— О Боже милосердний! — вигукує Силен і сідає прямо в пісок.
Ламія скінчила замотувати тіло священика і тепер дивиться на нього.
— Я пам’ятаю бікура Альфу з історії отця Дюре, — веде вона. — Та я все одно не розумію. Якось же має діяти закон збереження маси.
— А це буде два зомбі-курдупелі, — відказує Мартін Силен.
Він тісніше загортається в шубу і лупить кулаком по піску.
— Ми б так багато дізналися, якби прибув зореліт, — зітхає Консул. — Автодіагностика могла б... — він уриває на півслові й показує рукою: — Дивіться, піску в повітрі вже менше. Певно, буря...
Спалахує блискавка, пускається дощ. Крижані краплі ляпотять по обличчях іще лютіше, ніж піщана буря. Мартін Силен починає реготати.
— Та це ж грьобана пустеля! — кричить він у небо. — А ми тут, певно, втопимось.
— Треба вибиратися, — зауважує Сол Вайнтрауб. Обличчя дитинки біліє поміж складок одягу. Рахіль плаче. Вона почервоніла і виглядає ніби новонароджена.
— У Твердиню Хроноса? — питає Ламія. — Це кілька годин...
— Задалеко, — заперечує Консул. — Отаборимося в одній із гробниць.
Силен знову сміється й декламує:
— То це значить «так»?
— Це значить «чому, в сраку, ні?», — гигоче Силен. — Навіщо ускладнювати пошуки нашій холодній музі? Чекаючи, подивимось, як розкладається наш товариш. Скільки часу, за словами Дюре, знадобилося одному з бікура, аби повернутися до своєї отари після того, як смерть перервала їхній випас?
— Три дні, — відказує Консул.
Мартін Силен лупить себе долонею по лобі.
— Ну звичайно! Як можна було забути? І як усе гарно складається, геть ніби в Новому Заповіті. А за цей час, можливо, наш вовк-Ктир іще поцупить пару овечок. Як гадаєте, падре не буде проти, якщо я позичу в нього одну хрестоформу про всяк випадок? У нього ж є запасна...
— Ходімо, — говорить дипломат. Дощ ллється рівними струмочками з його капелюха на три роги. — Перебудемо у Сфінксі до ранку. Я понесу Кассадів вантаж і куб Мебіуса. Брон, ви несіть речі Гойта і Солів наплічник. Соле, бережіть маля від дощу та холоду.
— А що ж із падре? — дивується поет, тицьнувши на труп.
— А ти понесеш отця Гойта, — озираючись, спокійно говорить Ламія.
Мартін Силен роззявлює рота, проте бачить пістолет у руці жінки, знизує плечима й кладе тіло собі на плече.
— Хто ж потягне Кассада, коли ми його знайдемо? — знущається він. — Звісно, його можна розділити на достатню кількість шматків, аби ми всі могли...
— Будь ласка, заткнися, — просить утомлено Брон Ламія. — Якщо я тебе застрелю, нам доведеться волочити ще на одну річ більше. Тож іди собі.
Консул веде, Вайнтрауб чвалає одразу за ним, далі плететься Мартін Силен, а завершує процесію Брон Ламія: група знову спускається сідловиною у Долину гробниць.
Розділ 9
Того ранку графік у Директриси Ґледстон був напружений. Доба на Центрі Тау Кита триває двадцять три години, тому уряду зручно працювати за Центральним поясним часом Гегемонії, майже не порушуючи місцевого добового ритму. О 05:45 Ґледстон зустрічалася з військовими радниками. О 06:30 вона поснідала з двома десятками найвпливовіших сенаторів, представниками Речі Спільної та ТехноКорду. О 07:15 Директриса телепортом вирушила на вечірній Ренесанс-Вектор, де взяла участь в офіційному відкритті Медичного центру «Гермес» у Кадуї. О 07:40 повернулася в Будинок уряду на зустріч зі своїми головними помічниками, включно з Лі Гантом, аби ще раз прогнати промову перед Сенатом та Річчю Спільною, заплановану на 10:00. О 08:30 Ґледстон знову зустрілася з генералом Морпурґо та адміралом Сінґхом, щоб одержати свіжу інформацію про обстановку в системі Гіперіона. О 08:45 вона знайшла час і для мене.
— Доброго ранку, пан-Северне, — привіталася Директриса.
Вона сиділа за столом у кабінеті, де ми з нею познайомилися три ночі тому. Рукою вона показала на буфет попід стіною, де в кухликах із монетного срібла вже чекали чай, кава і кафта.
Я похитав головою і присів. Із трьох голографічних вікон лилося біле світло, і тільки в одному, ліворуч од мене, крутилася тривимірна мапа системи Гіперіона, яку я намагався розшифрувати ще в Оперативному центрі. Зараз у мене складалося враження, що червоні кольори Вигнанців обволікали та всотувалися в систему, ніби фарба, яку поглинав голубий розчин.
— Я хочу послухати про ваші сни, — промовила Директриса Ґледстон.
— Я хочу послухати, чому ви їх покинули, — відповів я незворушно. — Чому ви залишили там помирати отця Гойта?
Може, по сорока восьми роках, проведених у Сенаті, і півтора десятиріччя на посаді Директриси Ґледстон і не звикла, щоби до неї говорили таким тоном, та єдине, що вона зробила, — це звела брову на частку дюйма.
— Отже, вам сняться реальні події?
— А ви сумнівалися?
Вона поклала і вимкнула робочий записник, похитавши головою:
— Та ніби й не сумнівалася, але все ще приголомшена, коли чую про те, чого більше ніхто в усій Мережі не знає.
— То чому ви не дозволили їм скористатися власним зорельотом Консула?
Ґледстон крутнулася в кріслі до вікна, в якому мерехтів і мінився з надходженням свіжих даних тактичний екран: прибували червоні, відступали блакитні, рухалися планети і їхні супутники. Однак якщо Директриса й планувала обґрунтувати свою відповідь обстановкою на фронті, згодом вона передумала і розвернулася назад.
— А з якого дива мені вам пояснювати будь-які управлінські рішення, пан-Северне? Хто ваші виборці? Кого ви представляєте?
— Я представляю п’ятьох людей і немовля, які через вас застрягли на Гіперіоні, — відповів я. — Гойта можна було би врятувати.
Ґледстон стисла руку в кулак і зігнутим указівним пальцем постукала себе по нижній губі.
— Цілком можливо, — проказала вона. — Як цілком можливо і те, що він уже мертвий. Але ж питання полягає не в цьому, правда?
Я відкинувся на спинку крісла. Я не здогадався взяти з собою ескізник і тепер мучився, не маючи куди діти руки.
— Ну, то в чім же справа?
— Ви пам’ятаєте історію отця Гойта?.. Яку він розповів під час подорожі до Гробниць? — уточнила Ґледстон.
— Так.
— Кожен прочанин має право благати Ктиря про одне прохання. Якщо вірити переказам, істота сповнює одне, а решту прохачів убиває. Ви не забули, про що збирався просити Гойт?
Я задумався. Згадувати інциденти під час паломництва було все одно що пробувати воскресити в пам’яті деталі снів тижневої давнини.
— Він хотів позбутися хрестоформ, — відповів я. — Хотів збавлення для обох... душі, ДНК, хай там чого... отця Дюре та самого себе.
— Не зовсім так, — поправила Ґледстон. — Отець Гойт хотів померти.
Я підвівся, ледве не перекинувши свого крісла, і підскочив до мапи, що бриніла вогниками перед нами.
— Брехня несусвітня. Навіть якби він цього й хотів, у решти є зобов’язання порятувати його... у вас також. А ви дозволили йому померти.
— Так.
— Так само як дозволите і решті?
— Не факт, — відповіла Директриса Міна Ґледстон. — Така їхня воля... на те Ктирева воля, якщо ця істота все ж таки існує. Мені відомо тільки одне: їхня проща — надто важлива, щоби дозволити їм... відступити... у момент, коли треба вирішувати.
— Кому вирішувати? Їм? Як можуть життя шістьох чи сімох осіб... а ще немовляти... вплинути на долю суспільства зі ста п’ятдесяти мільярдів людей? — звісно, я знав відповідь на це запитання. Консультаційна рада штучних інтелектів і не такі розумні прогнозисти Гегемонії добирали прочан украй ретельно. За яким критерієм? Непередбачуваності. Вони — цифри, які добре пасували абсолютній загадці всього гіперіонівського рівняння. Чи знала про це Ґледстон? Чи вона спиралася лише на те, що їй розповів радник Альбедо та її власні шпигуни?