— Ні, — він, здалося, трошки сумно похитав головою. Чоловік і справді скидався на Джонні. Таке саме каштанове волосся з рудизною, карі очі, вольове підборіддя, лагідна усмішка. Вбраний він був трохи дивно: цупка шкіряна куртка, широкий черес, важкі черевики, в руках — ціпок для прогулянок, а ще — недоладна хутряна шапка, яку він зняв при її наближенні.
Брон зупинилася за метр.
— Ну, звичайно, — промовила вона трохи голосніше, ніж напошепки. Жінка потягнулася до нього рукою, і її рука зловила повітря, хоч навколо нічого не дзуміло і не мерехтіло, як то буває з голограмами.
— Тут рясна метасфера, — промовив він.
— Еге ж, — погодилася вона, ні краплинки не розуміючи, про що він говорить. — Ти ж інший Кітс. Двійник Джонні.
Коротун простягнув руку, ніби збирався торкнутися її величенького живота.
— То я, виходить, немовби дядько, правда, Брон?
Вона кивнула.
— То це ти врятував немовлятко... Рахіль... я вгадала?
— А ти мене бачила?
— Ні, — видихнула Брон, — але я відчувала, що ти там був, — вона завагалася на хвильку. — Але ж Уммон говорив не про тебе? Ти ж не Емпатія, що входить до людського Абсінту?
Він похитав головою, і його кучері зблиснули в приглушеному світлі.
— Виявилося, що я — Наперед овець. Ладнаю шлях Навчителю. Тож, боюся, єдине, вчинене мною чудо, — це дитинка, яку я притримав, поки її в мене хтось не забрав.
— Ти мені не помагав... із Ктирем? Із ширянням у повітрі?
Кітс розсміявся.
— Ні я. Ні Монета. Це була ти, Брон.
— Це неможливо, — вона енергійно похитала головою.
— Можливо, — тихо промовив він і знову простягнув руку до живота. Їй здалося, що вона відчула доторк його долоні. Кітс прошепотів: — «Іще незаймана коханко рясту, // Пестунко тиші й забарних віків»[166], — він подивився на Брон. — Безперечно, в матері Навчительки мають бути якісь поблажки.
— Матері... — раптом Брон знадобилося присісти на лаву, яка вчасно виявилася поруч. Ніколи раніше в житті вона ще не почувалася незграбою. Але на сьомому місяці вагітності не існує способів граційно опускатися на сидіння. На думку їй чомусь спав образ дирижабля, який цього ранку швартувався до щогли на летовищі.
— Навчительки, — закінчив за неї Кітс. — Гадки не маю, чого саме вона навчатиме, але це змінить усесвіт і спричинить появу ідей, що житимуть і за десять тисяч років від сьогоднішнього дня.
— Моя дитина? — хапаючи повітря ротом, перепитала вона. — Моя і Джонні дитина?
Персона Кітса пошкрябала собі щоку.
— Єднання людського духу і логіки абсолютного інтелекту, якого довго прагнули Уммон і Корд, що так і померли, не збагнувши нічого, — промовив він і підійшов на крок. — Шкода, що я не зможу бути поруч, коли вона почне навчати, чого б їй там не випало навчати. Побачити, як це вплине на світ. Цей світ. Інші світи.
— Чому? — голова Брон ішла обертом, але вона розчула щось у його голосі. — А де будеш ти? Щось негаразд?
— ТехноКорду вже немає, — зітхнув Кітс. — Тутешні інфосфери замалі навіть для значно урізаної версії мене... хіба що сховатися в Штінті якогось із військових кораблів, але мене туди геть не тягне. Я погано виконую накази.
— А більше ніде сховатися? — спитала Брон.
— Ще є метасфера, — озирнувся він. — Але там повно левів, тигрів і ведмедів. А я ще не готовий.
Ламія пропустила це повз вуха.
— У мене є ідея, — вона заходилася йому розповідати.
Образ її коханого підійшов до неї, пригорнув її віртуально і промовив:
— Ви справжнє диво, пані, — і відійшов у тіні.
— Просто вагітна жінка, — похитала головою Брон і поклала руку на живіт під сукнею. — Навчителька, — пробурмотіла вона, а потім звернулася до Кітса: — Гаразд, архангеле, що приніс мені звістку. Як мені її назвати в такому разі?
Відповіді не пролунало. Брон підвела погляд.
У тінях було порожньо.
У космопорт Брон прийшла ще вдосвіта. Прощальне товариство назвати веселим язик не повертався. Крім загального суму, що супроводжує такі сцени, Мартін, Консул і Тео страждали на похмілля, оскільки таблетки проти нього на Гіперіоні закінчилися. І тільки в Брон був веселий настрій.
— Клятий бортовий комп’ютер збоїть із самого ранку, — бурмотів Консул.
— Що ж так? — усміхнулася Брон.
Дипломат поглянув на неї із прищуром.
— Я попросив його провести стандартну передполітну перевірку, а тупа залізяка обдарувала мене віршем.
— Віршем? — здивовано підняв брову Мартін Силен.
— Ага... от послухайте... — Консул ввімкнув комлоґ, і знайомий Ламії голос продекламував:
Тео Лейн здивувався:
— Дефективний Штінт? Мені здавалося, на вашому кораблі один із найкращих штучних інтелектів за межами ТехноКорду.
— Так і є, — обурився Консул. — І він не дефективний. Провів повноцінну когнітивну й функціональну перевірку. Усе в нормі. Але ж видати мені таке!.. — і він тицьнув у текст вірша на екрані комлогу.
Мартін Силен уважно поглянув на Брон Ламію, помітив її усмішку і знову повернувся до Консула:
— Ну, що ж, може, ваш корабель просто зайнявся самоосвітою. Не переживайте за це. У довгій подорожі туди й назад він вам правитиме за добре товариство.
Запала мовчанка, і під час неї Брон дістала габаритну бандероль.
— Прощальний дарунок, — проказала вона.
Консул розгорнув пакет, спочатку він це робив повільно, але вже незабаром рвав і дер обгортку, з якої з’явився скручений, вилинялий та неабияк пошарпаний килимок. Він провів по ньому руками, підвів погляд і схвильовано запитав:
— Де?.. Як?..
— Одна місцева біженка натрапила на нього трохи нижче шлюзів Карли, а потім намагалася спродати на Джектаунському ринку, саме коли я там гуляла. Попит на нього був дуже скромний, — усміхнулася Брон.
Консул глибоко зітхнув і провів пальцями по пілотних лініях килима-літуна, на якому його дідусь Мерій летів назустріч тому фатальному знайомству з бабусею Сірі.
— Боюся, він більше не літає, — промовила Брон.
— Просто перезарядити, та й усе, — сказав Консул. — Навіть не знаю, як тобі віддячити.
— Не треба, — відповіла жінка. — Це просто вам на щастя.
Дипломат похитав головою, пригорнув Брон, потиснув решті руки і піднявся у ліфті на корабель. Ламія з іншими вернулися в будівлю космопорту.
У ляпіс-лазуровому небі Гіперіона не було видно жодної хмаринки. Сонце заливало віддалені вершини хребта Вуздечка густими фарбами, натякаючи на теплий день.
Брон озирнулася через плече, глянувши на Місто поетів і долину за ним. Звідси можна було розгледіти лише маківки найвищих Гробниць часу. На краєчку одного з крил Сфінкса зблиснув промінь світла.
Майже безшумно і з мінімальним жаром ебенової барви корабель Консула злетів на хвості чистого голубого полум’я та ринув у височину.
Брон спробувала пригадати поезії, які тільки-но читала, але в пам’яті спливли тільки завершальні рядки найдовшого та найкращого його незавершеного творіння:
166
Джон Кітс. До грецької урни (Ode on a Grecian Urn, 1820; пер. Василя Мисика, 1968).
Одна з т. зв. «Великих од» 1819 р., уперше була опублікована анонімно, нині вважається однією з еталонних од англійської літератури.
167
Джон Кітс. До лінощів, 6 (Ode on Indolence, 1848; пер. Бориса Щавурського, 2017).
Одна з вершинних од Джона Кітса, що входить із чотирма іншими («До грецької урни», «До солов’я», «До меланхолії», «До Псіхеї») до т. зв. «Великих од» 1819 р. На відміну від інших, була опублікована лише посмертно.
168
Джон Кітс. Падіння Гіперіона. Пісня 2,56-61 (The Fall of Hyperion: A Dream, 1857; пер. Бориса Щавурського, 2017).