— Ви дозволили їм мене допитати, — промовив я. — Мені цікаво, чому.
— Вони не вели ніякої передачі, — голос у Ґледстон здавався втомленим. — Ми не ризикували жодним витоком інформації.
— А проте, — усміхнувся я, — ви дозволили їм чинити так зі мною.
— Службі безпеки було потрібно знати якомога більше інформації, яку вони могли виказати.
— Коштом будь-яких... моїх незручностей, — уточнив я.
— Так.
— Ну, то тепер Службі безпеки відомо, на кого вони працювали?
— Чоловік згадав ім’я Гарбріт, — відповіла Директриса. — У Службі цілком упевнені, що мається на увазі Емлем Гарбріт.
— Торговий агент з Есквіта?
— Так. Вони з Діаною Філомель мають зв’язки зі старими монархічними фракціями, що підтримували Ґленнон-Гайта.
— Аматори, — промовив я, пригадавши, як Гермунд назвав Гарбріт на ім’я, а також ці Діанині питання без ладу й попаду.
— Звісно.
— Монархісти мають стосунки з кимось серйознішим?
— Тільки із Церквою Ктиря, — Ґледстон призупинилася. Тут доріжка виходила на кам’яний місток через невеликий потічок. Директриса підібгала поділ сукні і сіла на кований ослінчик. — А знаєте, весь їхній єпископат і досі сидить у підпіллі.
— Після всіх тих заворушень і протестів я навіть не здивований, — я залишився стояти. Поруч із нами не було видно ні охоронців, ні моніторів, але я знав напевно, що якби спробував зробити бодай один погрозливий рух у бік Ґледстон, то прокинувся би вже ув’язнений Службою безпеки. Хмари над нами втратили свій золотий відтінок і вже мріли одбитим срібним світлом незліченних міст-небосягів ЦТК. — Що сталося з Діаною та її чоловіком?
— Служба безпеки їх ретельно допитала. Вони... в ув’язненні.
Я кивнув. Допит означав, що їхні мізки зараз плавали в шунтованих каністрах, а тіла перебували у кріогенному сховищі до ухвали таємного суду, чий вердикт вирішить, чи можна кваліфікувати дії подружжя як державну зраду. Потому їх знищать, а Діана з Гермундом відбуватимуть «термін ув’язнення» при повністю від’єднаних каналах зв’язку та біологічних відчуттів. Уже кілька століть Гегемонія не практикувала смертної кари, хоч її альтернативу назвати приємною також було складно. Я примостився на довгій лаві за шість футів від Ґледстон.
— Ви ще віршуєте?
Запитання мене подивувало. Я глянув на садову доріжку, де саме засвітилися фотосфери та японські ліхтарі.
— Я б так не сказав. Інколи мені сняться віршовані сни. Точніше, колись снилися...
Міна Ґледстон склала руки на колінах і подивилася на свої долоні.
— Якби ви писали щось про нинішні події, — спитала вона, — то якою була би ця поезія?
— Я вже це починав і двічі встигнув покинути, — розсміявся я. — Точніше, він починав... Вона була про смерть богів і їхні труднощі в сприйнятті свого нового статусу — безвладного. Поема була про перетворення, страждання і несправедливість. А ще — про поета, який (на його думку) найбільше постраждав від такої несправедливості.
Ґледстон поглянула на мене. У присмерку її обличчя здавалося клубком зморшок і тіней.
— І що то за боги, яких позбавляють влади цього разу, пан-Северне? Людство чи фальшиві кумири, яких ми самі створили?
— Звідки мені в біса це знати? — гаркнув я і відвернувся до струмка.
— Ви ж частина обох світів, правда? Людства і ТехноКорду?
— Я не належу жодному, — розреготався я. — Для вас — потвора-кібрид, для них — дослідний проект.
— Але чийого саме? І навіщо?
Я знизав плечима.
Ґледстон підвелася, і я рушив за нею. Ми перейшли потічок, вслухаючись у плескіт води на камінні. Стежина в’юнилася між високими брилами, оброслими ексклюзивними лишайниками, що виблискували у світлі ліхтарів.
На вершині короткого прольоту кам’яних східців Ґледстон призупинилася і спитала:
— Як ви гадаєте, Абсолютам у ТехноКорді вдасться побудувати свій Абсолютний Інтелект, пан-Северне?
— Чи створять вони Бога? — уточнив я. — Існують Штінти, які не хочуть створення Бога. Бо вони добре засвоїли людський урок і знають, що будівництво наступного етапу самоусвідомленого конструкту — це запрошення в рабство, якщо не фактичне знищення.
— Та чи істинний Бог винищуватиме свої створіння?
— У випадку Корду та гіпотетичного Абсінту, — проказав я, — Бог є саме створінням, а не творцем. Можливо, всякий бог мусить створювати менших істот, з якими міг би спілкуватися і відчувати таким чином свою відповідальність за них.
— Але ж хіба Корд не турбується про людей уже кілька століть після Відділення штучних інтелектів? — мовила Ґледстон.
Вона прикипіла до мене поглядом, наче намагалася щось вичитати в моєму виразі обличчя.
Я подивився на сад, у якому білим, ледь не моторошним у навколишній темряві світлом одсвічувала доріжка.
— Корд працює собі на пожиток, — промовив я, чудово розуміючи, що Директриса Міна Ґледстон знає про цей факт краще від усіх людей на світі.
— І ви відчуваєте, що людство більше не є засобом досягнення цього пожитку?
Я змахнув правицею:
— Я істота, що не належить жодній із цих культур, — повторив я. — І не можу похвалитися ні благословенним даром наївності своїх ненавмисних творців, ані прокляттям жахливого самоусвідомлення створінь останніх.
— Генетично ви — повноцінна людина, — зауважила Ґледстон.
Це не було питанням. Тому відповідати я не став.
— Кажуть, Ісус Христос теж був повноцінною людиною, — продовжувала вона далі. — А також мав божественну природу. Поєднання людської та божественної натур.
Мене вразила її поінформованість про цю давню релігію. Християнство спочатку поступилося місцем дзен-християнству, а потім і взагалі — дзен-гностицизму. Після чого ще сотнею інших течій вітальної теології та філософії. Рідна планета Ґледстон не дала прихистку знехтуваним віруванням, тому я припустив — і навіть сподівався, — що Директриса також не надто їх шанує.
— Якщо він був повноцінною людиною і Богом водночас, то я його подоба з антисвіту.
— Ні, — не погодилася Ґледстон, — я би сказала, що цією антиподобою виступає радше Ктир, з яким зіткнулися ваші друзі-прочани.
Я витріщився на неї. Вперше у розмовах зі мною вона згадала Ктиря, і це попри те, що я знав (і вона знала, що я знав), хто саме склав план, згідно з яким Консул відкрив Гробниці часу та звільнив цю істоту.
— Можливо, вам також варто було взяти участь у тому паломництві, пан-Северне, — промовила Директриса.
— Я і так на свій лад її учасник.
Ґледстон змахнула рукою, і в її приватні покої відкрилися двері.
— Так, на свій лад ви справді з ними. Але якщо жінка, яка несе в собі вашого еквівалента, потрапить на терни легендарного Дерева болю Ктиря, то чи страждатимете ви до кінця свого віку у снах?
На це я не мав що відповісти, тому просто змовчав.
— Поговоримо про це вранці після зустрічі, — сказала Міна Ґледстон. — Доброї ночі, пан-Северне! І нехай вам насняться приємні сни!
Розділ 8
Мартін Силен, Сол Вайнтрауб та Консул продираються вгору дюнами до Сфінкса, коли Брон Ламія з Федманом Кассадом повертаються, несучи тіло отця Гойта. Вайнтрауб тісно запинає плащ, намагаючись прикрити немовля від лютого вітру з курявою і від розрядів блискавок. Він бачить Кассада, який спускається з бархана. Його довгі ноги виглядають надто чорними і карикатурними на фоні наелектризованого піску. Руки Гойта теліпаються, ледь посмикуючись при кожному кроці.
Силен щось кричить, але вітер відносить слова. Брон махає в сторону єдиного намету, який усе ще стоїть, бо решту шторм перевернув чи зірвав. Вони всі скупчуються у наметі поета, полковник Кассад заходить останнім, дбайливо вносячи тіло. Незважаючи на тріскотіння фібропластової тканини і розряди блискавок (так наче хтось шматує папір), тут принаймні можна розчути їхні крики.