Вечірня зустріч мала відбутися на найвищому ярусі — широкій вигнутій платформі, виготовленій із яз-дерева (оскільки нога людини не повинна торкатися дерева М’юїра), звідки можна було побачити присмеркове лимонне небо, безмежжя крон трохи нижчих дерев, що тягнулися аж до неблизького обрію, дивні помаранчеві вогні деревних помешкань храмовників та їхніх молитовень, які прозирали в далекій зелені верховіть, і бурштиново-брунатну стіну тихошелесного лісу. На вечерю зібралося біля шістдесяти осіб. Я впізнав сенатора Колчева, чиє біле волосся виблискувало під японськими ліхтарями, а також радника Альбедо, генерала Морпурґо, адмірала Сінґха, голову Сенату Про Тема Дензел-Гайят-Аміна, спікера Речі Спільної Ґіббонса, ще дюжину сенаторів, представників таких впливових світів, як Сьома Дракона, Денебі-Драй, Нордгольм, Фудзі, обидва Ренесанси, Метаксас, Мауї-Заповітна, Хеврон, Нова Земля та Іксіон, а також гурт дрібніших політиків. Тут же перебував і блискучий у своєму оксамитовому однострої темно-червоної барви артист-акціоніст Спенсер Рейнолдс, але інших митців якось я не зауважив. Щоправда, із протилежної сторони людної платформи я розгледів Тайріну Вінґрін-Фіф. Ця видавчиня, котра змінила книжкову ниву на філантропію, виділялася в натовпі своєю вечірньою сукнею, яка складалася з тисяч шкіряних пелюсток, не товстіших від шовкової нитки, а її бразолійне волосся завмерло у злеті високої хвилі. З іншого боку, її убір — усього лишень оригінальна модель від «Тедекаї», макіяж був різким, але не інтерактивним, та й назагал жінка виглядала набагато скромніше, ніж зазвичай якихось п’ятдесят чи шістдесят років тому. Я рушив у її напрямку навпрошки через вир гостей, котрі раз по раз вирушали в рейди по численних барах передостаннього ярусу та чекали на офіційне запрошення до столу.
— Джозефе, любий, — гукнула Вінґрін-Фіф, коли мені лишалося до неї пару ярдів, — а яким же дивним вітром занесло на цей нудний вечір тебе?
Я всміхнувся у відповідь і запропонував їй келих шампанського. Із вдовою та спадкоємицею видавничої імперії, законодавицею літературної моди ми познайомилися торік під час її тижневих відвідин мистецького фестивалю на Есперансі чи не лише завдяки моїй дружбі з такими іменитими діячами Всемережжя, як Салмуд Бреві III, Міллоном Де-Га-Вром та Рітметом Корбе. Тайріна була динозавром, що відмовлявся вимирати; якби не макіяж, її зап’ястки, долоні та шия мали би світитися голубим кольором через численні курси терапії Поульсена; десятки років вона провела у короткочасних міжзоряних круїзах або ж нечувано коштовитій кріогенній дрімоті на спа-курортах, що були надто ексклюзивними, аби мати власні назви. Як результат, Тайріна Вінґрін-Фіф залізною хваткою тримала світське життя під своїм контролем уже понад три століття і ні на мить не збиралася її послаблювати. Із кожним двадцятирічним сном її статки зростали, а ім’я перетворювалося на все п’янкішу легенду.
— Ти й досі живеш на нуднющій планеті, куди я літала торік? — запитала вона.
— На Есперансі? — підказав я, усвідомлюючи, що вона прекрасно знала другорядні планети, на яких мешкали всі важливі митці. — Ні, схоже, що я поки тимчасово переїхав на ЦТК.
Пан-Вінґрін-Фіф скривилася. Бічним зором я помітив, що довкола зібралося восьмеро-десятеро гульвіс, котрі пильно ловили кожне наше слово, намагаючись зрозуміти, хто цей зухвалець-молодик, який зміг потрапити на її низьку орбіту.
— Яке ж страхіття це має бути для тебе, — промовила Тайріна, — втрапити у світ ділків та урядових бюрократів! Сподіваюся, ти незабаром звідти втечеш?!
Я підняв тост на її честь.
— Хотів у вас спитати, — своєю чергою поцікавивсь я, — чи це бува не ви редагували Мартіна Силена.
Спадкоємиця видавничої імперії опустила свій келих і прикипіла до мене крижаним поглядом. На секунду я уявив двобій сталевих вольових жінок: Вінґрін-Фіф та Міни Ґледстон. Здригнувшись, я став чекати на відповідь.
— Серденько, — проказала вона, — це ж така древня історія. Навіщо тобі забивати свою прекрасну юну голівоньку таким допотопним мотлохом?
— Мене цікавить Силен, — пояснив я. — Його поезія. Просто цікаво, чи ви досі підтримуєте з ним зв’язок.
— Джозефе, Джозефе, Джозефе, — несхвально засокотіла пан-Вінґрін-Фіф, — про небораку Мартіна ніхто нічого не чув уже багато десятиріч. З того діда вже порох мав би сипатися!
Я не став говорити про те, що в часи її редакторської співпраці з Силеном вона була набагато старша від нього за віком.
— Дивно, що ти про нього згадав, — правила вона далі. — У моїй старій конторі, в «Транслінії», кажуть, що вони подумують про перевидання деяких книг Мартіна. Навіть не знаю, чи вони зв’язувалися з його спадкоємцями.
— «Вмирущу Землю»? — згадав я ностальгійні романи поета про Стару Землю, що так добре продавалися багато років тому.
— Як не дивно, але ні. Здається, вони мали на увазі перевидання його «Пісень», — Тайріна розсміялася і дістала сигарету з марихуаною у довгому мундштукові з чорного дерева. Хлопець із її почту поквапився клацнути запальничкою. — Такий химерний вибір, — додала вона, — враховуючи, що за його сердешного життя ніхто цих «Пісень» не читав. Що ж, я завжди казала: нічого так не вдихає в кар’єру митця другого життя, як трошки смерті та забуття.
Жінка розсміялася. Дрібні смішки дзвеніли, ніби металеве кайло відлунювало від скелі. Зо півдесятка людей навколо сміялося разом із нею.
— На вашому місці я би переконався, що Силен мертвий, — проказав я. — А «Пісні» читалися би краще, якби він їх дописав.
Тайріна Вінґрін-Фіф подарувала мені дивний погляд. У шарудінні листя прозвучав заклик до столу, Спенсер Рейнолдс запропонував матроні свою руку, і всі люди поквапилися по сходах на останній ярус, вперед до зірок. Допивши свій келих, я лишив його на поручнях і приєднався до всієї отари.
Щойно ми всілися за стіл, прибула Директриса зі своїм ескортом і виголосила коротке слово, певно, двадцяту промову за сьогодні, не рахуючи ранкового виступу в Сенаті та по Мережі. Основною метою цієї доброчинної вечері був збір коштів для Фонду допомоги Армаґасту, але Ґледстон дуже швидко з’їхала на тему війни та необхідності її завзято й ефективно продовжувати на фоні єднання очільників усіх учасників Всемережжя.
Поки вона говорила, я розглядав світ за перилами. Лимонне небо стужавіло до тропічних шафранових присмерків, настільки густих, що здавалося, ніби хто запнув краєвид перед очима рясною синьою фіранкою. Божегай мав шість невеличких супутників, п’ять із яких було видно на цій широті, і саме чотири хутко неслися небосхилом поміж тільки-но явлених зірок. Тутешнє повітря перенасичували кисень, що майже п’янив, і багаті аромати вогкої рослинності, які нагадали мені про ранковий візит на Гіперіон. Але ні «емтешки», ні екранольоти, ні літальні апарати будь-яких інших конструкцій не були дозволені на Божегаї. Нафтохімічні викиди та термоядерні вихлипи ніколи не забруднювали цих небес, а через відсутність міст, транспортних магістралей та електричного освітлення зірки горіли не менш яскраво, ніж японські ліхтарі та фотосфери на гіллі та стовпах.
Після заходу сонця знову здійнявся легіт, і тепер усе дерево ледь хиталося: здавалось, що широка платформа ніби погойдується на невисоких хвилях. У далеких кронах я міг роздивитися мерехтливі вогники, багато з яких належали «апартаментам» — тільки незначну їхню частину винаймали самі храмовники, решту ж можна й собі було додати до екстравагантної, мультипланетарної телепорт-резиденції, якщо вам не тиснула кишені стартова ціна оренди, яка починалася з мільйона марок.