— «Що тепер?» — поцікавився Кассад.
Повідомлення в костюмі передавалися ні звуком, ні телепатично.
— «Князь болю чекає».
— «Ти йому служиш?»
— «Зовсім ні. Я його ескорт і немесида. Його хранителька».
— «Ти прийшла з ним із майбутнього?»
— «Ні. Мене забрали з мого часу, щоби супроводжувати його в минуле».
— «Тоді ким ти була до...»
Кассадове питання перервала раптова поява... Ні, подумав він, раптова присутність, а не поява... Ктиря.
Створіння було зовсім таким, яким він його пам’ятав із першої зустрічі рік тому. Полковник помітив ртутний відблиск на хромованій поверхні істоти, такий самий, яким було вкрите його тіло. Однак інтуїтивно він здогадувався, що під металевим каркасом не було ні грама плоті. Істота вивищувалася не менш як на три метри, і її чотири руки здавалися пропорційними елегантному тулубу. Саме тіло було збудоване із безлічі шипів, голок, шарнірів та шарів гострої колючої стрічки. Очі з тисячами фасеток ніби горіли світлом рубінового лазера. Довга щелепа з кількома рядами зубів навіювала жах.
Кассад приготувався. Якщо костюм дасть йому таку ж силу і рухливість, як Монеті, то він принаймні зможе померти в бою.
Але для цього не було часу. Якоїсь миті Князь болю стояв за п’ять метрів від нього на підлозі з чорних кахлів, аж раптом уже опинився поруч із Кассадом, схопивши плече полковника гострими сталевими лещатами, що пройшли крізь захисне поле костюма, відтак із біцепса заюшила кров.
Військовий напружився в очікуванні атаки. Він мав намір ударити у відповідь, навіть якщо це означало наштрикнутися на леза, шпичаки і колючки.
Ктир підняв праву руку, і перед ним з’явився чотириметровий прямокутний портал. Він був схожий на телепорт, за винятком того, що сяяв фіолетовим світлом, яке густо заповнило Моноліт.
Монета кивнула йому і ступила всередину. Ктир теж зробив крок уперед, його пальці-леза лише злегка порізали Кассадове плече. Чоловік роздумував, чи не відступити, а тоді второпав, що цікавість у ньому переважила бажання померти, тож він зайшов разом із монстром.
Розділ 18
Директрисі Міні Ґледстон не спалося. Вона підвелася, хутко вдяглася в темних апартаментах у самому серці Будинку уряду і зробила те, до чого часто вдавалася при безсонні, — рушила гуляти світами.
У повітрі вигулькнув її приватний телепорт. Охоронців вона залишила в передпокої, обмежившись тільки мікрододатком. Але вона б і його не брала з собою, якби цього не вимагали закони Гегемонії та правила ТехноКорду. А вони вимагали.
На ЦТК стояла глупа ніч, проте їй було відомо, що на багатьох світах день саме у розпалі, а тому вона вбралася у довгий плащ із коміром конфіденційності. Штани і чоботи не виказували ні її статі, ні соціального становища, хоча де-не-де якість самого плаща могла й кинутися в очі.
Директриса Ґледстон ступила в одноразовий портал, радше відчувши, ніж побачивши, як за нею продзижчав мікрододаток, що одразу шугнув у висоту і зник у небі, коли вона вийшла на площі Святого Петра у Новому Ватикані на Пацемі. Якусь мить вона намагалася зрозуміти, чому набрала саме цей код телепорту — доісторичний монсеньйор, який відвідав звану вечерю на Божегаї? — аж поки не усвідомила, що думала про пілігримів, коли намагалася заснути, про сімох людей, які три роки тому відправилися до Гіперіона назустріч своїй долі. Пацем — рідна домівка отця Лінара Гойта... і ще одного священика, який був до нього, Дюре.
Ґледстон розпростала плечі під плащем і перетнула майдан. Прогулянка рідними планетами прочан — непоганий маршрут, нічим не гірший від усіх решта. В інші безсонні ночі вона проходила десятки світів, удосвіта повертаючись на Центр Тау Кита ще до перших зустрічей і засідань. Отже, принаймні сім планет.
Тут світало. Небо Пацема було жовтим, одтінене зеленуватими хмарами, та із запахом аміаку, від якого лоскотало в носі, а очі сльозилися. У повітрі ширяв той невловимий хімічний запах світу, якого хоч і не вдалося до кінця тераформувати, але й назвати цілковито ворожим до людини язик не повертався. Ґледстон призупинилась, аби пороззиратися.
Площа Святого Петра була розташована на пагорбі, її півколом оточувала колонада, а на самому вершечку примостилася велика базиліка. Праворуч, де колони поступалися місцем сходам, що десь із кілометр вели вниз на південь, виднілося крихітне містечко з низькими непримітними будинками, які купчилися поміж білих, наче кістка, дерев, більше схожих на скелети миршавих, давно загиблих істот.
Площею і сходами квапилося декілька людей, так ніби спізнювалися на службу. Десь під великою банею почали бамкати дзвони, але в розрідженому повітрі будь-які звуки лунали непереконливо.
Ґледстон обійшла колонаду, понуривши голову, незважаючи на допитливі погляди кліриків та двірників, які їздили верхи на тваринах, що скидалися на півтонного їжака. Таких провінційних світів на взірець Пацема в Мережі налічувалися десятки, а серед колоній Протекторату й поміж ближніх загумінкових планет — іще більше. Надто бідні, щоби привабити надзвичайно мобільних громадян Гегемонії, вони все ж таки лишалися доволі подібними до Землі, щоб їх можна було проігнорувати у темні дні Гіджри. Тож такий світ цілком підійшов невеличкій громаді, як-от католикам, що шукали притулок, де могла би відродитися їхня віра. Ґледстон знала, що тоді їм лік ішов на мільйони. Зараз їх — не більше кільканадцяти тисяч. Вона заплющила очі й викликала голографічні фото отця Поля Дюре з його справи.
Ґледстон любила Мережу. Вона любила її людей. Незважаючи на всю їхню егоїстичність і нездатність змінюватися, ці люди і становили людство. Ґледстон любила Мережу. Вона любила її настільки сильно, щоб усвідомити всю необхідність допомоги у її зруйнуванні.
Вона повернулася до маленької станції квантування на три портали, але простою командою обійшла її інтерфейс, відкрила через інфосферу свій персональний телепорт і ступила назустріч сонячному світлу і запаху моря.
Мауї-Заповітна. Ґледстон точно знала, де вона опинилася. Пагорб над Пристанню, де могила Сірі досі позначала місце, з якого розпочалося короткотривале повстання майже сто років тому. Тоді Пристань була селом із кількома тисячами мешканців. І кожного Святкового тижня флейтисти припрошували плавучі острови, коли ті мігрували на північ до своїх пасовищ посеред Екваторіального архіпелагу. Тепер Пристань займала все видноколо острова, арк-міста й житлові будинки-«шпаківні» півкілометрової висоти розпорошилися по всіх напрямках, нависаючи тепер над пагорбом, з якого на морській планеті Мауї-Заповітна раніше можна було милуватися найкращим краєвидом.
Але могила нікуди не ділася. Тіла бабусі Консула там, звісно, вже не було... та й раніше ніколи не було... але подібно до багатьох інших символічних речей із цього світу, порожній склеп вселяв відчуття благоговіння і навіть якогось побожного страху.
Ґледстон поглянула між хмарочосами, повз старий хвилеріз, де блакитна вода лагун побрунатніла, повз бурові платформи й туристичні баржі, аж ген до вод відкритого океану. Вже не зосталося плавучих островів. Вже не паслися вони у великих табунах посеред відкритого моря, парусне листя вже не надималося під подувами південних бризів, і дельфіни-вівчарі більше не протинають води білопінними клинами бурунів.
Тепер острови приборкали і заселили громадянами Мережі. Дельфіни мертві — хтось загинув під час великих битв зі Збройними силами Гегемонії, але більшість вчинила самогубство у незбагненному Масовому суїциді Південного моря — останній загадці раси, заволоченої суцільними таємницями.
Ґледстон сіла на низенькій лаві край провалля і вибрала собі пожувати билинку трави. Що відбувається зі світом, який за одне стандартне десятиріччя членства в Гегемонії перетворився із домівки для ста тисяч людей, де підтримувалася тонка екологічна рівновага, на ігровий майданчик понад чотирьохсот мільйонів?
Відповідь: світ помирає. Або помирає душа цього світу, навіть якщо його екосфера продовжує функціонувати після деяких лаштувань. Планетарні екологісти й фахівці з тераформування, спроможні підтримувати життєдіяльність оболонки, не дали океанам остаточно задихнутися від всюдисущого сміття, стічних вод і нафтових плям, мінімізували або підмарафетили шумове забруднення й тисячі інших речей, які приніс із собою прогрес. Але та Мауї-Заповітна, яку, спинаючись схилом цього пагорба на похоронах бабусі, Консул знав у своєму дитинстві менш ніж століття тому, зникла назавжди.