Меліо Арундес провів рукою по волоссю.
— Якби ж нам тільки дозволили туди відправитись! Клята, тупа, бюрократична короткозорість... От ви ж з адміністрації Ґледстон. Поясните їм, чому нам так важливо потрапити туди?
— Я — лишень посланець. Ви б могли розтлумачити мені, чому це так важливо, і я спробую комусь переказати цю інформацію.
Арундес склав велетенські долоні в невидиму фігуру у повітрі. Відчувалося, що він був напружений і розгніваний.
— Щотижня упродовж трьох років ми телеметрично одержували розрізнені дані завдяки дорогоцінному консульському передавачу «світло-плюс». Ці дані засвідчували повільну, але неминучу деградацію антиентропійної оболонки (так званих хроноприпливів) навколо Гробниць часу і в них самих. Показники були непередбачувані, алогічні, а проте — стабільні. Незабаром після початку процесу деградації ми одержали дозвіл на цю експедицію. Прибули півроку тому, нові дані свідчили про те, що Гробниці відкриваються... переходять в одну фазу з тепер... але через чотири дні після нашої тут появи апаратура припинила надсилати дані. Геть уся. Ми благали того виродка Лейна випустити нас, дозволити наново її відкалібрувати, встановити нові сенсори, якщо вже нам самим особисто не можна там провадити дослідження.
І нічого. Нам заборонено покидати місто. З університетом зв’язку немає... не зарадило навіть прибуття зорельотів Збройних сил. Ми намагалися самостійно відпливти вгору за течією річки, без його дозволу. Відтак Лейн відправив за нами своїх десантників-душогубів. Нас перейняли під Шлюзами Карли, вдягли на руки кайданки і повернули назад. Чотири тижні я відсидів у в’язниці. Тепер нам можна гуляти по Кітсу, але якщо ми знову спробуємо переступити його межі, то потрапимо під варту на невизначений термін, — Арундес подався вперед: — Ви можете нам допомогти?
— Не знаю, — відказав я. — Я хотів помогти Вайнтраубам. Можливо, найкращим рішенням було би відправити вас на місце. Вам відомо, коли відкриваються Гробниці?
Хронофізик розгнівано змахнув рукою.
— Якби ж то в нас були свіжі дані! — він зітхнув. — Ні, нам не відомо. Вони вже могли відкритися або ще простояти замкнутими всі півроку.
— Коли ви говорите «відкритися», — спитав я, — то не маєте ж на увазі «фізично відкритися»?
— Звісно, ні. Гробниці часу фізично відчинені для огляду з першого дня їхнього відкриття чотири століття тому. Під «відкритими» я маю на увазі перепони часової природи, які досі приховують їхні частини, чиє зникнення дозволить усьому комплексу перейти в одну фазу з місцевим потоком часу.
— А «місцевий» значить...
— Час нашого всесвіту, звичайно ж.
— І ви впевнені в тому, що Гробниці рухаються в часі у протилежному напрямку... з нашого майбутнього? — поцікавився я.
— Назад у часі — так, — пояснив Арундес. — Із нашого майбутнього — важко сказати. Ми навіть не знаємо точно, що означає «майбутнє» в термінах науки про час — фізики. Це може бути послідовність синусоїдних імовірностей, або дерево рішень мегаверсуму, або ж навіть...
— Хай там як, — перебив я його, — Гробниці часу і Ктир походять звідти?
— Гробниці часу — на сто відсотків, — відказав фізик. — Про Ктиря мені нічого не відомо. Особисто я притримуюся думки, що це міф, якого підживлює людська спрагла віра в забобони, що рухає іншими релігіями.
— Навіть після того, що сталося з Рахіль? — здивувався я. — Ви й досі не вірите в Ктиря?
Арундес люто зиркнув мені в очі:
— У Рахіль хвороба Мерліна. Її вразив синдром антиентропійного вікування, а не покусав міфічний монстр.
— Укуси часу важко назвати міфічними, — відповів я, сам подивувавшись власній дешевій доморощеній філософії. — Насправді ж питання полягає в тому, чи поверне Ктир або що там за сила, котра населяє Гробниці часу, Рахіль у «місцевий» потік часу?
Арундес кивнув та перевів погляд на дахи. Сонце сховалося за хмарами, ранок був сірий, і з червоної черепиці вилиняв весь колір. Знову задощило.
— Ну, і ще одне питання, — знову подивувавшись із самого себе, мовив я. — Чи ви досі її кохаєте?
Фізик поволі розвернувся, прикипівши до мене гнівним поглядом. Я відчував (майже на фізичному рівні), як наростала, набігала, а тоді намарне розлилася хвиля його розлюченої відповіді. Він поліз у кишеню і дістав мені миттєве голографічне фото, із якого на мене дивилися приваблива жінка з сивиною у волоссі та двоє майже дорослих дітей-підлітків.
— Це моя дружина і діти, — пояснив Меліо Арундес. — Вони чекають мене на Ренесанс-Векторі, — він тицьнув у мене голубуватим пальцем. — Якби Рахіль... якби Рахіль вилікувалася сьогодні, то коли їй сповниться стільки ж, скільки було на момент нашого знайомства, мені виповниться вісімдесят два стандартні роки, — він опустив палець і запхав картку назад у кишеню. — Так. І я досі її кохаю.
— Готовий? — на якусь мить пізніше знайомий голос порушив тишу. Я підняв голову і побачив на порозі Ганта з Тео Лейном. — Катер відлітає через десять хвилин, — пояснив Гант.
Я підвівся і потиснув руку Меліо Арундесу.
— Я спробую, — промовив я.
Назад у космопорт нас доправив один із екранольотів супроводу генерал-губернатора Лейна, а сам він повернувся до консульства. Військовий екраноліт виявився не зручнішим консульського апарата, зате швидшим. Ми вже сиділи припнуті до своїх крісел-павутин у капсулі силового поля на борту спускового катера, коли Гант раптом спитав:
— Що там у тебе з цим фізиком?
— Просто освіжив старе знайомство з невідомою мені людиною, — відповів я.
— Ну, і що ти йому пообіцяв спробувати? — спохмурнів Гант.
Я відчув, як катер спочатку труснуло, як заскреготів метал, а потім катапульта запустила нами високо в небо.
— Пообіцяв допомогти навідати хворого друга, — пояснив я.
Гант і далі супився, а я дістав альбом та заходився креслити ескізи за мотивами відвідин «Цицерона», аж поки за п’ятнадцять хвилин ми вже не стикувалися з кораблем-стрибуном.
Коли ти просто робиш крок у телепорт і виходиш у виконавчому комплексі Будинку уряду, тебе проймає шок. Із наступним кроком я опинився на балконі Сенату, де Міна Ґледстон досі виголошувала промову. У залі був аншлаг.
Я зиркнув на свій хронометр — 10:38. Ми були відсутні лише дев’яносто хвилин.
Розділ 12
Будівля, що прихистила Сенат Гегемонії Людини, мала за взірець радше споруду Сенату США вісімсотрічної давнини, аніж більш імперські на вигляд структури Північноамериканської Республіки чи Першої Всесвітньої Ради. Головна зала засідань, яку оперізував балкон, була велика і вміщала близько трьохсот з гаком сенаторів, котрі представляли планети Мережі, та понад сімдесятьох представників колоніальних світів Протекторату без права голосу. Килимові доріжки кольору червоного вина, ніби промені, розбігалися від підвищення президії, де головував Про Тем та сидів спікер Речі Спільної, компанію яким сьогодні склала сама Виконавча директриса Гегемонії. Столи сенаторів були виготовлені з дерева М’юїра, пожертвуваного храмовниками з Божегаю, в котрих воно вважалося священним, а тепер відблиск та запах полірованих стільниць створювали в приміщенні особливу атмосферу навіть попри те, що сьогодні тут і голки ніде було встромити.
Ми з Лі Гантом увійшли, коли промова Міни Ґледстон саме добігала кінця. Я хутко набрав у комлозі запит про її стенограму. Як і в більшості випадків, промова Директриси була стисла, відносно проста, позбавлена всяких натяків на поблажливість і помпу, та все ж таки не без оригінальних знахідок й образності, що аж бриніли від власної сили. Директриса зробила короткий огляд інцидентів та конфліктів, які спричинили нинішню ворожнечу з Вигнанцями, проголосила вшановане віками прагнення миру, який завжди був найвищою метою політиків Гегемонії, та закликала до єдності Мережі з Протекторатом, аж поки не мине поточна криза. Я вслухався в завершальні слова: