Гості Будинку уряду аплодували та схвально галасували. Джентльмен у чорному із ЗСГ мовчки плакав. Сховані поруч камери та широкосмугові передавачі транслювали цю мить по всій Мережі і — надсвітловими комунікаціями — на десятки планет, які до неї поки що не входили.
Я похитав головою і залишився сидіти.
— Пан-Северне? — наді мною стовбичила жінка-охоронець.
— Так.
— Директриса Ґледстон прийме вас зараз, — кивнула вона в напрямку крила, де та працювала.
Розділ 2
Певно, будь-яка історична доба, яку терзають розбрат і небезпека, породжує свого власного лідера, політичного велета, чия відсутність у ретроспективі здається неймовірною, оскільки на ній, на цій постаті, стоїть уся тогочасна писемна історія. Міна Ґледстон була саме таким лідером нашої Завершальної ери, хоча тоді не знайшлося б нікого, хто міг би уявити, що єдиною особою, котра зможе донести її істинну історію, вписану у свою епоху, стану я.
Ґледстон так часто порівнювали з класичною постаттю Ейбрагама Лінкольна, що коли тієї ночі з парадом армади мене нарешті провели до неї, я ледь не здивувався, коли зауважив відсутність чорного фрака та високого циліндра. Генеральна директриса Сенату та керівниця уряду, що перебував на службі в ста тридцяти мільярдів людей, носила сірий костюм із м’якої вовни — штани і блузу, прикрашену по швах і на манжетах тільки ледве помітною шнурівкою-кантом. Не думаю, що вона скидалася на Ейбрагама Лінкольна... або ж на Альварес-Темпа, другого за популярністю героя минувшини, якого преса постійно величала її двійником. Мені вона здалася більше схожою на стару даму.
Міна Ґледстон була висока та худа і зі своїм носом-курдюком мала радше орлиний профіль, аніж лінкольнівський. Гострі вилиці, широкий виразний рот з тонкими губами і сиве волосся, що грубо стриженим коротким вихором пнулося вгору і справді трохи скидалося на пір’я. Та, як на мене, найвиразніша риса Міни Ґледстон — її очі: великі, карі та дуже сумні.
Аудієнція виявилася не приватною. Мене провели в довгу, неяскраво освітлену кімнату, всі стіни якої були завішані дерев’яними полицями із сотнями друкованих книжок. Довгаста голографічна рамка показувала вид на сад. Зустріч, яка тут відбувалася, перейшла до завершальної стадії, і її учасники — упереміж чоловіки та жінки — почали утворювати гурточки. Хто вже підвівся, а хто ще сидів в умовному півколі, у точці перегину якого розташовувався письмовий стіл Ґледстон. На нього, стоячи попереду та схрестивши руки, невимушено спиралася сама Директриса. Коли я ввійшов, вона підвела погляд:
— Пан-Северне?
— Так.
— Дякую, що прийшли, — її голос я знав із тисячі дебатів у Речі Спільній — згрубілий од віку тембр і п’янкий, немов дорогий трунок, тон. Цей знаменитий акцент, у якому зливався в одне-єдине точний синтаксис і майже забута наспівність англійської мови періоду до Гіджри, яку зараз, мабуть, можна було почути лише в річкових дельтах її рідної планети Патофи. — Пані та панове, дозвольте мені відрекомендувати пан-Джозефа Северна.
Хтось мені у відповідь кивнув, вочевидь, не розуміючи, що я тут роблю. Ґледстон утрималася від подальших інтродукцій, але я одразу черкнув по інфосфері, щоби розібратися, хто тут і що собою являє: троє міністрів нинішнього Кабінету, включно з Міноборони, двоє начштаби Збройних сил, двоє асистентів Ґледстон, четверо сенаторів, поміж яких виділявся впливовий сенатор Колчев, та проекція технокордівського дорадника, знаного як Альбедо.
— Ми запросили пан-Северна, щоб оцінити поточну ситуацію з мистецького погляду, — промовила Директриса Ґледстон.
— Мистецького погляду? — аж крекнув генерал Морпурґо. — З усією повагою, пані Директрисо, але що це в біса означає?
Ґледстон усміхнулася. Замість відповідати, вона знову розвернулася до мене:
— Як вам парад нашої армади, пан-Северне?
— Красиво.
— Красиво? — здивувався генерал Морпурґо. — Перед його очима постала наймогутніша концентрація вогневої потужності космічних сил в історії всієї галактики, а йому «красиво»? — він обернувся до іншого військового і похитав головою.
— А що ви думаєте про війну взагалі? — усмішка не покидала вуст Ґледстон. — Як ви оцінюєте нашу спробу порятувати Гіперіон від варварської навали Вигнанців?
— Вона дурна.
У кімнаті раптом запанувала абсолютна тиша. Голосування Речі Спільної в реальному часі свідчило про 98-процентну підтримку рішення Директриси Ґледстон битися, а не здавати Вигнанцям колоніального світу Гіперіона. Її політичне майбутнє залежало від успішного розв’язання конфлікту, а чоловіки та жінки, зібрані в цьому приміщенні, були знаряддями, що визначали відповідну політику, забезпечували прийняття ухвали, яка санкціонувала вторгнення, та реалізовували його матеріально-технічну сторону. Мовчанка затягувалася.
— Чому дурна? — нарешті тихо спитала Ґледстон.
— Гегемонія не воювала з-від часів свого заснування сімсот років тому, — змахнув я правою рукою. — Нерозумно випробовувати її на базову міцність у такий спосіб.
— Не воювала?! — обурився генерал Морпурґо і стиснув коліна масивними ручиськами. — А що то в біса було по-вашому із повстанням Ґленнон-Гайта?
— Повстання, — відказав я. — Заколот. Поліцейська акція.
Сенатор Колчев вишкірився на всі тридцять два зуби, але його усміх не говорив про радість. Він був лузійцем і скидався на суцільний клубок м’язів.
— Був залучений цілий флот, — промовив він, — півмільйона загиблих, дві дивізії Збройних сил понад рік не виходили з бойових дій. Звісно ж, синку, це була така собі поліцейська акція.
Я нічого не відповів.
Раптом прокашлявся Лі Гант[11], старший чоловік із виглядом сухотника, якого називали найближчим помічником Ґледстон.
— Але думка пан-Северна досить цікава. То у чому ж, на ваш погляд, полягає різниця між цим... е-е... конфліктом і війнами Ґленнон-Гайта?
— Ґленнон-Гайт був колишнім офіцером ЗСГ, — почав я, свідомий того, що проговорюю банальності. — Вигнанці ж є невідомою величиною от уже кілька сторіч. Потуга повстанців не становила загадки, їхній потенціал піддавався легкій оцінці. Натомість Рої Вигнанців перебувають за кордонами Мережі від початку Гіджри. Ґленнон-Гайт не покидав Протекторату, здійснюючи набіги на планети на відстані двомісячного часу-в-борг від Усемережжя. До Гіперіона ж три роки льоту від Парваті, найближчого плацдарму Мережі.
— Гадаєте, ми над цим не міркували? — спитав генерал Морпурґо. — А як щодо битви за Брешію? Ми ж змагалися там із Вигнанцями. Це вже точно було не... повстання.
— Тихіше, будь ласка, — перебив його Лі Гант. — Продовжуйте, пан-Северне.
Я знизав плечима.
— Основна відмінність у тому, що цього разу ми маємо справу з Гіперіоном, — промовив я.
Сенатор Рішо, одна з присутніх жінок, кивнула, нібито цим я усе пояснив.
— Ви боїтеся Ктиря, — встряла вона. — Належите до Церкви Останньої Спокути?
— Ні. Я не послідовник культу Ктиря.
— То чим ви є? — різко озвався Морпурґо.
— Митцем, — всміхнувся я.
Лі Гант також усміхнувся і повернувся до Ґледстон:
— Я згоден, пані Директрисо, що такий тверезий погляд нам не завадить, — промовив він і махнув рукою в бік вікна та голографічної картинки із зайнятою аплодисментами юрбою, — і оскільки наш митець порушив необхідні питання, нам доведеться їх ретельно розглянути і зважити.
Знову прочистив горло сенатор Колчев:
— Мені гидко про це питати, та позаяк це всі дружно ігнорують, то... у цього джентльмена... є взагалі допуск на зустрічі такого рівня?
Ґледстон кивнула і подарувала присутнім легкий усміх, який так марно прагнули зловити й передати численні карикатуристи.
— На замовлення Міністерства мистецтв упродовж кількох наступних днів або тижнів пан-Северн виконає серію графічних ескізів, які в теорії, наскільки я розумію, матимуть певне історичне значення і можуть лягти в основу мого офіційного портрета. У будь-якому разі, пан-Северн має допуск золотого рівня, категорії Т, тож ми можемо вільно говорити в його присутності. А ще мені імпонує його безпристрасність. Проте його прихід, вірогідно, знаменує кінець нашої зустрічі. Завтра ми зустрічаємося вранці о восьмій нуль-нуль в Оперативному центрі, якраз перед квантуванням флоту в систему Гіперіона.
11
літературна алюзія. Джеймс Генрі Лі Гант (Hunt, 19.10.1784, м. Лондон — 28.08.1859, там же) — англійський літератор і критик, навчався у пансіонаті для хлопчиків Крайстс-Госпітал, але не вступив до університету через проблеми із мовленням, займався театральною критикою, есеїстикою, редагував численні лондонські часописи. Певною мірою, прототип персонажа Геролда Скімпоула в романі Чарлза Діккенса «Bleak House» [Холодний дім] (1852/53).
Належав до кола спілкування Джона Кітса і свого часу познайомив його із романтичним поетом Персі Біші Шеллі (1797-1851). Цікаво, що реальний Лі Гант мав супроводжувати хворого Джона Кітса в Рим, але маючи на руках хвору на туберкульоз дружину, шестеро дітей та значні борги, не зміг цього зробити, натомість його місце посів Джозеф Северн (див. вище).