Консул зводить очі, бачить широкий вхід у долину та хмари, що сновигають низько над ним, і майже очікує запримітити блакитний термоядерний вихлип корабля. Шторм жахливий, та його зореліт сідав і в гірших умовах. Чоловік думає, що той, можливо, вже приземлився і товариші уже чекають під ним.
Та коли він дочвалав до сідловини між скелями, що утворюють вхід у долину, вітер з новою силою почав тиснути, і він побачив, як четверо скупчилися біля краю широкої пласкої рівнини, корабля ж так і нема.
— Хіба він не мав уже прилетіти? — кричить Ламія, коли дипломат підходить до групи.
Він киває і схиляється, аби дістати із сумки комлоґ. Вайнтрауб і Силен стоять позад нього, обступивши товариша, щоби трохи захистити його від піщаного вітру. Консул дістає комлоґ і роззирається надовкола. Через шторм здається, ніби вони перебувають у якійсь шаленій кімнаті, де стіни й стеля змінюються щомиті, в одну секунду наближаючись до них дуже близько, усього на відстань у кілька метрів, а в наступну — відступаючи подалі. Стеля підлітає вгору, наче в тій сцені, де перед Кларою із «Лускунчика» Чайковського раптом розсуваються стіни кімнати і виростає ялинка.
Консул торкається долонею до монідиска, схиляється та щось шепоче у мікрофон. Антикварний інструмент відповідає, та слів майже не розібрати через скрегіт піску. Дипломат випростується й витріщається на інших:
— Корабля не випустили.
Усі обурено забелькотіли.
— Тобто як це «не випустили»? — запитала Ламія, коли інші просто заніміли, шоковані почутим.
Консул знизує плечима й окидає поглядом небосхил, ніби все ще сподіваючись побачити хвіст із синього полум’я, що знаменує появу корабля.
— Космопорт Кітса не дав дозволу.
— А ти, блядь, не сказав, що у тебе дозвіл від самої королеви? — верещить Мартін Силен. — Особистий, від старої Ґледстонихи?
— Санкцію Ґледстон було внесено в пам’ять зорельота, — відповідає дипломат. — І Збройні сили, і керівництво порту про це були в курсі.
— То в чому ж тоді справа? — Брон витирає обличчя. Сльози, які вона стримувала в наметі, провели дрібні брудні борозни на вкритих піщаною кіркою щоках.
Консул щулиться.
— Ґледстон змінила наказ. Вона лишила повідомлення. Хочете послухати?
Якусь хвилину всі мовчать. Після тижневої подорожі думка про спілкування з кимось поза їхньою групою видається такою недоречною, що одразу її важко й усвідомити. Ніби за межами їхнього паломництва світ перестав існувати, і від нього лишилися тільки вибухи в нічному небі.
— Так, — говорить врешті Сол Вайнтрауб.— Давайте послухаємо.
Через раптове затишшя його голос звучить надто гучно. Прочани купчаться над старим комлоґом, поклавши отця Гойта всередину кола. За ту хвилину, коли вони залишили його без нагляду, навколо тіла почав утворюватися невеличкий бархан. Усі давачі тепер червоні, окрім бурштинового вогника моніторів невідкладної допомоги. Ламія знову замінює плазмову батарею і перевіряє, чи добре припасована до рота й носа священика осмотична маска, що відфільтровує пісок і подає чистий кисень.
— Добре, — каже вона.
Консул натискає на монідиск.
Повідомлення надійшло «світлом+», і якихось десять хвилин тому його записав корабель. У повітрі над пристроєм зависає сфера із суміші колонок з даними та картинок, характерна для комлоґів часів до Гіджри. Зображення Ґледстон стрибає; мільйони піщинок, що пролітають крізь нього, дивно, якщо не комічно, спотворюють її обличчя. Навіть на повній гучності голос майже губиться в бурі.
— Мені шкода, — промовляє знайомий усім образ, — та я поки що не можу дозволити вашому зорельоту наблизитися до Гробниць. Спокуса відлетіти може бути завеликою, а важливість вашої місії переважує всі інші чинники. Будь ласка, зрозумійте — від вас може залежати доля багатьох світів. Прошу, не сумнівайтеся. Я уповаю на вас і молюся. Кінець зв’язку.
Картинка згортається і зникає. Консул, Вайнтрауб і Ламія продовжують витріщатися в порожнечу. Мартін Силен стоїть ошелешено, а тоді жбурляє жменю піску туди, де кілька секунд тому було обличчя Ґледстон, і верещить:
— Блядина чортова, засрана політична, моральна інвалідка, йобнуте педерастичне сучисько! — він копає ногою пісок.
Усі перевели ошелешені погляди на нього.
— Ну так, це справді допомогло, — відповіла тихо Брон Ламія.
Силен роздратовано відмахується і йде, продовжуючи буцати купи.
— І більше нічого? — запитує Консула Вайнтрауб.
— Ні.
Брон схрещує руки на грудях, супиться й киває на комлоґ:
— Не пам’ятаю, що ви розказували про його роботу. Як він долає перешкоди?
— Через вузькоспрямований канал зв’язку із мікросупутником, що я його залишив на орбіті, коли ми спустилися з «Іґґдрасіля», — говорить дипломат.
Ламія киває.
— Отже, коли ви доповіли про прибуття, то лише відправили коротке повідомлення на корабель, а він вислав його «світлом+» Ґледстон... і Вигнанцям?
— Так.
— Корабель може злетіти без дозволу? — цікавиться Сол. Старий, сидячи у класичній позі абсолютного виснаження, підібгав ноги й обхопив руками коліна. Навіть голос його звучить утомлено. — Просто обійти заборону Ґледстон?
— Ні, — каже Консул. — Коли Директриса нам відмовила, Збройні сили встановили над пусковою шахтою, де ми залишили зореліт, захисне поле третього класу.
— Сконтактуйте з нею, — просить Брон. — Поясніть ситуацію.
— Уже намагався, — Консул тримає комлоґ у руках, а тоді кладе назад у сумку. — Не відповідає. Крім того, у першому повідомленні я зазначив, що Гойта жахливо поранено і нам потрібна медична допомога. Я хотів, аби корабельна хірургія була вже напоготові.
— Поранено, — повторює Мартін Силен, крокуючи назад до групи. — Хрін там! Наш друг падре здох, як ґленнон-гайтівська собака, — він тицяє пальцем на загорнуте в сутану тіло. Усі давачі горять червоним.
Брон Ламія схиляється й торкається до щоки отця. Щока холодна. І біомонітор комлоґу, і медпак починають пищати, попереджаючи про наближення смерті головного мозку. Осмотична маска продовжує заштовхувати чистий 02 йому в груди, а медпаківські стимулятори все ще змушують працювати його легені та серце, але пищання перетворюється на вереск, а тоді раптом на рівний жахливий гудок.
— Він утратив забагато крові, — каже Сол Вайнтрауб. Заплющивши очі і схиливши голову, він торкається обличчя священика.
— Чудово, — говорить Силен. — Блядь, просто пречудесно. І якщо вірити Гойтовій історії, то він розкладеться, а тоді знову складеться завдяки тій сраній штуці — хрестоформі... двом сраним штукам... у чувака преміум-страховка на воскресіння... і тоді він прителіпається назад, як дебільнувата версія привиду татуся Гамлета. Що ми тоді робитимемо?
— Стули пельку, — каже Брон. Вона загортає тіло священика у шар наметового брезенту.
— Сама заткни, — верещить Силен. — Один монстр тут уже тиняється навколо. Старий Ґрендель десь тут[16], точить нігті для наступної трапези, і ти справді хочеш, щоби зомбі Гойта приєднався до нашої веселої кумпанійки? Забула, як він описував бікура? Хрестоформи століттями реанімували їх, і розмови з ними були не більш результативними, ніж діалоги з амбулаторною губкою. Ти справді хочеш, щоби Гойтів труп тинявся за нами?
— Дві, — виправляє Консул.
— Що? — Мартін Силен різко розвертається і, втративши рівновагу, падає на коліна поруч із мерцем, навалившись на літнього вченого. — Що ти кажеш?
— Дві хрестоформи, — продовжує дипломат. — Його та отця Поля Дюре. Якщо історія про бікура не вигадка, то вони обоє... воскреснуть.
16
алюзії на знамениту англо-саксонський епос «Беовульф» (Bëowulf, бл. VIII—XI ст.; пер. Олени О’Лір [Бросаліної], 2012). Ґрендель (Grendel) — страшне чудовисько, велетень-людожер (?), що виступає одним із трьох супротивників головного героя, витязя Беовульфа із північногерманського племені ґеатів. «Медові палати» Георот (Heorot) — палац легендарного короля данів Гротґара (VI ст.), який, згідно з подіями поеми, зазнає нападів від потвори Ґренделя. Також фігурує в низці інших германо-скандинавських епосів та пісень.