Тож годі дивуватися, що в мене калатало серце і навіть змокріли долоні, коли я ступив на борт флагмана, ладний побачити широкий місток кіношного лінкора, опоряджений величезними екранами із зображенням ворожих зорельотів, звуком сирен і грубуватими обличчями мужніх командирів, що посхилялися над тактичними моніторами — крен праворуч, крен ліворуч.
Ми з Гантом стояли у вузькому коридорі, що міг би розташовуватися на якійсь електростанції. Навсібіч звивалися різнокольорові труби, а розташовані на рівних інтервалах поручні та герметичні люки свідчили про те, що ми справді перебуваємо на космічному кораблі. Найсучасніші монідиски та інтерактивні панелі також говорили про те, що коридор мав ще й інші функції, крім шляхопровідних, проте назагал усе довкола навіювало думки про клаустрофобію і первісні технології. Я би навіть не здивувався, якби побачив реальну провідню навколо вузлів електричних схем. Наш коридор перетинала вертикальна шахта; проз інші люки також можна було роздивитися вузькі, захаращені переходи.
Гант зиркнув на мене і ледь знизав плечима. Я раптом замислився, чи могли ми телепортнутися не туди, куди треба.
Перш ніж будь-хто з нас устиг щось сказати, у бічному коридорі об’явився юний мічман ВКС Гегемонії у чорному польовому однострої. Він віддав шану Ганту і проказав:
— Ласкаво просимо на борт корабля «Гебриди», панове. Адмірал Насіта переказує вам свої вітання і запрошує у центр управління боєм. Ступайте, будь ласка, за мною, — із цими словами молодий мічман крутнувся на місці, вхопився за щабель скоб-трапу і підтягнувся у тісний вертикальний лаз.
Ми енергійно рушили за молодиком, Гант намагався не впустити свого саквояжа, а я — не підставляти пальців йому під закаблуки. Вже через кілька пройдених ярдів я збагнув, що сила тяжіння тут набагато менша від стандартної одинички. Направду ж, її тут майже не було, замість неї (складалося таке враження) немов десятки дрібних, але наполегливих рученят інколи ніби тиснули на вас «згори». Я й раніше знав, що всередині космічних кораблів користуються полем-перепоною першого класу, яке імітувало гравітацію, але раніше мені з цим не доводилося мати справи. Назвати відчуття приємними язик не повертався; йти гнітом поля було все одно, що плуганитися проти вітру. А ви додайте сюди ще клаустрофобні вузькі коридори, маленькі люки та обвішані устаткуванням переділки.
«Гебриди» був кораблем управління ЗК: комунікації-контроль-командування, центр управління боєм — його серце та мозок... щоправда, не надто вражаючі серце та мозок. Юний мічман провів нас через три герметичні люки та заключний коридор повз караул десантників, віддав нам шану і залишив у приміщенні площею приблизно двадцять квадратних ярдів, але настільки людному, що через гамір військовиків та обладнання першим бажанням стало вигулькнути назад у люк і вдихнути трохи повітря.
Усередині не виявилося жодних циклопічних екранів, натомість кільканадцять молодих офіцерів ВКС Гегемонії горбилися над загадковими моніторами, сиділи, обволікшись апаратурою для стимсимуляцій, або стовбичили перед ерзац-екранами, що бриніли енергією, виткнувшись з усіх шести переділок. Чоловіки і жінки були припнуті у своїх кріслах та сенсорних яслах за винятком кількох осіб (більшість із яких радше скидалася на докучливих бюрократів, аніж мужніх воїнів), котрі блукали вузькими проходами, поплескували підлеглих по спинах, риком вимагаючи свіжих даних та під’єднуючись до консолей конекторами власних імплантів. Один із них поквапом підскочив до нас, обвів поглядом, віддав мені шану і спитав:
— Пан-Гант?
Я кивнув убік свого супутника.
— Пан-Ганте, — повторив молодий командор із зайвою вагою, — адмірал Насіта готовий із вами зустрітися.
Командувач усіх військ Гегемонії в системі Гіперіона мав невеликий зріст, коротко стрижене сиве волосся, напрочуд мало як на його вік зморшок та лютий насуплений погляд, що ніби намертво прикипів до його обличчя. Адмірал Насіта носив чорну уніформу з високим коміром, позбавлену всіх знаків розрізнення, крім зображення самотнього крихітного сонця на комірі. Його руки здавалися грубими і сильними, але зі слідами нещодавнього манікюру. Він сидів на невисокій платформі, оточеній різним устаткуванням та стишеними ерзац-екранами. Метушня і найщиріше божевілля, здавалося, обминало його, як ото бистрий потік оминає непорушний камінь.
— Ви посланець від Ґледстон, — проказав він до Ганта. — А це хто?
— Мій помічник, — відповів Лі Гант.
Я ледве стримався, щоб не повести бровою.
— Що вам потрібно? — спитав далі Насіта. — Ви ж бачите, ми трохи заклопотані.
Лі Гант кивнув та озирнувся навколо.
— У мене для вас, адмірале, деякі матеріали. Тут можна десь усамітнитися?
Адмірал Насіта щось буркнув, провів рукою над реосенсором, і повітря за мною ніби погустішало, спікшись у напівтвердий туман матеріалізованого силового поля. Шум центру управління боєм зник. Ми троє перебували в крихітному іглу тиші.
— Давайте пошвидше, — скомандував адмірал Насіта.
Гант розстебнув саквояж і дістав крихітний конвертин зі знаком Будинку уряду на звороті.
— Приватне повідомлення від Генеральної директриси, — пояснив Гант. — Ознайомитеся, коли матимете час, адмірале.
Насіта щось крекнув і відклав повідомлення вбік.
Крупніший пакет Гант поклав поруч на стіл.
— А це роздрукований примірник подання Сенату щодо цього... військового заходу. Як вам відомо, Сенат вважає за потрібне завершити дану силову акцію в стислі терміни і домогтися окресленого кола цілей, по можливості не марнуючи людського ресурсу та надаючи типову допомогу й захист нашим новим... колоніальним активам.
Похмурий вираз обличчя Насіти ледве здригнувся. Зараз він не збирався ані читати, ані брати до рук лист із Сенату.
— Це все?
Гант відповів не одразу.
— Усе. Хіба що, адмірале, ви маєте особисте повідомлення для Директриси, яке можна передати через мене.
Насіта не зводив із нас погляду. У його дрібних чорних оченятах зараз не було ніякої ворожості, тільки нетерплячка, яку, мені здалося, могла вгамувати лише смерть.
— Із Виконавчою директрисою в мене приватний канал зв’язку «світло-плюс», — відказав адмірал. — Дуже дякую, пан-Ганте. Ніяких повідомлень у зворотну путь цього разу я вам не даватиму. А тепер, якщо ваша ласка, повертайтеся у мідель-відсік до вузлового телепорту, а я повернуся до свого військового заходу.
Поле-перепона навколо зникло, і галас ринув на нас, ніби тала вода, що прорвала крижану греблю.
— Є ще одна річ, — промовив Лі Гант, тихий голос якого майже тонув у професійних балачках центру управління боєм.
Адмірал Насіта крутнувся на кріслі й чекав на продовження.
— Нам потрібен транспорт на планету, — правив далі Гант. — На поверхню Гіперіона.
Адмірал насупився ще більше:
— У Директриси спускового апарата не замовляли.
Гант навіть оком не змигнув:
— Нас може чекати генерал-губернатор Лейн.
Насіта глянув на один зі своїх ерзац-екранів, клацнув пальцями і щось гаркнув до майора десантників, який одразу підбіг до командира.
— Вам доведеться поквапитися, — заявив Насіта Гантові. — Із двадцятого доку стартує авізо. Вас проведе майор Інвернесс. Назад повернетеся одразу на головний корабель-стрибун — «Гебриди» через двадцять три хвилини вирушає на іншу позицію.
Гант кивнув і розвернувся за майором. Я рушив слідом за ними. Та голос адмірала нас зупинив: