Розділ 15
На вечірку голяка у басейні Тайріни я не пішов. Як і Спенсер Рейнолдс, котрого я бачив востаннє, коли він про щось відверто гомонів із Зюдеттою Ш’єр. Не знаю, чи вдалося Тайріні спокусити монсеньйора Едуара.
Вечеря ще не добігла кінця, представники правління Фонду допомоги виступали з короткими промовами, і чимало владних сенаторів уже почали нервово метушитися, коли до мене зашепотів Лі Гант, повідомляючи, що супровід Директриси ладнається йти туди, де була потрібна моя присутність.
Годинник показував 23:00 за стандартним часом Мережі, тож я припустив, що товариство повертається до Будинку уряду, та коли я ступив крізь одноразовий портал — останнім з гурту, після мене в ар’єргарді йшла тільки преторіанська гвардія[27], — то на власне зачудування опинився в коридорі, що мав кам’яні стіни, самотнім оздобленням яких були тільки видовжені вікна з марсіянським світанком за ними.
Технічно Марс не входив до складу Мережі; найдавнішу позаземну колонію людства навмисне лишили складною для подорожування. Прочани дзен-гностики, які мандрували до Гори Наставника на рівнині Еллада[28], мусили телепортуватися на Станцію Домашньої системи і вже потім катерами з Ґанімеда чи Європи добиратися до Марса[29]. Незручності забирали всього кілька годин, але в суспільстві, де буквально все розташовано в десятьох кроках від тебе, ця процедура навівала відчуття жертовності та пригод. Інших людей, які б з професійних причин прагнули на Марс, окрім істориків та селекціонерів бренді-кактуса, не існувало. А з поступовим занепадом дзен-гностицизму впродовж минулого століття навіть паломництва значно порідшали. Усім було байдуже до Марса.
Тільки не Збройним силам. Попри те, що адміністрація ЗСГ розміщувалася на ЦТК, а їхні бази було розкидано по всій Мережі та Протекторату, планета Марс лишалася істинною домівкою для військовиків, в серці якої перебувало Командне училище «Олімп».
Невелике товариство політичних бонз уже чекало на невелике товариство бонз військових. І поки ці два гурти, зустрівшись, вирували, немов галактики під час зіткнення, я підійшов до вікна та визирнув назовні.
Коридор входив до комплексу, вирізаного у верхній частині схилу вулкана Олімп, і з висоти приблизно десяти миль, на якій ми зараз стояли, складалося враження, ніби ти можеш охопити єдиним поглядом усю планету[30]. З цієї перспективи весь світ і був стародавнім щитовим вулканом, а відстань ховала під’їзні шляхи, старе місто в його підніжжі та кипіла з лісами на плато Тарсіс[31], перетворюючи їх на карлючки червоного ландшафту. Він здавався незмінним від часів, коли сюди вперше ступила нога людини, яка проголосила цей світ територією Японії і зробила фотознімок на пам’ять.
Я спостерігав за сходом маленького сонця, думаючи про те, що це те саме сонце і насолоджуючись неймовірною грою світла на хмарах, що наповзали з темряви на безкінечний гірський схил. У цю мить до мене і підійшов Лі Гант.
— Директриса побачиться з вами після зустрічі, — він передав мені два альбоми, які з Будинку уряду йому привіз один із асистентів. — Ви ж усвідомлюєте, що все почуте й побачене на цій зустрічі — державна таємниця?
Як на мене, це було не питання, а твердження, тому відповідати на нього я не став.
У кам’яній стіні відчинилися широкі бронзові двері, відтак ввімкнулися вказівні вогні, освітивши вкритий килимом пандус та сходи, за якими був розташований стіл Оперативного центру. Він розташовувався посеред великого, чорного приміщення, що могло слугувати масивною аудиторією, втопленою в абсолютній темряві, якщо не брати до уваги крихітного острівця світла. Помічники поквапилися всіх провести, а тоді, порозсувавши стільці, відступили назад і розчинились у тіні. Я неохоче розвернувся спиною до вранішнього сонця та рушив за своїми супутниками в яму.
Генерал Морпурґо із трійцею інших командувачів Збройних сил особисто вів нараду. Між тутешньою графікою та грубими ерзац-екранами й голограмами в Будинку уряду пролягали світлові роки. Ми справді перебували у велетенській аудиторії, що за потреби могла вмістити всі вісім тисяч курсантів і викладачів, але зараз чорнота над нашими головами повнилася голографіями рівня «омега» та діаграмами завбільшки з футбольне поле. На свій лад це лякало.
Як і зміст рапортів.
— Ми програємо у протистоянні в системі Гіперіона, — впрост заявив Морпурґо. — У кращому разі це все завершиться патовою ситуацією: ми не підпустимо Рою Вигнанців ближче, ніж на п’ятнадцять астрономічних одиниць до сфери сингулярності й телепорту, хоч нас постійно і турбуватимуть наскоки їхніх малогабаритних кораблів. У гіршому разі нам доведеться відступити на оборонні рубежі, евакуювавши перед тим флот та громадян Гегемонії, і віддати Гіперіон у руки Вигнанців.
— А де ж обіцяний нам нокаут? — поцікавився зі свого місця майже в голові схожого на ромб стола сенатор Колчев. — Де ж вирішальний наступ на Вигнанців?
Морпурґо прокашлявся, але зиркнув на адмірала Насіту, і той підвівся. Завдяки чорному однострою командира ВКС ЗСГ складалося ілюзорне враження, нібито в темряві плаває тільки його насуплене обличчя. Від однієї думки про це видиво мене пройняв напад дежавю, але я повернувся до обличчя Міни Ґледстон, освітленого різнокольоровими схемами воєнних дій, що висіли над її головою, ніби голоспектральна версія знаменитого дамоклевого меча, і заходився рисувати ескізи. Альбом поки що я відклав, натомість узявся за світлове перо і гнучкий аркуш ерзац-екрана.
— По-перше, ми мусили обмежити надходження розвідданих, — розпочав Насіта, і графіки над ним змінилися. — Розвідувальні зонди і стратегічне рекогносцирування не спромоглися виявити істинної природи кожної одиниці міграційного флоту Вигнанців. Як наслідок, ми значною мірою серйозно недооцінили реальної бойової моці цього конкретного Рою. Наші спроби пробитися крізь його захисні порядки тільки за допомогою дальніх винищувачів та факельників принесли гірший результат, ніж ми сподівалися.
По-друге, необхідність утримувати в системі Гіперіона надійний оборонний периметр такої величини поставили відповідні оперативні з’єднання та об’єднання в такі умови, що станом на зараз виділити належний корабельний ресурс під наступальні дії виявилося неможливим.
— Адмірале, — перебив його Колчев, — я правильно вас зрозумів: ви маєте на увазі, що наявних кораблів недостатньо для виконання завдання і знищення Вигнанців чи бодай відбиття їхньої атаки на систему Гіперіона?
Насіта прикипів поглядом до сенатора, і мені пригадалися картини, на яких самураї були намальовані за мить до того, як їхній смертоносний меч покине піхви.
— Правильно, сенаторе.
— Але ж під час наради воєнного кабінету один стандартний тиждень тому ви запевняли нас, що цих ваших двох з’єднань цілком досить для захисту Гіперіона від вторгнення чи знищення, а також — для того, щоби завдати нищівного нокауту цьому Рою Вигнанців. То що ж сталося, адмірале?
Насіта випростався на повен зріст — зріст, більший, ніж у Морпурґо, але все ж таки менший від середньо-статистичного показника по Мережі — і зиркнув на Ґледстон.
— Пан-Директрисо, я пояснив ті змінні, що їх наново потрібно врахувати в нашому плані бою. Мені повторити?
Правий лікоть Міни Ґледстон лежав на столі, голову вона сперла на руку, поклавши вказівний і середній пальці на щоку, підмізинний із мізинцем загнувши під долоню, а великий вмостивши вздовж лінії підборіддя. Вона була втомлена й уважна.
— Адмірале, — тихо відповіла вона, — попри те, що я вважаю запитання сенатора Колчева абсолютно доречним, мені здається, що ситуація, окреслена вами під час цієї наради і протягом попередніх сьогодні ж, дає цілком задовільну відповідь на нього, — вона розвернулася до Колчева: — Ґабріеле, ми помилилися в прогнозах. У кращому разі, задіяні сили ЗСГ забезпечать нам пат. Вигнанці підступніші, витриваліші і численніші від того, на що ми розраховували, — вона знову повернулася до Насіти: — Адмірале, скільки ще кораблів вам потрібно?
27
преторіанці (від назви посади
28
рівнина Еллада (Hellas Planitia) — округла рівнинна низовина ударного походження у південній півкулі Марса (квадранґли Еллади та Землі Ноя), яка має 2300 км в діаметрі та понад 7 км завглибшки, що робить її найглибшою улоговиною планети і однією з найбільших у Сонячній системі. Названа так італійським астрономом Джованні Ск’япареллі (1835-1910).
29
найбільший і найменший із т. зв. Ґалілеєвих супутників Юпітера, відкритих італійським астрономом Ґалілео Ґалілеєм 07-08.01.1610 р. Ґанімед — найбільший і наймасивніший супутник в усій Сонячній системі, на 8 % більший (попри те, що легший) від Меркурія. Європа відома тим, що має найгладшу поверхню поміж усіх твердих тіл Сонячної системи. В обидвох супутників є рідкі океани під своєю поверхнею, що викликає посилену зацікавленість планетологів. Зокрема, Європа вважається одним із найбільш сприятливих для формування власного, позаземного, життя космічних тіл. Обидва супутники названі на честь персонажів давньогрецьких міфів, пов’язаних із Зевсом: фінікійка Європа (
30
Олімп (Olympus Mons), відомий до періоду досліджень космічними апаратами як об’єкт рельєфу (деталь альбедо)
Цікаво, що технічно з огляду на свої велетенські розміри (діаметр близько 600 км) та надзвичайно пологий (в середньому не більше 5°) схил, вулкан не здатен відкидати тіні.
31
Тарсіс, некоректно