Тамплієри не марудилися рутинною роботою в «Кронах» або агенціях нерухомості, вони просто встановили строгі, непорушні правила та екологічні норми для будь-якого такого бізнесу і заробляли на цьому сотні мільйонів марок. Мені згадався їхній міжзоряний круїзний корабель «Іґґдрасіль» — кілометрове дерево, вирощене в найсвятішому лісі планети, оснащене генераторами сингулярності рушія Гокінґа та захищене найскладнішими полями-перепонами і силовими полями ергів, які тільки можна було встановити на транспортний засіб. Це було абсолютно незбагненно, що тамплієри таки погодилися відправити «Іґґдрасіль» разом з евакуаційними силами, які послужили прикриттям для вторгнення Збройних сил.
І як це часто трапляється із цінними речами, використаними з нечистою метою, «Іґґдрасіль» було знищено на орбіті Гіперіона чи то під час атаки Вигнанців, чи то третьою, поки ще не знаною силою. Що про це думали тамплієри? Яка уявна ціль могла їх змусити офірувати один із чотирьох на цілий світ кораблів-дерев? Чому його капітан — Гет Мастін — став одним із сімох учасників прощі до Ктиря? Щоби потім зникнути, перш ніж буєр дістався до хребта Вуздечка на берегах Трав’яного моря?
Дідько, вже стільки питань, а війна триває лише пару днів.
Міна Ґледстон покінчила зі своїми репліками і запросила всіх насолоджуватися прекрасною вечерею. Я чемно поплескав їй у долоні й махнув офіціанту, щоби той освіжив мій келих вина. На перше подавали класичний салат а-ля ампір, і за нього я взявся з ентузіазмом. Мені раптом спало на думку, що я нічого не їв від самого сніданку. Настромивши на виделку галузочку хрінниці, я пригадав генерал-губернатора Тео Лейна, який на тлі тихої мжички у ляпіс-лазуровому небі Гіперіона при мені поглинав грудинку і яєчню в копченому оселедці. «Невже це був сон?»
— А що ви думаєте про війну, пан-Северне? — спитав артист-акціоніст Рейнолдс.
Він сидів за протилежним краєм стола, але не зовсім навпроти мене. Його голос було добре чутно. Я помітив, як на своєму місці, за три крісла праворуч, повела бровою в моєму напрямку Тайріна.
— А що можна про неї думати? — пригубивши вина, непоганого, але все ж такого не схожого на французьке бордо з моїх спогадів, відповів я питанням на питання. — Війна не потребує вашої опінії, лише виживання.
— Навпаки, — не погодився Рейнолдс, — як і багато інших речей, переосмислених людиною після Гіджри, війна зараз за один крок від того, щоби перетворитися на вияв мистецтва.
— Вияв мистецтва, — зітхнула жіночка з короткою каштановою стрижкою. Інфосфера підказувала, що це пан-Зюдетта Ш’єр, дружина сенатора Ґабріеля Федора Колчева і самостійна впливова політична фігура. Сьогодні пан-Ш’єр прикрашали синьо-золота сукня із грезету-ламе та вираз непідробного зачудування на обличчі. — Війна — вияв мистецтва! Пан-Рейнолдсе, який дивовижний концепт!
Спенсер Рейнолдс був трохи нижчий від середньостатистичного чоловіка Мережі, але набагато вродливіший. Кучеряве, хоч і куце волосся. Забронзовіла під лагідним сонцем шкіра, трохи підзолочена легким шаром фарби для тіла. Його одяг та аРНКсесуари могли похвалитися кричущою дорожнечею, без зайвої екстравагантності. Манери митця промовляли про те, що він розслаблений та впевнений у собі — такими мріяли бути всі чоловіки, але рідко кому щастило похвалитися цими рисами наяву. Ніхто не оспорював його дотепності, не ставив під сумнів щирості уваги до інших, а його почуття гумору вважалося легендарним.
Цього сучого сина я незлюбив із першого погляду.
— Абсолютно все є виявами мистецтва, пан-Ш’єр, пан-Северне, — всміхнувся Рейнолдс. — Або ж мусить ним стати. Ми вже незворотно пройшли точку, після якої війну аж ніяк не можна розглядати банальним і непоштивим засобом проектувати політику альтернативними методами.
— Дипломатію, — з-під лівої руки Рейнолдса озвався генерал Морпурґо.
— Перепрошую, генерале?
— «Дипломатію», — повторив той, — і не «проектувати», а «поширювати».
Спенсер Рейнолдс манірно відвісив поклон. Зюдетта Ш’єр і Тайріна тихо посміялися. Проекція радника Альбедо нахилилася вперед справа від мене і проказала:
— Здається, фон Клаузевіц[22]?
Я глянув на радника. Переносний проектор, більше схожий на блискуче павутиння, ширяв у гіллі позаду нього метрів за два. Ілюзії бракувало тієї бездоганності, якою вона могла похвалитися в Будинку уряду. І все одно її якість значно перевершувала будь-яку приватну голограму, що мені її доводилося бачити.
Генерал Морпурґо кивнув у сторону представника Корду.
— Байдуже, — озвалася Ш’єр. — Сама ідея війни як мистецтва просто геніальна.
Я доїв салат, і чоловік-офіціант вихопив у мене порожню тарілку, підмінивши її на полумисок темно-сірого супу, що мені його не вдалося ідентифікувати. Він мав аромат диму, який відгонив цинамоном та морем, і загалом добре смакував.
— Війна — бездоганний засіб самовираження митця, — завівся Рейнолдс, вимахуючи столовим кувертом під салат, ніби диригентською паличкою. — I не тільки для... ремісників, котрі вивчали так звану науку війни, — він усміхнувся Морпурґо та іншому офіцеру Збройних сил праворуч від нього і не дав їм часу бодай задуматися про свої слова: — Тільки той, хто воліє здолати зором бюрократичні межі тактики і стратегії, а також звироднілої волі до «перемоги», ладен майстерно опанувати настільки складним засобом самовираження, яким є сучасна війна.
— Звиродніла воля до перемоги? — перепитав офіцер ЗСГ.
Інфосфера нашептала у вухо, що це був капітан II рангу Вільям Аджунта Лі, герой морської війни під час протистояння на Мауї-Заповітній. Він виглядав молодо, років на п’ятдесят п’ять, а його звання підказувало, що своєю молодістю Аджунта Лі завдячував радше міжзоряним подорожам, аніж Поульсену.
— Звісно, звиродніла, — розсміявся Рейнолдс. — Невже ви вважаєте, що скульптор мріє завдати поразки глині? Невже маляр нападає на полотно? Та й візьміть хоча б яструба Томаса — хіба він штурмує небо?
— Орли повимирали, — пробурмотів Морпурґо. — Краще би вони його штурмували. Те небо їх зрадило.
Рейнолдс звернувся до мене. Офіціанти прибрали салат, про який Спенсер уже давно забув, і тільки-но принесли йому суп, котрого я вже доїдав.
— Пан-Северне, ви ж митець... щонайменше — ілюстратор, — промовив він. — Будьте ласкаві, поможіть розтлумачити цим людям, що я маю на увазі.
— Мені не відомо, що ви маєте на увазі, — в очікуванні наступної страви я постукав пальцем по винному келиху. І мені його миттю наповнили. За двадцять футів, у голові стола, я чув регіт Ґледстон, Ганта і кількох членів правління Фонду допомоги.
Моє невігластво Спенсера Рейнолдса не подивувало.
— Для того, щоб наш рід сягнув істинного саторі[23], щоб він ступив на новий щабель свідомості й еволюції, проголошений у наших численних філософіях, геть усі грані людської діяльності повинні спрагло линути до мистецтва.
Генерал Морпурґо надовго допався до келиха і нарешті рохнув:
— Я так припускаю, що до цих граней долучені і такі фізіологічні процеси, як харчування, розмножування і випорожнення?
— Ці процеси особливо! — вигукнув Рейнолдс. Він розвів руки, намагаючись охопити цим жестом увесь довгий стіл із його багатством наїдків. — Усе, що постає перед вашим поглядом, — це тваринна потреба в перетворенні мертвої органіки на енергію, ниций учинок, що полягає в глитанні іншого життя. От тільки в «Кронах» цей процес перетворили на мистецтво! Ну, а грубий, звіриний процес відтворення вже давно поступився місцем справжньому танцю людських істот. Винищення просто зобов’язане перетворитися на поезію!
— Я подумаю над цим наступного разу, коли піду у сральник, — заявив у відповідь Морпурґо.
Тайріна Вінґрін-Фіф розсміялася і звернулася до чоловіка в червоному та чорному, котрий сидів праворуч від неї:
— Монсеньйоре, ваша церква... католицька, ранньохристиянська, правда ж?.. От у вас хіба не існує ніякої захопливої древньої доктрини про те, що людство має досягнути такого собі вивищеного еволюційного статусу?
22
як не дивно, але генерал Морпурґо і радник Альбедо самі вкрай заплуталися. Оригінальне висловлювання видатного прусського військового діяча і стратега, генерал-майора від кавалерії
23
саторі — у широкому значенні «пробудження» (
[satori]), у вузькому — поняття японського (дзен-)буддизму, споріднене з т. зв. переживанням