Чоловік повернув обличчя до вченого.
— Так, — промовив він тихим, глибоким голосом. — Я отець Поль Дюре.
Сніданок складався з остатків кави, шматочків м’яса, підсмажених на похідній пічці, суміші злаків із регідратованим молоком та окрайця хліба, розділеного на п’ять порційок. Ламії їжа дуже смакувала.
Вони сиділи на краю тіні від простягнутого крила Сфінкса за пласким каменем як за столом. Сонце повзло до середини ранку, а небо все ще лишалося ясним. Було тихо, тільки зрідка дзенькала виделка чи ніж, та ще пілігрими вели приглушену розмову.
— Ви пам’ятаєте... що було раніше? — поцікавився Сол. На священикові був запасний корабельний одяг Консула: сірий спортивний костюм зі знаком Гегемонії зліва на грудях. Уніформа видавалася трохи замалою.
Дюре тримав кухлик із кавою обома руками так, ніби приготував його для освячення. Він подивився вгору. Його очі говорили про глибокий інтелект і таку ж глибоку тугу.
— До того, як померти? — уточнив Дюре. Аристократичних вуст торкнулася усмішка. — Так, пам’ятаю. І заслання, і бікура... — він опустив очі, — і навіть дерево тесла.
— Гойт розповідав нам про це, — промовила Брон. — Священик прибив себе до активного дерева тесла у вогнелісі, роками страждав від агонії, смерті та воскресіння і знову смерті, аби лише не віддаватися примітивному симбіозу життя під хрестоформою.
Дюре труснув головою.
— Я гадав... у ті останні секунди... що я його здолав.
— Так і сталося, — відповів Консул. — Отець Гойт та інші знайшли вас. Ви виштовхнули цю штуку зі свого тіла. А тоді бікура посадили вашу хрестоформу на Лінара Гойта.
Священик кивнув.
— А від тіла не лишилося навіть сліду?
Мартін Силен показав на груди чоловіка.
— Певно, ця хрінь не суперечить законам збереження маси. Гойт так довго відчував нестерпний біль — бо ж не повертався туди, де воно вимагало бути, — що так і не набрав ваги для... як би це назвати? Подвійного воскресіння.
— Не має значення, — сумно всміхнувся Дюре. — ДНК хрестоподібного паразита має безмежне терпіння. Воно покоління поспіль може відтворювати свого носія. Рано чи пізно, та обидва створіння матимуть свій дім.
— Ви пам’ятаєте бодай щось після дерева тесла? — тихо спитав Сол.
Дюре допив каву.
— Смерть? Рай чи пекло? — його усмішка була щирою. — Ні, пані та панове, хотів би я вам відповісти, що пам’ятаю, але ні. Пригадую лише біль... вічність, оповиту болем... а тоді звільнення. А тоді пітьму. А тоді пробудження тут. Скільки років, ви кажете, минуло?
— Майже дванадцять, — відповів Консул. — Але для Гойта минула лише половина цього часу. Він був у дорозі.
Отець Дюре підвівся, потягнувся і закрокував туди-сюди. Чоловік був високим і худим, але в ньому відчувалася сила. Брон Ламія раптом зрозуміла, що її вражає його присутність, його дивна, незбагненна харизма, яка віддавна була дана небагатьом особистостям, дарувала їм владу і проклинала їх нею. Детективу довелося нагадати самій собі, що, по-перше, він був священиком, чия релігія вимагала целібату від служителів, а по-друге, годину тому це ще був мрець. Ламія спостерігала за крокуванням немолодого чоловіка, за його витонченими і розслабленими, наче в кота, рухами і розуміла, що хоч обидва спостереження й не позбавлені об’єктивності, але вони жодним чином не притлумлювали природного магнетизму, який Дюре випромінював. Цікаво, чи відчували те саме чоловіки?
Дюре сів на камінь, витягнув ноги і потер стегна, ніби змагаючись із судомами.
— Ви вже трохи розповіли, хто такі... і чому ви тут, — говорив отець. — Можете розказати докладніше?
Прочани перезирнулися.
Дюре кивнув.
— Гадаєте, я монстр? Якийсь поплічник Ктиря? Якщо так, то я вас не звинувачую.
— Ні, ми так не гадаємо, — заперечила Брон Ламія. — Ктиреві не потрібні помічники, які виконували б його накази. Крім того, ми знаємо про вас із розповідей отця Гойта, а також із вашого щоденника, — вона поглянула на інших. — Щиро кажучи, нам було... важко... ділитися історіями, чому ми прилетіли на Гіперіон. Ми просто не зможемо їх повторити.
— Я робив записи на комлозі, — сказав Консул. — Вони дуже стислі, проте дадуть вам загальне уявлення про наші оповіді... і про історію Гегемонії останнього десятиліття. Чому Мережа воює із Вигнанцями. Ну, і таке інше. Він до ваших послуг, якщо забажаєте. Гадаю, на ознайомлення піде не більше години.
— Буду дуже вдячний, — відповів отець Дюре і рушив за дипломатом назад до Сфінкса.
Брон Ламія, Сол і Силен пішли до виходу з долини. Із сідловини між низькими скелями вони бачили, як смуги барханів і голої землі майже через десять кілометрів простягалися на південний захід, у бік гір хребта Вуздечка. Розбиті сфери, плавні шпилі та зруйновані галереї мертвого Міста поетів виднілися всього за три кілометри вправо, вздовж широкого гребеня, якого тихо завойовувала пустеля.
— Повернуся до Твердині й пошукаю якусь їжу, — промовила Ламія.
— Ненавиджу, коли ділиться група, — зауважив Сол. — Краще підемо всі разом.
Мартін Силен склав руки на грудях.
— Хтось має лишитися, бо ж раптом повернеться полковник.
— Перш ніж хтось піде, — почав Сол, — треба обшукати долину повністю. Консул цього ранку не дивився там, за Монолітом.
— Згода, — підтримала Ламія. — Займімося цим, поки ще не надто пізно. Я хочу забрати харчі з Твердині й повернутися ще до темряви.
Вони спустилися до Сфінкса, коли з нього вийшли Дюре і Консул. Священик тримав запасний комлоґ дипломата. Ламія пояснила план пошуків, і обидва чоловіки вирішили приєднатися до них.
Компанія знову пройшла залами Сфінкса, промені від ліхтариків і лазерів-ручок освітлювали вологі камені й химерні кути. Вибравшись на полуденне світло, вони пройшли триста метрів до Нефритової гробниці. Коли група увійшла до кімнати, де минулого вечора з’явився Ктир, Ламія відчула, що вся тремтить. Від Гойтової крові на зеленій керамічній підлозі лишилася іржаво-брунатна пляма. Прозорий вхід у лабіринт наче корова язиком злизала. Ктир зник, і місце було холодним.
В Обеліскові не було кімнат, лише центральна шахта зі спіральною рампою, закрутою як для людини. Вона звивалася вгору між стінами кольору чорного дерева. Тут навіть шепіт відлунював, тому прочани майже не говорили. Вікон ніхто не запримітив, і верхівка рампи, що височіла в п’ятдесяти метрах над кам’яною підлогою, не проглядалася. Промені ліхтарів лише виривали чорноту даху, що вигинався над ними. Залишки мотузок і ланцюгів, які впродовж двох століть кріпили туристи, дали їм змогу спуститися, не боячись посковзнутись і розбитися внизу. Зупинившись біля виходу, Мартін Силен востаннє покликав Кассада на ім’я. Товариші вийшли на сонце, і луна гайнула за ними.
Півгодини чи й більше вони вивчали руїни біля Кришталевого моноліту. Калюжі піску, розтопленого на скло — деякі з них по п’ять чи десять метрів завдовжки, — віддзеркалювали полуденне світло та відбивали жар їм в обличчя. Розбитий фасад Моноліту, весь усіяний дірами та бурульками із розплавленого кришталю, видавався жертвою бездумного вандалізму, проте всі розуміли, що Кассад бився за життя. До стільникового лабіринту всередині не було ні дверей, ні входів. Прилади показували, що він, як і завжди, так само порожній і ні з чим не пов’язаний. Вони неохоче пішли звідти, дряпаючись крутими доріжками до підніжжя скель на півночі, де Печерні гробниці розташувалися за сотню метрів одна від одної.
— Перші археологи вважали ці гробниці найстарішими через їхнє грубе виконання, — сказав Сол, коли вони зайшли в першу печеру і їхні ліхтарики заграли на тисячі різьблених незрозумілих візерунках. Жодна з печер не заглиблювалася більше, ніж на тридцять-сорок метрів. Кожна закінчувалася стіною, товщини якої не могли визначити ні бурінням, ні радіолокаційним зондуванням.
Вийшовши із третьої Печерної гробниці, група заледве знайшла мізерну тінь, аби сховатися в ній. Вони розділили воду і протеїнові галети із запасних польових пайків Кассада. Здійнявся вітер, тепер він зітхав і шепотів у наскрізь поритих угорі скелях.