Ламія раптово прокинулася й відразу ж отямилася, так наче хтось увімкнув якийсь прилад. Сол Вайнтрауб мав бути на варті, але тепер він спав під невисоким входом до кімнати, де розмістилася група. Його маленька донечка Рахіль дрімала біля нього на підлозі між покривалами: дупця вгору, обличчя на ковдрочці, а на губах — дрібна бульбашка слини.
Ламія роззирнулася. У тьмяному світлі малопотужної фотосфери та похмурому денному світлі, що падає на чотири метри вглиб коридору, їй видно лише одного з її товаришів-пілігримів — темний згорток на кам’яній підлозі. То хропе Мартін Силен. Брон відчула напад страху, ніби її покинули, поки вона спала. Силен, Сол, дитина... не було лише Консула. Їхня компанія із семи дорослих та немовляти поступово скорочувалася, зазнаючи втрат. Гет Мастін зник на буєрі у Трав’яному морі, Лінара Гойта вбито минулого вечора, а пізніше того ж дня зник і Кассад... тепер Консул... де Консул?
Брон Ламія роззирнулася знову, впевнилася, що у темній кімнаті більше нічого не було, окрім сумок, згортків ковдр, поета, вченого і немовляти, а потім підвелася, між купою покривал знайшла батьків автоматичний пістолет, намацала в рюкзаку невральний аудіотравмат, а тоді проскочила у коридор повз Вайнтрауба і дитину.
Був ранок, і такий ясний, що Ламія, спускаючись кам’яними сходами зі Сфінкса на второвану дорогу, яка вела у долину, змушена була затулити очі долонею. Буря вщухла. Небо Гіперіона здавалося глибоким прозорим лазуритом, пронизаним зеленню. Зірка Гіперіона, яскраве біле джерело світла, саме визирнула на сході з-за скель. Тіні бескидів змішалися у долині із силуетами Гробниць часу. Нефритова гробниця блищала. Брон бачила розкидані штормом нові намети і дюни; навколо каменів білі та багряні піски змішувалися красивими хвилями і струминами. Від того місця, де вони попереднього вечора отаборилися, не лишилося навіть сліду. Консул сидів на скелі за десять метрів униз по схилу. Споглядав долину і випускав із люльки спіралі диму. Поклавши пістолет із аудіотравматом у кишеню, Ламія рушила до нього.
— Полковника Кассада немає ніде, — промовив Консул, коли вона наблизилася. Чоловік не озирався.
Брон поглянула вниз на долину, туди, де стояв Кришталевий моноліт. Його донедавна сяюча поверхня тепер зробилася рябою і щербатою, останні двадцять чи тридцять метрів узагалі зникли, а рештки все ще курилися на землі. Весь приблизно півкілометровий проміжок між Сфінксом і Монолітом було подовбано і випалено.
— Схоже, він не здався без бою, — промовила вона.
Консул насупився. Від тютюнового диму Ламії схотілося їсти.
— Я обшукав усе аж до Ктиревого палацу, пройшов два кілометри по долині, — пробурчав дипломат. — Епіцентром бою був Моноліт. Знизу, як і раніше, входів немає, але вище дірок вистачає, тож тепер можна розгледіти стільникову решітку, яку завжди ловили глибинні радари.
— Але Кассада ніде немає?
— Ніде.
— Кров? Обвуглені кістки? Записка, що він пішов до пральні і скоро повернеться?
— Нічого.
Брон Ламія зітхнула і сіла на валун поблизу Консула. Сонце гріло її шкіру. Жінка примружилася, розглядаючи вхід у долину.
— От чорт, — зітхнула вона. — Що ж робитимемо далі?
Консул вийняв люльку, насупив брови і труснув головою.
— Я вранці знову намагався зв’язатися по комлоґу, проте корабель усе ще арештовано, — він витрусив попіл. — Пробував і екстрену лінію також, але, напевно, ми не зможемо додзвонитись. Або ж корабель не отримує сигналу, або ж людям наказали не відповідати.
— А ви відлетіли б насправді?
Консул знизав плечима. Він змінив свій учорашній дипломатичний костюм на грубу вовняну блузу, сірі габардинові штани і високі черевики.
— Якби тут був корабель, ми — ви — мали би змогу залишити це місце. Я хотів би, щоб інші про це подумали. Хай там як, а Мастін зник, Гойт і Кассад загинули... Я не впевнений, як нам чинити далі.
— Можна спробувати приготувати щось на сніданок, — відповів глибокий голос.
Ламія озирнулася і побачила, що Сол спускається униз доріжкою. Рахіль лежала в слінґу у нього на грудях. Сонце вигравало на лисіючій голові підстаркуватого чоловіка.
— Непогана думка, — сказала вона. — А у нас досить запасів?
— Досить для сніданку, — промовив Вайнтрауб. — Ще є сухпайки на кілька перекусів із Консулової сумки з продуктами. А потім займемося міріадоніжками та канібалізмом.
Консул витиснув із себе усмішку і заховав люльку назад у кишеню блузи.
— Пропоную повернутися до Твердині Хроноса до того, як наступить цей момент. Ми доїли заморожені харчі з «Бенареса», але у Твердині є склади.
— Я би з радістю... — почала Ламія, проте її перебив крик зі Сфінкса.
Туди вона добігла першою і заскочила всередину вже з автоматичним пістолетом у руці. Коридор був темним, а кімната, де вони спали, — ще темнішою, тому жінка не одразу зрозуміла, що там нікого немає. Брон Ламія зігнулася, наставляючи пістолету сторону темного вигину коридору, і не опустила його навіть тоді, коли Силенів голос звідкись знову вигукнув: «Агов! Ходіть сюди!»
Вона побачила через плече, як увійшов Консул.
— Чекайте тут! — кинула Брон і швидко пішла коридором, тримаючись попід стіною і знявши пістолет із запобіжника; імпульсний заряд у бойовій готовності. Вона зупинилася біля входу до невеликої кімнати, де лежало тіло Гойта, зіщулилася і, цілячись, прошмигнула досередини.
Мартін Силен, схилившись над трупом, підвів погляд. Він тримав у руці зім’яту фібропластову сорочку, якою вони прикрили мертвого священика. Поет зиркнув на Ламію, навіть не звернувши уваги на пістолет, а тоді знову подивився на отця.
— Неймовірно, правда? — промовив він тихо.
Брон опустила зброю і підійшла ближче. Позаду виринув Консул. У коридорі Ламія почула кроки Сола Вайнтрауба. Дитя плакало.
— О Господи! — промовила Брон Ламія і присіла біля тіла Лінара Гойта.
Спотворені болем риси молодого священика змінилися обличчям чоловіка літ за шістдесят: високочолого, із видовженим аристократичним носом, кутиками вузьких губ, що приємно вигиналися догори, гострими вилицями і такими ж гострими, прикритими сивим волоссям вухами та великими очима під блідими й тонкими, наче пергамент, повіками.
Консул опустився поруч на коліна.
— Я бачив голограми. Це отець Поль Дюре.
— Гляньте, — вигукнув Силен.
Він іще нижче опустив сорочку, на мить завагався, а тоді перевернув труп на бік. Дві маленькі хрестоформи, геть як у Гойта, пульсували на грудях чоловіка, але на спині не було нічого.
Сол біля дверей заспокоював Рахіль, шикаючи та ледь-ледь її погойдуючи. Коли немовля заспокоїлося, він сказав:
— Я гадав... регенерація у бікура займала три дні.
Мартін Силен зітхнув.
— Паразити-хрестоформи воскрешали бікура понад два стандартні століття. Можливо, за першим разом це простіше.
— А він... — почала Ламія.
— Живий? — поет взяв її за руку. — А ти спробуй.
Груди чоловіка зовсім легко підіймалися й опускалися. Шкіра на дотик була теплою. Від хрестоформи йшов жар. Брон Ламія відсмикнула руку.
Те, що якісь шість годин тому було трупом отця Лінара Гойта, розплющило очі.
— Отець Дюре? — промовив Сол, відступаючи на крок.
Чоловік повернув голову. Він закліпав так, ніби тьмяне світло різало йому очі, а відтак вичавив дивний звук.
— Води, — зрозумів Консул і поліз у кишеню блузи за маленькою пластиковою пляшкою.
Мартін Силен тримав голову чоловіка, поки дипломат допомагав йому напитися.
Сол підійшов ближче, опустився на коліно і торкнувся до лоба незнайомця. Здавалося, навіть Рахіль зацікавлено дивиться.
— Якщо не можете говорити, кліпніть двічі на відповідь «так» і один раз — якщо «ні». Ви Дюре? — запитав Вайнтрауб.