозуміти, що не має наміру відхиляти цієї виявленої йому високої честі.
Чимало вина було випито на бенкеті, але по тому Консул тихенько запросив кількох людей на борт свого корабля, де знову частував їх вином і музикою. У гості пішли Брон, Мартін і Тео, тепер вони всі розмістилися високо на балконі корабля, а Консул напрочуд тверезо й напрочуд невимушено грав їм Ґершвіна, і Стюдері, і Брамса, і Лузера, і «Бітлз», і знову Ґершвіна, а завершив невимовно прекрасним Другим концертом Рахманінова для фортепіано до мінор[164].
Потім вони сиділи в приглушеному світлі, дивилися з висоти на місто й долину, допивали вино і до пізньої ночі розмовляли.
— Як ви гадаєте, що вас чекає в Мережі? — спитав Тео у Консула. — Анархія? Охлократія? Новий Кам’яний вік?
— Мабуть, усе разом і навіть більше, — всміхнувся Консул. Він покрутив чарку із бренді в руках. — А якщо серйозно, то до падіння «світла-плюс» ми прийняли чимало повідомлень, тож цілком зрозуміло, що попри серйозні проблеми більшості старих планет Гегемонії вдасться їх нормально пережити.
163
клівер
Галс (
164
Джордж Джейкоб Ґершвін (Gershwin(e), 26.09.1898, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США — 11.07.1937, м. Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — видатний американський композитор та піаніст родом із російських євреїв, що емігрували до США із Одеси. Автор класичних творів, зокрема фортепіанних п’єс, музики до кінофільмів, театральних постановок і шоу, естрадних пісень, що стилістично поєднувала мотиви європейської класики та афро-американського фольклору. Профільну освіту здобув у приватних репетиторів і вчителів. Серед найвідоміших творів: оркестрові роботи «Рапсодія в стилі блюз» (1924), «Американець у Парижі» (1928), «Порґі і Бесс» (1937) тощо. Помер передчасно від пухлини мозку. Дружини і дітей не мав. Ім’я Джорджа Ґершвіна названо кілька музичних премій, зокрема Премія за популярну пісню Бібліотеки Конгресу США (з 2007 р.).
Йоганнес Брамс (Brahms, 07.05.1833, м. Гамбург, Німецький союз — 03.04.1897, м. Відень) — видатний німецький композитор-перфекціоніст і віртуозний піаніст, гуманіст й агностик із лютеранської родини голштінських німців. Навчався у приватних учителів. Представник романтичної течії в класичній музиці, що працював практично в усіх жанрах, окрім опери. Вважається одним із трьох «Великих Б» німецької музики разом із Йоганном Себастьяном Бахом (1685-1750) та Людвіґом ван Бетговеном (1770-1827). Справив вплив як на представників традиційних шкіл композиції, так і новаторів на взірець Арнольда Шенберґа (1874-1951). Був почесним членом Галицького музичного товариства. Низка пісень Брамса видані в українських перекладах (1924,1970, 2011).
Сергій Васильович Рахманінов (01.04.1873, с. Семенове, Староруський повіт, Новгородська губернія, Росія — 28.03.1943, м. Беверлі-Гіллс, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США) — видатний російський композитор, піаніст і диригент, яскравий представник фортепіанного мистецтва, емігрант. Відзначався непідробним особистим стилем, що корінився в пізньому романтизмі, а в зрілому віці тяжів до авангарду. Виходив далеко за межі російської композиторської традиції і водночас уникав впливів сучасних йому стильових течій, синтезував різні тенденції російського мистецтва, різні тематичні й стилістичні напрямки, об’єднавши їх під спільним знаменником авторського стилю.
Творчий шлях Сергія Рахманінова неодноразово перетинався з культурно-мистецьким життям Києва й інших міст України. 18.10.1893 р. у Київському оперному театрі Сергій Рахманінов диригував своєю першою оперою — «Алеко», були видані його романси за творами Тараса Шевченка «Дума» та «Полюбила я на печаль свою», досі не оприлюднена його обробка української народної пісні «Чоботи» для хору а капела. Нині періодично проводиться конкурс піаністів імені Рахманінова (востаннє у 2014 р.) у Харкові. З 1989 р. у Києві певний час діяло Українське товариство Рахманінова.
Стюдері і Лузер — вигадані композитори.