— Радий з вами познайомитися, пан-Філомель.
Її долоня була теплою. Вона затримала її в потиску на якусь мить довше від потрібного.
— Скажіть, перехоплює подих, правда? — видихнула вона.
— Що саме?
Вона провела рукою, ввібравши у цей жест усе довкола: ніч, фотосфери, які спалахували повсюди, сади і натовп.
— І вечірка, і війна, геть усе! — проказала вона.
Я всміхнувся, кивнув та скуштував ростбіфу — рідкісної страви, непоганої на смак, хоч і з солонуватим присмаком — чи не походив він бува із клонувальних цистерн Луза? Кальмар здавався справжнім. Поміж гостей блукали офіціанти і пропонували шампанське. Я відсьорбнув зі свого келиха. Таке собі. Добре вино, віскі та кава були трьома статтями споживання, яким не знайшлося заміни після смерті Старої Землі.
— Гадаєте, війна потрібна?
— Сто відсотків, хай їм грець, — рот було відкрила Діана Філомель, але за неї відповів її чоловік.
Він підкрався ззаду і тепер усівся на декоративній колоді, що правила за лаву біля нашого столу. Велике одоробло, щонайменше на фут вищий від мене. З іншого боку, я ще той коротун. Моя пам’ять підказує, що колись я навіть написав вірш, у якому глузував із власного зросту: «...Містер Джон Кітс п’яти футів заввишки...»[7] — хоча насправді в мені п’ять футів і один дюйм. Замало для епохи, коли ще ряст топтали Веллінґтон із Наполеоном[8], а середній зріст чоловіків становив п’ять футів шість дюймів; і сміховинно мало для сучасності, коли чоловіки з планет із пересічною силою тяжіння виростають до шести, а то й до майже семи футів. Я однозначно не міг похвалитися статурою чи м’язами уродженця світу з великою силою тяжіння, так що в усіх аспектах я був просто курдупелем. (Свої думки я вам викладаю в одиницях, якими звик мислити... з усіх розумових змін із часу переродження в Мережі перехід на метричну систему виявився поки найскладнішим. Інколи я навіть і не стараюся цього робити.)
— А чому потрібна війна? — звернувся я до Гермунда Філомеля, чоловіка Діани.
— Бо вони її самі допросилися, дідько б їх забрав, — прогарчав мурмило, типовий зубостискач та жовновипинач. Йому бракувало шиї, а кожна волосинка бороди так вросла в шкіру, що, напевно, вони давали гідну відсіч усім можливим депіляторам і безпечним та й небезпечним бритвам. А ще він стрясав кулаками, вдвічі більшими та в кілька разів дужчими від моїх.
— Зрозуміло, — проказав я.
— Паскудні Вигнанці, самі в біса допросилися, — повторив він, наголошуючи на своїй головній тезі. — Доривалися до нас, блядь, на Брешії, а тепер на цьому... як там його...
— На Гіперіоні, — підказала дружина, не відриваючи від мене погляду.
— Еге ж, — підтакнув її чоловік та голова сім’ї. — На Гіперіоні, блядь, до нас дориваються, але тепер ми відправляємо туди флот і всиплемо їм, Гегемонія такого не потерпить. Кумекаєш?
Пам’ять мені підказувала, що малим мене якось відправили навчатися до академії Джона Кларка в Енфілді[9], де водилося чимало таких же тупоголових задирак зі здоровенними кулачиськами. Спочатку я їх уникав і намагався замирювати. Але після смерті матері світ перевернувся догори дриґом, і я бігав за ними з камінням у руках, нагинався до землі по нове і знову замахувався, навіть після того, як мені роз’юшили носа та вибили пару зубів.
— Зрозуміло, — тихо проказав я.
Моя тарілка спорожніла, а останній тост із рештками кепського шампанського в келиху я підняв за Діану Філомель.
— Намалюйте мене, — запропонувала вона.
— Перепрошую?
— Намалюйте мене, пан-Северне. Ви ж художник.
— Так, і мені потрібен інструмент, — розвів я порожніми руками. — Боюся, без нього ніяк.
Діана Філомель залізла в кишеню чоловікового кітеля та видобула звідти світлове перо.
— Намалюйте мене. Будь ласка.
Тож я її намалював. Портрет прибирав форми просто в повітрі між нами, лінії здіймалися та спадали, вертаючись до самих себе, ніби неонові волокна у дротяній скульптурі. Навколо зібрався невеличкий гурт глядачів. І коли я скінчив, ним прокотилися брижі стриманих оплесків. Малюнок вийшов не таким уже й поганим. У портреті вдалося передати довгий та чуттєвий вигин шиї, багату косицю-«колосок» у волоссі, виразні вилиці... і навіть слабкий неоднозначний блиск в очах. Кращого результату від жертви освітньої РНК-терапії та уроків, які брала моя персоналія, годі було й чекати. Справжній Джозеф Северн справився би краще... був би справився краще. Пам’ятаю, як він робив ескізи мене, на смертній одрині.
Обличчя пан-Діани Філомель розпливлося в задоволеній усмішці. А пан-Гермунд Філомель тільки насупився.
Раптом пролунав крик:
— Ось вони!
Юрба забубоніла, ахнула та притихла. Світло фотосфер та садових ліхтарів потьмяніло. Тисячі гостей звели очі до небес. Я стер малюнок і встромив перо назад у кишеню Гермунда.
— Це армада, — прокоментував заслужений на вигляд і немолодий чоловік у чорному армійському однострої. Він підняв келих, показуючи щось своїй молодій супутниці. — Портал щойно відчинився. Першими летітимуть розвідники, за ними — факельні зорельоти ескорту.
Військового телепорту Збройних сил Гегемонії неможливо було роздивитися навіть із нашого оглядового майданчика. Та й у самому космосі, наскільки я тямив, це не більше, ніж прямокутна аберація зоряного поля. Але не помітити хвостів термоядерного вихлопу кораблів-розвідників я не міг: спершу вони скидалися на жменьку світляків або мерехтливе павутиння, а потім, ввімкнувши головні рушії, перекинулися на сліпучі комети, які пронеслися припланетною транспортною областю системи Тау Кита. І ще один збірний «ах» прокотився натовпом, коли з телепорту роз’явилися факельники із хвостами, в сотні разів довшими від слідів попередників. Їхні пасмуги пошрамували червоним золотом геть усе небо ЦТК — від зеніту й до обрію.
Десь зірвався поодинокий аплодисмент, і вже за кілька секунд усі поля та газони англійського саду, прилеглого до Оленячого парку та Будинку уряду, стрясалися від бурхливих оплесків і завзятого гуку вишукано вбраних мільярдерів та урядовців, представників шляхетних родин із сотні світів, котрі забули все на світі, крім ура-патріотизму та жадоби війни, що попрокидалися в них після півторастолітньої сплячки.
Я не аплодував. Знехтуваний околичними, я на самоті допив свій тост, тепер уже не за панну Філомель, а за невмирущу глупоту роду людського. Я ковтнув останні краплі шампанського. Воно було ніяким.
А вгорі в систему вже квантувалися значно важливіші кораблі. Із найлегшим доторком до інфосфери (чия поверхня аж нуртувала від сплесків інформації, поки не стала схожою радше на штормове море) я дізнався, що анфілада Військово-космічних сил[10] складалася із понад сотні кораблів першого рангу. Тут були матово-чорні ударники, які були схожі на запущені в політ списи, із притягнутими до корпусів пусковими шахтами; кораблі управління ЗК (прекрасні та незграбні, ніби метеори з чорного кристалу); схожі на цибулини есмінці — такі собі факельники-переростки, якими вони, по суті, й були; сторожові кораблі охорони периметру — радше згустки енергії, ніж матерії, чиї поля-перепони, зараз налаштовані на максимум, немовбито велетенські люстра, віддзеркалювали Тау Кита і сотні вогняних хвостів навколо; швидкі крейсери, що сновигали наче акули у повільніших табунцях риб; забарні транспорти з тисячами десантників у трюмах нульової гравітації і десятки кораблів підтримки: фрегати, прудкі винищувачі, торпедоносці, ретранслятори «світло+» та самі стрибуни — масивні додекаедри із фантастичними наборами антен та зондів.
А навколо флоту, на безпечній відстані, визначеній диспетчерською службою, бігали сонячні яхти, кліпери та приватні планетольоти, ловлячи парусами світло Тау Кита й осяйний блиск армади.
7
насправді, цитата не з поезії, а з листа до Бенджаміна Бейлі, 22.11.1817 р.: ...[F]or after all I do think better of womankind than to suppose they care whether Mister John Keats five feet high likes them or not (
5 футів = 1,524 м, і дюйм = 2,54 см.
8
«залізний герцог» Артур Веслі, герцог Веллінґтон (Wellington, 01.05.1769, м. Дублін, В. Британія — 14.09.1852, замок Волмер, Кент, Англія, В. Британія) — видатний англо-ірландський військовий та політичний діяч, чиє протистояння з Наполеоном (1769-1821) під час Коаліційних воєн, кульмінація якого відбулася під Ватерлоо (18.06.1815), зробило його однією з найвідоміших постатей новітньої історії Великої Британії. Фельдмаршал. Двічі прем’єр-міністр від консервативної партії торі (1828-1830; 1834).
9
Енфілд (Enfield) — давнє англосаксонське поселення, що обслуговувало королівські мисливські угіддя (Ēanafeld, «поля Еани / ягнят»), згодом ярмаркове містечко у графстві Міддлсекс на північ від Лондона, нині т. зв. Енфілд-Таун, адміністративний округ у північній частині Великого Лондона.
Прогресивна приватна школа («академія») Джона Кларка вирізнялася з-поміж аналогічних закладів освіти тим, що повністю відкидала тілесні покарання, а наголос робила на гуманітарній підготовці (мови, географія, історія). Джон Кітс навчався в ній у 1802-1811 рр., а спогади про його побут у школі залишив син директора школи Чарлз Коуден Кларк (1787-1877), у подальшому видавець і відомий шекспірознавець.
10
Анфілада (від