— ...більшість біженців — тубольці, — правив далі генерал-губернатор Лейн, — хоча з південних міст і великих фібропластових плантацій Аквіли прибули тисячі переміщених землевласників.
— Вони всі тут через те, що бояться навали Вигнанців? — поцікавився Гант.
— Перша хвиля паніки зчинилася від самої думки про відкриття Гробниць часу, — Тео Лейн зиркнув на помічника Ґледстон. — Народ був переконаний, що за ними от-от явиться Ктир.
— І що? Явився? — спитав я.
Лейн крутнувся у сидінні, щоби глянути на мене:
— Ну, Третій легіон Самооборони вирушив на північ сім місяців тому. Назад він не повернувся.
— Ви сказали, що першу хвилю паніки спричинив Ктир, — проказав Гант. — А решта від чого тікає?
— Усі чекають на евакуацію, — промовив Лейн. — Усі в курсі про те, що Вигнанці... і війська Гегемонії... зробили з Брешією. Тому хочуть вибратися куди подалі, перш ніж це розпочнеться на Гіперіоні.
— Вам же відомо, що Збройні сили розглядають евакуацію в останню чергу? — уточнив Гант.
— Так. Але біженцям ми цього не оголошуємо. Ми вже пережили кілька страхітливих заворушень. Зруйновано храм Ктиря... натовп узяв його в облогу, і хтось застосував украдені в шахтах на Урсі кумулятивні плазмові заряди. Минулого тижня були спроби взяти штурмом консульство та космопорт, а в Джектауні спалахнули голодні бунти.
Гант кивнув і дивися собі далі, як наближалося місто. Присадкуваті будинки рідко сягали хоча би п’яти поверхів. Їхні білі й пастельні стіни в навскісному промінні ранкового сонця світилися багатьма відтінками. Я визирнув через плече Ганта і побачив низьку гору з викарбуваним на ній обличчям Сумного Короля Біллі, що застиг у задумі над долиною. Середмістям старого Кітса звивалася розпростана на вході у столицю зі сторони невидимого хребта Вуздечка ріка Гулай, що в подальшому зникала в болотах та заростях яз-дерева на південному сході, де, і я це знав, вона розливалася дельтою понад Високою Гривою. Після печального видовища кишел із біженцями в передмісті Кітс виглядав безлюдним та мирним. Проте вже під час спуску до річки на різних перехрестях і в парках я запримітив чимало військових машин, танків, БТРів і самоходок зі спеціально від’єднаним полімерним камуфляжем, аби виглядати більш загрозливо. А потім в око впали і самі біженці в місті: нашвидкуруч напнуті намети на майданах і вулицях, тисячі обрисів поснулих тіл на узбіччях, ніби хтось розкидав навсібіч тьмяні пакунки з пранням, які потім треба зібрати.
— Два роки тому населення Кітса становило двісті тисяч мешканців, — прокоментував генерал-губернатор Лейн. — Зараз же разом із переселенцями в нетрях-сателітах ця цифра майже перевалила за три з половиною мільйони.
— Мені чомусь здавалося, що на всій планеті заледве п’ять мільйонів можна нашкребти, — здивувався Гант. — Включно з тубольцями.
— Усе так, — пояснив Лейн. — Тож бачте, чому все посипалося. У двох інших великих містах, Порт-Романсі та Ендіміоні, фактично зібралися всі інші біженці. Фібропластові плантації на Аквілі спорожніли і вже поросли джунглями та вогнеліссям, сільгоспугіддя понад Гривою та вздовж Дев’ятихвістки нічого не вирощують. А якщо і вирощують, то через крах системи громадського транспорту не мають чим доправити їжу на ринок.
Гант дивився, як наближається річка.
— А чим займається уряд? — спитав він.
Тео Лейн усміхнувся.
— Тобто чим займаюся я? — всміхнувся він. — Що ж, криза назрівала майже три роки. Насамперед я розпустив Раду місцевого самоврядування і формально приєднав Гіперіон до Протекторату. Щойно я одержав виконавчі функції, то націоналізував залишки транспортних і дирижаблевих компаній. Зараз екранольотами пересуваються тільки військові. Ну й нарешті ліквідував сили самооборони.
— Ліквідували? — знову подивувався Гант. — Мені здавалося, вони б знадобилися вам у першу чергу.
Генерал-губернатор Лейн похитав головою. Він легко та впевнено торкнувся універсальної панелі управління, й екраноліт по спіралі спустився у центр старого Кітса.
— Хай би вони просто були непотрібними, а так шкодили ж чимало. Стали небезпечними. Я не дуже сумував, коли «Третій ударний легіон» зник на півночі. Щойно тут висадилися Сухопутні війська та десантники, я віддав наказ роззброїти інших горлорізів із Самооборони. У тутешніх плюндруваннях вони відзначилися більше від решти. А ось тут ми поснідаємо і поговоримо.
Екраноліт остаточно скинув висоту над рікою, зробив фінальне коло і тихо сів у дворі «Цицерона», стародавнього будинку з каменю й дерева та з закрутистими вікнами. І перш ніж Лейн устиг назвати його Лі Гантові, я впізнав це місце з подорожі пілігримів: древній ресторан у серці Джектауна, розкиданий по чотирьох будинках на дев’яти ярусах, з балконами, пірсами та зчорнілими від часу містками із яз-дерева, що нависали з одного боку над неквапними водами Гулаю, а з іншого — над вузькими провулками та вуличками столиці. «Цицерон» був старішим від кам’яного лику Сумного Короля Біллі, а його похмурі кабінки та глибокі винні підвали правили Консулові за справжню домівку протягом усіх років його вигнання на Гіперіоні.
У воротах нас вітав Стен Левеський. Високий, кремезний, із темним обличчям, порепаним, немов стіни його власної кам’яниці, Левеський і був самим «Цицероном», як і його батько, дід і прадід перед ним.
— Чорт забирай! — прогримів велетень, плеснувши по плечу генерал-губернатора (і де-факто диктатора) цієї планети так, що той аж поточився. — Ти сьогодні рання пташка, еге ж? З друзями на сніданок? Ласкаво просимо до «Цицерона»! — спершу в гігантській долоні Стена Левеського потонула рука Ганта, а потім і моя. Після такого привітання довелося перевіряти, чи я не травмував собі пальців та їхніх суглобів. — Чи, може, навпаки: засидівся допізна... за часом Гегемонії? Чогось випити? Може, повечеряти?!
— Звідки ви дізналися, що ми з Мережі? — зіщулився на власника закладу Лі Гант.
Від реготу Левеського аж флюгери на даху розкрутилися:
— Ха! Складно вичислити, так? Ви вдосвіта прилетіли сюди з Тео, то гадаєте, він усіх так от постійно підкидає? Маєте вовняний одяг, але в нас не вирощують овець. Ви не армійці, не великі шишки з фібропластових плантацій... Тих я всіх знаю! Шо й слід було, значицця, доказати. З Мережі ви телепортувалися на зореліт, а сюди заскочили на добрий харч. То вам сніданок подавати чи випивку — і побільше?
— Знайди нам тихий закуток, Стене, — зітхнув Тео Лейн. — Мені шинку з яєчнею в солоно-копченому оселедці. Панове, а вам?..
— Просто каву, — промовив Гант.
— Так, — відгукнувся я.
Ми пройшли за власником спочатку кількома коридорами, піднялися вгору куцими прольотами сходів, потім рушили кутим пандусом кудись униз і знову коридорами. Всередині виявилося тісніше, темніше, задимленіше та значно захопливіше, ніж я пам’ятав зі снів. Нас супроводили поглядами кілька завсідників, але людей у закладі було набагато менше, ніж у моїх спогадах. Очевидно, Лейн за допомогою військ очистив «Цицерон» від решток варварської самооборони. Ми проминули високе вузьке вікно, і моя гіпотеза підтвердилася, коли в ньому на мить прозирнули припаркований у завулку БТР Сухопутних військ і солдати, які гуляли навколо нього зі зброєю, вочевидь, зарядженою.
— Ось, — Левеський показав на крихітну веранду, що примостилася на карнизі понад хвилями Гулаю, звідки було видно гостроверхі дахи та муровані вежі Джектауна. — За дві хвильки Доммі піднесе ваш сніданок та каву, — і Стен досить швидко (як на гіганта) зник.
Гант звірився із комлоґом.
— У нас приблизно сорок п’ять хвилин до того, як спусковий апарат, що ми ним прилетіли сюди, повинен забрати нас. До справи.
Лейн кивнув, зняв окуляри і протер очі. Я збагнув, що він сьогодні ще не лягав спати... можливо, й не тільки сьогодні.
— Гаразд, — проказав він, повернувши окуляри на місце. — Що саме цікавить Директрису Ґледстон?
Гант відповів не одразу, чекаючи, поки дуже низенький чоловічок з білою, наче папір, шкірою та жовтими очима розставляв грубі глибокі горнятка з кавою і таріль зі стравою для Лейна.