Тео Лейн сидів, цмулячи те саме вино, що приніс сюди з бенкетної зали.
— Чому, на вашу думку, зникло «світло-плюс»?
— Богові набридли наші каракулі на його флігелі, — хрюкнув Мартін Силен.
Вони багато говорили про старих друзів, уявляючи, як там зараз ведеться отцю Дюре. В одному з останніх перехоплених повідомлень «світла+» ішлося про його нову роботу. Пригадався і Лінар Гойт.
— Цікаво, його автоматично оберуть Папою, коли пуститься духу Дюре? — спитав Консул.
— Навряд чи, — засумнівався Тео. — Принаймні в нього є шанс відродитися, якщо та додаткова хрестоформа на грудях Дюре досі працює.
— Ото буде дивина, якщо він явиться по свою балалайку, — промовив Силен, перебираючи струни музичного інструмента. Брон раптом подумала, що в тьмяному світлі старий поет і досі скидається на сатира.
Говорили вони і про Сола та Рахіль. За останні півроку сотні людей пробували зайти у Сфінкс; одному навіть вдалося — скромному Вигнанцеві на ім’я Бізанспеш Амменьєт.
Протягом багатьох місяців фахівці Вигнанців аналізували Гробниці і сліди хроноприпливів, що досі збереглися. На деяких спорудах після їхнього відкриття проявилися ієрогліфи та напрочуд знайомий клинопис, що допомогло в загальних рисах розібратися із призначенням різних Гробниць.
Сфінкс був одностороннім порталом у майбутнє, про яке їм розповідала Рахіль / Монета. Ніхто не розумів, за яким принципом він відбирає бажаючих скористатися ним, але поміж туристів уже з’явилася мода пробувати ввійти у нього. Жодних вісточок про долю Сола та його доньки знайти не пощастило. Брон зрозуміла, що часто думає про старого вченого.
Брон, Консул і Мартін Силен випили за Сола і Рахіль.
Нефритова гробниця, напевно, якимось чином була пов’язана із газовими гігантами. Її характерний портал ще нікого не пропустив, але екзотичні Вигнанці, модифіковані й народжені у середовищах юпітеріанського типу, щодень прибували і пробували свої сили в ній. Геть усі експерти постійно твердили, що Гробниці — не телепорти, а цілковито новий тип космічних комунікацій. Туристам же було начхати.
Обеліск лишався темною загадкою. Гробниця все ще світилася, але тепер входу до неї не існувало. Вигнанці вважали, що всередині неї знаходиться ціле військо Ктирів. Мартін Силен торочив про те, що Обеліск — фалічний символ, яким прикрасили долину в останній момент. Решті здавалося, що він міг бути пов’язаний із храмовниками.
Брон, Консул і Мартін Силен випили за Істинного Голоса Дерева, Гета Мастіна.
Наново запечатаний Кришталевий моноліт став гробницею полковника Федмана Кассада. Розгадані символи, закарбовані в камені, розповідали про космічну битву і великого воїна із минулого, котрий явився на допомогу в змаганні з Князем болю. Молоді новобранці із факельників та ударних кораблів слухали цю історію, роззявивши роти. Тепер легенда про Кассада рознесеться світами старої Мережі, коли ще більше кораблів повернеться в колишню Гегемонію.
Брон, Консул і Мартін Силен випили за Федмана Кассада.
Перша і друга Печерні гробниці, схоже, взагалі нікуди не вели, зате третя відкривалася в лабіринти кількох інших планет. Після зникнення кількох дослідників головні по науці у Вигнанців нагадали туристам, що ці лабіринти віддалені не тільки в часі (можливо, на сотні і тисячі років назад чи вперед), а й у просторі. Тому в печери стали пускати тільки кваліфікованих спеціалістів.
Брон, Консул і Мартін Силен випили за Поля Дюре та Лінара Гойта.
Ктирів палац лишався загадкою. Коли за пару годин Брон пішла туди з іншими, стелажі з тілами позникали, його інтер’єр повернув собі попередні розміри, але по центру яскраво горіли світляні двері. Хто б у них не зайшов, завжди зникав. Не повернувся ніхто.
На час роботи із розшифрування вирізьблених у камені літер, що сильно постиралися від часу, вчені взагалі заборонили прохід до Палацу. Поки що їм удалося розібрати тільки три слова (усі давньою земною латиною), що в перекладі означали «КОЛІЗЕЙ», «РИМ» і «ЗАСЕЛЕННЯ». Згідно із найсвіжішим переказом, це був портал на Стару Землю, куди могли перенестися жертви тернового дерева. Черги вишиковувалися сотнями.
— От бач, — Мартін Силен звернувся до Брон, — якби ти, блін, не поквапилася мене рятувати, то я міг би вже відправитися додому.
Тео Лейн подався вперед:
— Ви й справді хотіли би повернутися на Стару Землю?
— Нахріна воно мені треба? — щоякнаймиліше всміхнувся сатир. — Там було нудно, ще коли я народився, нудно там буде й надалі. Усе відбувається саме тут, — Силен випив за самого себе.
У якомусь сенсі, замислилася Ламія, він мав рацію. Гіперон став місцем зустрічі для Вигнанців та колишніх громадян Гегемонії. Гробниці часу нібито символізували майбутню торгівлю, туризм і подорожі в людському суспільстві, призвичаєному до життя без телепортів. Вона намагалася подивитися на це очима Вигнанців — велетенські флотилії, що могли розширювати обрії людства, генетично модифікованого для колонізації газових гігантів, астероїдів та планет із суворішим кліматом, аніж на Марсі чи Хевроні. І їй бракувало уяви. Можливо, цей світ побачить її дитина... чи онуки.
— Про що ви замислилися, Брон? — запитав Консул, коли пауза затягнулася.
— Про майбутнє, — всміхнулася вона. — І про Джонні.
— Ах, так, — озвався поет, — про поета, котрий міг стати Богом, але не став.
— Як ви гадаєте, що сталося з другою персоною? — поцікавилася вона.
— Не знаю, чи вона могла пережити смерть Корду, — змахнув рукою Консул. — А ви?
Жінка покрутила головою.
— Мене просто заздрощі їдять. Так багато людей із нею зустрічалося. І навіть Меліо Арундес у Джектауні.
Вони випили за Меліо, який відлетів п’ять місяців тому із першими спін-зорельотами Збройних сил, що поверталися в Мережу.
— Здається, його персону бачили всі, крім мене, — Брон насупилася на свою чарку з бренді і зрозуміла, що перед сном треба буде випити ще одну порцію антиалкогольних пігулок для вагітних. Вона трохи захмеліла: таблетки захищали дитину, але не її саму.
— Я до себе, — вона підвелася і пригорнула Консула. — На світанку ж треба бути при повному параді, щоби провести твій корабель на старті.
— Впевнені, що не хочете переночувати на борту? — уточнив дипломат. — Із гостьової спальні постає прекрасний краєвид долини.
— Усі мої речі в старому палаці, — заперечно похитала головою Брон.
— Ми ще поговоримо на прощання, — заявив Консул, і швидко, поки вони обоє не помітили сліз у її очах, пригорнув жінку.
До Міста поетів її проводжав Мартін Силен. Перед її апартаментами вони затрималися на хвилинку в освітленій галереї.
— То ти справді був на тому дереві чи бачив його тільки у своїх стимсимуляціях, поки спав у Ктиревому палаці?
Поет не всміхався. Він торкнувся грудей, де їх було пробив сталевий шип.
— Себто був я китайським філософом[165], котрому снилося, що він метелик, чи метеликом, кому наснилося, що він китайський філософ? Дитинко, ти про це?
— Так.
— Це правильна відповідь, — тихо промовив старий. — Так. Я був і тим, й іншим. В обох випадках — абсолютно реальним. В обох випадках мені страшенно боліло. А тебе я любитиму й плекатиму довіку за те, що врятувала мені життя. Для мене ти завжди — ходак повітрям, — він узяв її руку і поцілував. — Заходиш?
— Ні, хочу ще прогулятися садом.
— Ну, то добре, мабуть, — завагався поет. — Зараз тут патрулі, люди й машини, та й наш Ґрендель-Ктир на «біс» іще не являвся... але будь обережна, гаразд?
— Не забувай, — відказала Брон. — Я ж Ґренделеборець. Ходжу повітрям і перетворюю їх на скляних крихких бабаїв.
— Еге ж. Але далі саду не ходи. Чула, мала?
— Чула, — всміхнулася Брон і торкнулася живота. — Ми будемо обережні.
Він чекав у садку, де світло лишалося тьмяним, куди не діставали камери відеоспостереження.
— Джонні! — приголомшено видихнула Брон і поквапилася до нього брукованою стежкою.
165
знаменита даоська притча, що приписується філософу-скептику періоду Чжаньґо (III ст. до н. е.) Учителю Чжуану (бл. 369 — бл. 286 рр. до н. е.):