— Мертвий? — дере горло Консул, відтягуючи сутану, в котру військовий загорнув голе тіло священика, на якому рожевіють хрестоформи.
Полковник показує на індикатори, що поблимують на армійському медичному пакеті невідкладної допомоги, припасованому до грудей отця. Усі вогники червоні, крім одного жовтого, що свідчить про роботу волокон та вузлів системи життєзабезпечення. Голова Гойта відкинута назад, і тепер Сол бачить схожий на багатоніжку шов, що тулить докупи рвані краї розтятого горла.
Сол Вайнтрауб намагається намацати пульс, але нічого не знаходить. Він нахиляється і торкається вухом до грудей священика. Серцебиття нема, та Вайнтрауб щокою відчуває, що рубець хрестоформи гарячий. Він дивиться на Ламію:
— Ктир?
— Так... здається... я не знаю, — вона показує антикварний пістолет. — Я спорожнила весь магазин. Дванадцять пострілів у... що там воно було.
— Ви його бачили? — звертається Консул до Кассада.
— Ні. Я ввійшов у залу через десять секунд після Брон, відтак не помітив нічого.
— То нахрін тобі оті солдатські прибамбаси? — питає Мартін Силен, Забравшись у дальній куток намету, він скрутився у позу ембріона. — Усе це армійське гівно нічого не показало?
— Ні.
Медпак тихо запищав, і Кассад знімає ще одну плазмову батарею з пояса та вставляє її у пристрій. Тоді знову сідає навпочіпки, опускає щиток нічного бачення й виглядає зі шпарини розчахнутої палатки. Через мікрофон на шоломі його голос звучить спотворено.
— Він утратив більше крові, ніж ми можемо тут перелити. Хтось брав із собою аптечку?
Вайнтрауб копирсається у рюкзаку:
— У мене лише стандартний набір. Цього замало. Те, що розтяло йому горло, прошило наскрізь.
— Ктир, — шепоче Мартін Силен.
— Не має значення, — каже Ламія й обіймає себе за плечі, аби перестати труситися. — Ми повинні знайти допомогу, — вона дивиться на Консула.
— Він мертвий, — відповідає він. — Навіть корабельні хірурги не реанімують його.
— Ми мусимо спробувати! — кричить жінка, навалюючись на дипломата й хапаючи його за барки. — Ми не можемо лишити його цим... штукам... — вона показує на хрестоформу, що світиться під шкірою померлого.
Консул тре очі.
— Можна знищити тіло. Скористаємося гвинтівкою полковника...
— Ми здохнемо у цій сраній бурі, якщо не виберемось! — обурюється Силен. Намет ходить ходором, і з кожним поривом вітру фібропласт лупить поета по голові та спині. Пісок так гучно шурхотить по тканині, що здається, ніби зовні стартує ракета. — Викликай цей траханий корабель! Давай!
Консул міцніше стискає сумку, ніби захищаючи древній комлоґ, що міститься в ній. На його щоках та чолі поблискують краплинки поту.
— Ми можемо перечекати негоду в одній із гробниць, — зауважує Сол. — Наприклад, у Сфінксі.
— Та ну нах... — бурчить Мартін Силен.
Учений посувається у тісній палатці й витріщається на поета:
— Ви весь цей шлях пройшли, аби зустріти Ктиря. Хочете сказати, що тепер, коли він з’явився, передумали?
Очі Силена поблискують з-під насунутого берета:
— Я нічого не хочу сказати, крім того, що волію бачити його сраний корабель тут і зараз.
— Це непогана думка, — відказує Кассад.
Консул зиркає на нього.
— Якщо є хоч мізерний шанс врятувати Гойта, ми маємо ним скористатися.
Консула й самого роздирає біль.
— Ми не можемо піти, — говорить він. — Зараз не можемо.
— Не можемо, — погоджується полковник. — Та ми й не полетимо на кораблі. Проте корабельний хірургічний апарат може допомогти Гойтові. А ще в зорельоті можна перечекати шторм.
— Ну, і дізнатись, що відбувається ген там, — додає Брон, тицяючи пальцем у дах намету.
Дитина, Рахіль, пронизливо плаче. Вайнтрауб гойдає її, тримаючи голівку у широчезній долоні.
— Згода, — каже він. — Якщо Ктир хоче нас знайти, то йому однаково, де ми, тут чи на кораблі. Ми ж подбаємо, аби ніхто не втік, — чоловік торкається грудей Гойта. — Як би це жахливо не прозвучало, але інформація про життєдіяльність цього паразита може стати безцінною для Мережі.
— Гаразд, — відповідає Консул, витягає із сумки старовинний комлоґ, кладе долоню на монідиск і шепоче кілька фраз.
— Ну що, він буде? — питає Мартін Силен.
— Він підтвердив прийняття команди. Треба зібрати речі. Я наказав йому приземлитися прямо біля входу в долину.
Ламія раптом розуміє, що плаче. Вона змахує сльози й усміхається.
— Що смішного? — дивується Консул.
— Та все це, — відказує вона, із притиском витираючи щоки затиллям долоні, — а єдине, про що я можу думати, — це як би було чудово прийняти душ!
— Або прийняти на груди, — докидає Силен.
— Знайти прихисток від бурі, — додає Вайнтрауб.
Немовля п’є молочко з упаковки.
Кассад нахиляється й по плечі виринає з намету. Наготовляє зброю, знімає її із запобіжника:
— Індикатори, — бентежиться він. — Щось рухається просто за дюною, — військовий повертається до решти групи, в щитку відображається бліде товариство і ще біліше тіло Лінара Гойта. — Я піду розвідаю, — каже він. — А ви чекайте тут до прибуття корабля.
— Не йди, — просить Силен. — Це як у тих давніх голографічних страшках, коли всі йдуть один за одним, і... ой! — поет змовкає.
Вхід до палатки засяяв сліпучим трикутником, почувся шум. Федман Кассад зник.
Намет починає завалюватися, каркас та кілочки здаються під тотальним натиском піску. Тулячись докупи й голосно викрикуючи, аби почути одне одного, Консул і Ламія загортають Гойта у сутану. Давачі на медпаці продовжують блимати червоним. Кров перестала витікати із грубого шва-багатоніжки.
Сол Вайнтрауб вмощує чотириденне маля у слінґ на грудях, замотує навколо дитини свій плащ і зіщулюється біля виходу.
— Полковника ніде не видно! — кричить він. На його очах блискавка б’є у видовжене крило Сфінкса.
Брон Ламія підходить до арки й піднімає тіло священика. Зі здивуванням виявляє, наскільки воно легке.
— Віднесемо отця Гойта на корабель у хірургію. А тоді хтось із нас може повернутися й пошукати Кассада.
Консул глибше насуває трикутний капелюх і піднімає комір.
— На кораблі є глибинний радар і сенсори руху. Я зможу сказати, куди дівся полковник.
— І Ктир, — додає Силен. — Не забуваймо нашого господаря.
— Ходімте, — констатує Ламія і зводиться на ноги, їй треба нахилятися вперед, аби йти проти вітру. Вільні кінці Гойтового одягу хльоскають та тріскотять навколо неї, а її власний плащ вітер віддуває назад. Шукаючи дорогу у світлі періодичних спалахів блискавок, вона рухається до входу в долину й озирається лише один раз, аби перевірити, чи слідують інші.
Мартін Силен відходить від намету, піднімає Мастінів куб Мебіуса, в той час як його багряний берет зриває шквалом і відносить кудись у безвість. Поет лається на всі заставки й припиняє лише тоді, коли рот набивається піском.
— Пішли, — вигукує Вайнтрауб, кладучи руку на плече супутнику. Сол відчуває, як пісок б’є по обличчю, застрягаючи в короткій борідці. Іншою рукою він прикриває груди, немов ховаючи там безцінний скарб.
— Ми загубимо Брон із поля зору, якщо не поспішимо.
Вони вдвох допомагають одне одному йти проти вітру. Поли Силенової шуби несамовито теліпаються. Він відхиляється від маршруту в надії повернути берет, що полетів десь за бархан.
Консул залишає укриття останнім, тягнучи свою й Кассадову сумки, а вже через хвилину підпірки ламаються, тканина рветься, і намет, осяяний галом статичної електрики, несе кудись у ніч. Чоловік, похитуючись, долає триста метрів стежки, періодично вихоплюючи поглядом двох подорожніх попереду та все частіше збиваючись зі шляху і кружляючи, поки знову не вертається на нього. У момент, коли буря трохи вщухає, а блискавки спалахують одна за одною майже безперервною низкою, осторонь видніються Гробниці часу. Консул бачить Сфінкса, що досі пульсує електричними спалахами, за ним Нефритову гробницю із люмінесцентними стінами, а далі — Обеліск. Він не світиться, це абсолютно чорна брила на фоні скель. За ним — Кришталевий моноліт. Кассада і сліду не зосталося, хоча зміщення дюн, пориви вітру з піском і раптові спалахи справляють враження постійного руху.