— З усією повагою, Директрисо, але я всього-на-всього молодший офіцер Військово-морських сил і не маю компетенції радити у стратегічних питаннях.
Ґледстон навіть не всміхнулася, заледве кивнувши головою:
— Я ціную вашу позицію і певна, що командири, котрі зібралися тут, також. З іншого боку, я все ж таки просила би вас висловити свою думку з цієї нагальної теми.
Лі виструнчився. Якусь мить у його очах читався вираз рішучості та відчаю маленької, загнаної у глухий кут тваринки.
— Ну, коли я вже мушу дати коментар, то мав би сказати, що інстинктивно — і тільки інстинктивно, оскільки я не розуміюся на міжзоряній тактиці — я виступаю проти цих підкріплень, — Лі перевів подих. — Це суто військова оцінка, Директрисо. Політичний аспект оборони Гіперіона мені не відомий.
— Виходячи із суто військових аспектів, капітане, — похилилася вперед Ґледстон, — чому ви виступаєте проти?
Навіть за півстола я відчував палаючі погляди начальників об’єднаних штабів Збройних сил, що горіли, ніби лазер силою сто мільйонів джоулів, яким запалюють дейтерієво-тритієві сфери в стародавніх інерційно-термоядерних реакторах. І мене приголомшило те, що Лі не впав, не вибухнув, не зайнявся і не розплавився.
— Для військового, — з безнадією в погляді, проте рівним голосом відповів Лі, — двома найстрашнішими гріхами є розпорошення своїх сил і, як ви висловилися, Директрисо, складання всіх яєць в один кошик. У нашому випадку цей кошик навіть нам не належить.
Ґледстон кивнула і відкинулася на спинку крісла, вертикально склавши долоні та сперши на них підборіддя.
— Капітане другого рангу, — процідив Морпурґо, і я зрозумів, що слова справді можна випльовувати, — тепер, коли ми вже з радістю вислухали вашу... пораду... чи можу я поцікавитися: у вас є досвід боїв у відкритому космосі?
— Ні.
— Чи входили космічні битви у курс вашої підготовки, капітане другого рангу?
— Якщо не брати до уваги мінімального обсягу, необхідного для складання історичних дисциплін під час навчання у ВУО, то ні, не входили.
— Чи брали ви колись участь у будь-якому стратегічному плануванні на рівні, вищому від... нагадайте, капітане другого рангу, скільки там водних кораблів було під вашим командуванням на Мауї-Заповітній?
— Один.
— Один, — видихнув Морпурґо. — І великий, капітане другого рангу?
— Ні.
— Вас було призначено командиром цього корабля, капітане другого рангу? Ви заслужили на ту посаду? Чи, може, це сталося внаслідок мінливостей війни?
— Наш капітан загинув. Я був наступним у ланцюгу командування. Це відбулося під час вирішальної морської битви на Мауї-Заповітній і...
— Досить, капітане другого рангу, — Морпурґо повернувся спиною до героя війни і звернувся до Директриси: — Ви бажаєте ще раз нас опитати?
Ґледстон похитала головою.
Тут прокашлявся сенатор Колчев:
— Можливо, кабінету варто обговорити це питання у закритому режимі в Будинку уряду?!
— Нема потреби, — відповіла Міна Ґледстон. — Я вже вирішила. Адмірале Сінґх, ви разом з іншими начальниками об’єднаних штабів маєте дозвіл на передислокацію стількох одиниць флоту в систему Гіперіона, скільки вважаєте за потрібне.
— Так, Директрисо.
— Адмірале Насіта, протягом стандартного тижня після одержання вами належних підкріплень я чекаю на успішне завершення військових дій, — вона обвела поглядом стіл: — Пані та панове, я навіть не можу висловити, наскільки важливим для нас є контроль Гіперіона та остаточне розв’язання проблеми агресії Вигнанців, — вона підвелася і рушила до пандусу, що вів у темряву на наступний ярус. — Добраніч, пані та панове.
Коли Гант постукав у мої двері, була 04:00 година за часом Мережі та Центру Тау Кита. Три години після квантування додому я змагався зі сном. І вже було вирішив, що Ґледстон забула про мене та почав куняти, аж раптом почув той стук.
— У саду, — проказав Лі Гант, — і Бога ради, заправ сорочку в штани.
Коли я блукав темними стежками, чоботи шелестіли посипаною дрібною рінню доріжкою. Ліхтарі і фотосфери ледве світилися. Зірок у дворі видно не було через заграву нескінченних міст ЦТК, але біжучі вогні орбітальних станцій мерехтіли в небі, ніби нескінченне кільце світляків.
Ґледстон сиділа на залізній лаві біля місточка.
— Пан-Северне, — тихо промовила вона, — дякую, що погодилися зустрітись і перепрошую за пізню годину. Засідання уряду тільки-но скінчилося.
Я нічого не відповів і залишився стояти.
— Хотіла розпитати вас про вранішній візит на Гіперіон, — вона хіхікнула: — Вчорашній вранішній візит. Які у вас враження?
«Цікаво, що вона мала на увазі?» Мене не покидало враження, що в цієї жінки просто невситимий апетит до інформації, хай якої малозначущої.
— Я декого зустрів.
— О?
— Так. Доктора Меліо Арундеса. Він був... і є...
— ...другом доньки пан-Вайнтрауба, — закінчила за мене Ґледстон. — Дитини, котра живе у часі навпаки. Ви знаєте щось нове про її стан?
— Не зовсім, — відказав я. — Мало спав, і сон вийшов фрагментарним.
— А як пройшла зустріч із доктором Арундесом?
Я потер підборіддя несподівано змерзлими пальцями.
— Його дослідники кілька місяців чекають у столиці, — відповів я. — Вони можуть бути нашою останньою надією на те, аби зрозуміти природу подій у Гробницях часу. І Ктиря...
— Наші прогнози говорять, що прочан треба залишати самих, поки вони не зіграють своєї ролі, — пролунав голос Ґледстон у темряві. Здавалося, вона дивиться вбік, на потічок.
Раптом по мені прокотилася хвиля незбагненного, невблаганного гніву.
— Ну, отець Гойт свою роль уже «зіграв», — слова прозвучали різкіше, ніж я хотів. — Його можна було би врятувати, якби кораблю дозволили прилетіти до пілігримів. Арундес зі своєю командою могли би спробувати порятувати немовля — Рахіль, — навіть попри те, що їй залишилося кілька днів.
— Менше трьох днів, — поправила Ґледстон. — Щось іще? Якісь... особливі враження від планети чи флагмана адмірала Насіти?
Я стиснув й одразу розслабив кулаки:
— То ви не дозволите Арундесу летіти до Гробниць?
— Ні, не зараз.
— А як щодо евакуації цивільного населення з Гіперіона? Хоча би громадян Гегемонії?
— Станом на сьогодні можливості для цього відсутні.
Я хотів уже щось відповісти, але стримався.
— Жодних інших вражень, пан-Северне?
— Ні.
— Гаразд. Зичу вам доброї ночі і приємних снів. Узавтра може бути вкрай неспокійний день, але в якийсь момент я все одно хотіла би з вами обговорити ці ваші сни.
— Доброї ночі, — попрощався я, розвернувся на закаблуках і хутко покрокував до свого крила Будинку уряду.
У мороці своєї кімнати я ввімкнув сонату Моцарта і прийняв три піґулки трисекобарбіталу. Найпевніше, тепер у медикаментозній чмані я не бачитиму снів і мене не знайде примара Джона Кітса або ще більш невиразні привиди прочан. Значить, я розчарую Міну Ґледстон, що жодною мірою мене не засмучує.
Мені пригадався моряк Джонатана Свіфта — Ґуллівер — і його відраза до людства опісля його повернення з країни розумних коней, гуїгнгнмів[34], відраза до свого виду, на піку якої він перебрався ночувати до коней у стайні, щоби його могли заспокоювати їхні запах і присутність.
І вже перед самим сном мене навідала думка: «До дідька Міну Ґледстон, до дідька війну, до дідька Мережу!
Ну, і до дідька сни!»
Частина II
Розділ 16
Брон Ламія на світанку почала провалюватися у рваний сон, сповнений якихось нечітких картинок і звуків. Вона уривками чула і майже не розуміла розмови із Міною Ґледстон, бачила кімнату, що, здавалося, плавала у повітрі, чоловіків і жінок, котрі сновигали коридорами, де самі стіни шипіли, наче погано налаштований приймач «світла+», а під цими гарячковими видіннями і випадковими образами зводило з розуму відчуття того, що Джонні — її Джонні — був так близько, так близько. Ламія плакала вві сні, та цей звук губився серед шуму живого піску та відголосках все холодніших каменів Сфінкса.
34
Гуїгнгнми (