Выбрать главу

— Нам його не знайти, — констатував Мартін Силен. — Сраний Ктир забрав і його.

Сол годував маля однією з останніх упаковок молока. Маківка дитячої голівки порожевіла від сонця, хоча Вайнтрауб і намагався надворі ховати дитину.

— Кассад міг би бути в одній із гробниць, куди ми заходили, — промовив він, — якщо там є місця з відмінним від нашого часом. Це теорія Арундеса. Він трактує Гробниці як чотиривимірні споруди зі складними нашаруваннями простору та часу.

— Чудово, — відповіла Ламія. — Отже, якщо Федман Кассад і є десь там, ми його не побачимо.

— Ну, — втомлено зітхнув Консул, зводячись на ноги, — принаймні давайте не будемо сидіти склавши руки. Лишилася ще одна гробниця.

Ктирів палац розташовувався за кілометр углиб долини, нижче від інших, і ховався за поворотом скельної стіни. Ця невелика будівля, менша від Нефритової гробниці, видавалася більшою, ніж була насправді, завдяки складній конструкції: гребням, шпилям, контрфорсам, що загиналися та вихилялись у ретельно продуманому хаосі.

Усередині однією-єдиною залою гуляла луна. Нерівна підлога складалася із тисяч припасованих одне до одного фрагментів із кривими контурами. Вони нагадали Ламії ребра та хребці якоїсь закам’янілої істоти. Купол, що розкинувся на висоті п’ятнадцяти метрів, перетинали десятки хромованих «лез». Вони проходили крізь стіни та крізь інші «леза», через що споруда їжачилася сталевими шипами. Ледь матовий, густо-молочний матеріал, із якого було збудовано купол, контрастував на тлі небесної сфери.

Ламія, Силен, Консул, Вайнтрауб і Дюре гуртом заходилися кликати Кассада. Їхні голоси відбивалися й резонували, але все намарно.

— Ніде немає ні Кассада, ні Гета Мастіна, — резюмував на виході Консул. — Певно, за такою схемою все й відбуватиметься... всі ми зникатимемо по одному, доки не лишиться єдиний.

— А чи здійсниться бажання того єдиного чи єдиної, як пророкує Церква Ктиря? — поцікавилася Брон. Вона сіла на кам’янистий виступ, прилеглий до Ктиревого палацу; її короткі ноги не діставали землі.

Поль Дюре звів обличчя до неба.

— Аж не віриться, що отець Гойт забажав померти, аби я знову жив.

Мартін Силен примружився на священика.

— А чого б хотіли ви, падре?

Дюре не вагався.

— Я би хотів... молився... аби Господь забрав цю кару, цих нечистих близнюків[35] — війну і Ктиря — назавжди зі світу.

Запала тиша, у якій віддалено зітхав і стогнав пообідній вітер.

— А тим часом, — змінила тему Ламія, — нам треба знайти якусь їжу або ж навчитися харчуватись повітрям.

Дюре кивнув.

— А чому ж ви так мало принесли із собою?

Мартін Силен розреготався і голосно продекламував:

Він не любив ані вина, ні пива, Та й рибне чи м’ясне він не любив, Як дерть — була йому на смак підлива; Зі свинарями на пиру не пив І дружби з мугирями не водив, А від жінок сласних він душу гоїв У хащі, де з потічком мріяв-снив. Мав за спожиток пах листви густої І часто-густорідкісні левкої.[36]

Дюре всміхнувся, очевидно, й досі спантеличений.

— Ми всі розраховували тріумфувати або загинути першої ж ночі, — пояснив Консул. — Ніхто не планував лишатися так надовго.

Брон Ламія підвелася й обтрусила штани.

— Я йду, — сказала вона. — Зможу принести провізії на чотири чи п’ять днів, залежно від того, розфасована вона у польові пайки чи просто складена у стоси, як ми це бачили.

— І я піду, — зголосився Мартін Силен.

Запала мовчанка. За тиждень їхнього паломництва поет і Брон кілька разів ледь не побилися. Одного разу жінка навіть погрожувала його вбити. Тепер вона пильно подивилася на нього.

— Добре, — нарешті погодилась вона. — Зайдемо до Сфінкса по рюкзаки і воду.

Група рушила долиною вгору. Західні скелі вже відростили довгі тіні.

Розділ 17

За дванадцять годин до того полковник Федман Кассад вийшов зі спіральних сходів на найвищий уцілілий поверх Кришталевого моноліту. З усіх боків здіймалося полум’я. Крізь дірки, що він їх пробив у кришталевій поверхні будівлі, проглядалася темрява. Буря задувала в щілини пил кольору цинобри, через що повітря ніби сповнилося кривавої пудри. Кассад одягнув шолом.

За десять кроків від нього стояла Монета.

Енергетичний костюм облипав її голе тіло. Виглядало так, наче плоть облили ртуттю. Кассад розглядав лелітки вогню на її грудях і стегнах, світло виблискувало на ямочці горла й навколо пупика. У неї була довга шия, а ідеально гладеньке обличчя переливалося хромом. В очах, ніби у двох дзеркалах, відбивалася висока темна постать Федмана Кассада.

Полковник підняв штурмову гвинтівку і вручну клацнув перевідник на режим найвищої потужності. Відтак активував протиударний панцир, і м’язи під ним стиснулися в очікуванні атаки.

Монета повела рукою, і її костюм випрозорів від маківки до шиї. Тепер вона була незахищена. Кассад відчув, що йому знайома кожна клітинка на тому обличчі, кожна пора і фолікула. Каштанове волосся із проділом наліво коротко підстрижене. Ті самі очі, великі й допитливі, вражали бездонною зеленню. Маленький ротик із повною нижньою губою, здавалося, ось-ось усміхнеться. Чоловік відзначив ледь здивований вигин брів, маленькі вушка, які він безліч разів цілував і в які нашіптував пристрасні слова, тендітну шию, до якої він торкався щокою, щоб відчути пульс.

Кассад націлив на жінку гвинтівку.

— Хто ти? — запитала вона.

Кассад пам’ятав цей голос, тихий і чуттєвий, із ледь відчутним акцентом.

Поклав пальця на спусковий гачок, зупинився. Вони кохалися десятки разів, у його снах і в ландшафтах військових симуляцій вони були знайомі багато років. Та якщо вона справді рухалася назад у часі...

— Я знаю, — казала вона спокійно, певно, не розуміючи, що він уже почав тиснути на гачок, — що ти той, кого обіцяв Князь болю.

Полковник хапнув ротом повітря, а тоді заговорив хрипким напруженим голосом:

— Ти мене не пам’ятаєш?

— Ні, — вона підняла голову і запитально глянула на нього. — Але Князь болю обіцяв воїна. Нам судилося зустрітися.

— Ми зустрілися ще дуже давно, — витиснув із себе Кассад. Гвинтівка автоматично поцілить в обличчя, змінюючи довжину хвиль і частоту кожної мікросекунди, поки не зруйнує захисту бронекостюма. А ще за мить вистрілять пекельний батіг, промені лазера, флешети й енергетичні заряди.

— Я не маю спогадів про те, що було давно, — відповіла вона. — Ми рухаємося у протилежних напрямках часового плину. Під яким іменем ти знав мене у моєму майбутньому, твоєму минулому?

— Монета, — видихнув Кассад. Його напружені руки й палець ось-ось натиснуть на гачок.

Вона всміхнулася й кивнула.

— Монета. Дитя Пам’яті[37]. Недоладна іронія.

Військовий пам’ятав її зраду, її перевтілення, коли вони кохалися останнього разу в пісках поблизу мертвого Міста поетів. Вона стала Ктирем або ж дозволила Ктиреві посісти її місце. І акт любові перетворився на якусь непристойність.

Полковник Кассад смикнув гачок.

Монета кліпнула.

— Тут не спрацює. Тільки не в Кришталевому моноліті. Чому ти хочеш мене вбити?

Кассад загарчав, жбурнув марну зброю через залу, спрямував енергію у рукавиці й кинувся вперед.

Монета навіть не поворухнулася. Вона спостерігала, як чоловік атакував із відстані десяти кроків; він опустив голову, його панцир стогнав, змінюючи кристалічну структуру полімерів, а сам Кассад кричав. Вона опустила руки, приймаючи удар.

вернуться

35

можливо, ремінісценція страшного оповідання американського письменника Оґаста Дерлета (1909-1971) «The Lair of the Star-Spawn» [Лігво зоряного поріддя] (1932), в якому нечистими близнюками названі лавкрафтівські за духом «божества»: прибулець із Арктура Згар та елементаль повітря Ллойґор — велетенські монстри з численними щупальцями, яким поклоняються представники їхнього релігійного культу десь у високогірних джунглях Південно-Східної Азії.

вернуться

36

Джон Кітс. Character Of С. В. [Вдача Ч. Б.] (1848; пер Бориса Щавурського, 2017). Поезія присвячена Чарлзу Брауну (Brown, 1787-1842), близькому другу Джона Кітса, Джозефа Северна, Лі Ганта (див. вище).

вернуться

37

Монета (лат. Моneta) — в давньоримській міфології другорядна богиня, аналог давньогрецької богині пам’яті та матері муз Мнемосіни. Натомість у Джона Кітса в його незавершеній поемі «Падіння Гіперіона» (див. нижче) — загадковий, центральний персонаж, наставниця і порадниця оповідача — поета, котра дарує йому видіння минулого.