Ми всі крутнули голови до маленького тихого чоловічка в чорній сутані і химерній шапочці. Монсеньйор Едуар, представник практично забутої ранньохристиянської секти, що зараз гибіла на планеті Пацем і ще в кількох колоніях, опинився в переліку запрошених осіб завдяки участі у Фонді допомоги Армаґасту. Аж до цього моменту він собі спокійно сьорбав суп. На його обличчі, зморщеному від багаторічних турбот і перебування просто неба, читалося легке здивування:
— Власне, так, — одказав він. — В ученнях святого Тейяра йдеться про еволюцію в напрямку точки Омега[24].
— А ця ваша точка Омега схожа на концепцію практичного саторі в дзен-гностицизмі? — поцікавилася Зюдетта Ш’єр.
Монсеньйор Едуар замислено поглянув у свій суп, ніби зараз він мав для нього більше значення, ніж ця розмова.
— Я би так не сказав. Святий Тейяр відчував, що все живе на світі, всі рівні органічної свідомості є плановою еволюцією, що має увінчатися абсолютним злиттям із Божественним, — він трохи спохмурнів. — За останні вісімсот років погляди Тейяра зазнали певних змін в інтерпретації, але червоною ниткою по них все одно проходить віра в те, що Ісуса Христа ми вважаємо втіленим прикладом того, як абсолютний інтелект може виглядати в людському плані існування.
Я прокашлявся:
— Здається, про гіпотезу Тейяра багато писав єзуїт Поль Дюре?
Монсеньйор Едуар нахилився вперед, аби визирнути з-за Тайріни, і подивився мені прямо в очі. На його цікавому обличчі читався подив.
— Власне, так. Але я приголомшений тим фактом, що ви знайомі з працями отця Дюре.
Я не відвів погляду від чоловіка, який колись дружив із Дюре, навіть заславши єзуїта-апостата у вигнання. А ще подумав про іншого біженця із Нового Ватикана, молодого Лінара Гойта, чий холодний труп лежав у Гробниці часу, поки паразитична хрестоформа з мутованим ДНК як Дюре, так і його самого виконувала свою похмуру ціль воскресіння. І як та мерзенна хрестоформа вписувалася в погляди Тейяра і Дюре про неминучу, милостиву еволюцію в Божественне?
Вочевидь, Спенсеру Рейнолдсу здалося, що він надто довго випускає ініціативу бесіди зі своїх рук.
— Я хотів сказати, — у глибокому голосі артиста потонули всі інші розмови за половиною столу, — що війна, подібно до релігії чи будь-якої іншої людської діяльності, яка скеровує та зорганізовує людську енергію в таких масштабах, просто зобов’язана позбутися інфантильної одержимості буквалізмом Ding an sich[25], що ми його зазвичай із такою рабською догідливістю виражаємо через «цілі», та розкошувати в мистецькому вимірі власного доробку. Мій найновіший проект...
— А яка ціль вашого культу, монсеньйоре Едуаре? — запитала Тайріна Вінґрін-Фіф, перехопивши діалогічного м’яча в Рейнолдса, навіть не підвищивши голосу і не перевівши погляду з клірика.
— Допомогти людству пізнати Бога і служити йому, — відповів священик, докінчивши свій суп одним вражаючим сьорбом. Маленький старожитній церковник перевів погляд трохи далі і вперся очима в проекцію радника Альбедо. — Подейкують, раднику, що ТехноКорд переслідує напрочуд схожу мету. Ви справді намагаєтеся побудувати власного Бога?
Усмішка Альбедо мала ідеальний розрахунок: дружня і без найменшого натяку на поблажливість.
— Ні для кого не таємниця, що елементи Корду століттями працюють над хоча б теоретичною моделлю так званого штучного інтелекту, що залишить далеко позаду наші вбогі інтелекти, — Альбедо розвів руками, ніби виправдовувався. — Навряд чи це можна назвати спробою створити Бога, монсеньйоре. Радше — дослідним проектом, що покликаний дослідити можливості у сферах, де першопрохідцями були ваш святий Тейяр та отець Дюре.
— Але ж ви переконані, що власну еволюцію можна впорядкувати і вивести на вищий рівень свідомості? — озвався капітан II рангу Лі, уважний слухач, герой та військово-морський звитяжець. — Сконструювати абсолютний інтелект у спосіб, аналогічний тому, в який ми колись сконструювали з кремнію та мікрочипів ваших примітивних пращурів?
Альбедо розсміявся.
— Боюся, нічого настільки простого й грандіозного. Ну, і коли ви, капітане, звертаєтеся до мене на ви, не забувайте, будь ласка, що я лишень одна з численних особистостей у сукупності інтелектів, не менш розмаїтих, ніж люди на цій планеті... та й у всій Мережі. Корд не є монолітним. І в ньому існують численні табори прибічників різних філософій, думок, гіпотез (якщо хочете, називайте їх релігіями) не згірш від усякої розмаїтої громади, — він склав руки, немовбито насолоджувався тільки йому зрозумілим жартом. — Особисто я вважаю пошуки Абсолютного Інтелекту різновидом хобі, а не віровизнанням. Все одно що складання моделей кораблів у пляшках, капітане, або дискусію про кількість янголів, що вмістяться на краєчку голки[26], монсеньйоре.
Усе товариство, крім щиро насупленого Рейнолдса, котрий, безсумнівно, намагався зараз придумати, як повернути плин розмови у своє русло, ґречно посміялося.
— А як щодо чуток, згідно з якими Корд, намагаючись віднайти Абсолютний Інтелект, побудував ідеальну копію Старої Землі? — спитав я, приголомшений із власного запитання.
Усмішка Альбедо навіть не ворухнулася, дружній погляд не дав слабинки, але на якусь наносекунду його проекцією таки пробігла хвиля чогось. Чого? Шоку? Люті? Веселощів? Я не мав жодного уявлення. Протягом тієї вічної секунди він міг вийти зі мною на зв’язок приватним каналом, передати неймовірний обсяг інформації через мій власний лінк із ТехноКордом або ж невидимими коридорами, що ми їх собі зарезервували в лабіринтах інфосфери, яку людство вважало такою простою. Він міг мене просто вбити, скориставшись своїм службовим становищем та відшукавши спільну мову хай із якими кордівськими богами, що управляли середовищем для такої свідомості, як моя. Не складніше, ніж директорові інституту наказати котромусь із лаборантів ввести смертельну дозу анестезії докучливій піддослідній мишці.
Бесіда зупинилася за всім столом. Навіть Міна Ґледстон із її вкрай важливими особами у почті зиркнули в наш бік.
Обличчя радника Альбедо розтягнулося в іще більшому посміху:
— Ну й химерні ж чутки бувають! От скажіть мені, пан-Северне, невже хтось... особливо такий організм, як Корд, що його ваші власні коментатори обізвали «безтілесним кодлом мізків, програм-дезертирів, які повтікали зі своїх мереж, тільки аби видлубувати інтелектуальний пух із неіснуючих пупків»... невже хтось здатен побудувати ідеальну копію Старої Землі?
Я поглянув на проекцію, крізь проекцію, вперше усвідомивши, що його страви та куверти також були проекцією. Поки ми говорили, він весь час їв.
— І, — вочевидь, щиро розважений, продовжував він, — хіба пліткарям не спадало на думку, що «ідеальна копія Старої Землі» мала би бути Старою Землею в усіх своїх функціях? Яку гіпотетичну користь можна стягнути з дослідження теоретичних можливостей прогресивної матриці штучного інтелекту?
Коли я не відповів, над усім центром стола запанувала ніякова мовчанка.
— Я би сказав, — прокашлявся монсеньйор Едуар, — що якби... е-е... суспільство могло створити точну копію будь-якої планети (й особливо такої, що чотириста років тому була знищена), то йому би не потрібно було шукати Бога. Воно б само було Богом.
— Авжеж! — реготів Альбедо. — Такі безглузді чутки, але ж наскільки прекрасні! Безперечно, прекрасні!
Діру-мовчанку затягнуло розслабленими смішками. Спенсер Рейнолдс заходився розповідати про свій наступний проект: намагання координувати спроби самогубців покінчити із життям, стрибаючи з мостів на добрих двох десятках планет перед камерами Речі Спільної, — але вся увага дісталася Тайріні Вінґрін-Фіф, котра обвила рукою монсеньйора Едуара та припрошувала його відвідати нудистську вечірку в її плавучому замку на Морі Безкрайому після вечері.
Я помітив, як на мене витріщався радник Альбедо, і вчасно розвернувся, щоби запримітити допитливі погляди Лі Ганта й Директриси, після чого крутнувся на місці, зустрічаючи офіціантів, котрі вже несли срібні таці з основною стравою.
24
Марі Жозеф П’єр Тейяр де Шарден (Teilhard de Chardin, 01.05.1881, с. Орсін, Пюї-де-Дом, Франція — 10.04.1955, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) — видатний французький мислитель, геолог та палеонтолог за освітою, а також католицький священик, єзуїт, філософ-ідеаліст. Синкретизм його релігійних, наукових та світоглядних поглядів (що інколи зіставляються із концепцією ноосфери Вернадського) привели до власної інтерпретації християнського віровчення, спершу засуджуваної, згодом (поступово, посмертно, починаючи з 1980-х рр.) залученої в офіційні доктрини католицької церкви. Тейяр де Шарден критикував томізм, що панував у католицизмі, своєю чергою ортодоксальні католики обвинувачували його в єресі пантеїзму, що межував із атеїзмом. Як учений — співучасник відкриття китайської викопної людини — синантропа (1929). Нині вчення Тейяра де Шардена та його похідні називають «тейярдизмом».
Мета еволюції за Тейяром де Шарденом — досягнення т. зв.
25
Ding an sich (
26
Вираз «дискутувати про те, скільки янголів може вміститися (станцювати) на краєчку булавки (голки)» вважається метафорою безплідних дискусій на занадто абстрактні, зокрема богословські, теми. Хибно приписується італійському богослову та філософу, систематизатору ортодоксальної схоластики Томі Аквінському (1225/26 — 1274) і найпевніше є набагато пізнішою іронічною пародією на схоластичну ангелологію.