Міна Ґледстон розправила плечі, вкуталася в плащ і вимкнула комір конфіденційності, щоби вони встигли побачити її погляд.
— Ідіть геть, — повторила вона.
Ті завагалися. Пір’я та луска вібрували під невидимим вітерцем. На двох інших затремтіли вусики-антени і запульсували тисячі дрібних ворсинок — органи чуттів.
Вони пішли геть. Так само хутко й тихо, як і потрапили сюди. Вже за секунду можна було почути лиш крапання води і далекий сміх.
Ґледстон похитала головою, відкрила персональний портал і ступила в нього.
Сол Вайнтрауб із донькою родом зі Світу Барнарда. Ґледстон квантувалася на маленьку телепорт-станцію в їхньому рідному місті Крофорді. Стояло надвечір’я. Із підстрижених газонів росли низькі білі будиночки, відображаючи сентиментальну охайність Канадського республіканського відродження та практичність хліборобів. Високі дерева, розлогі крони — неймовірна схожість зі староземними прообразами. Ґледстон одвернулася від потоку пішоходів, що квапилися додому після робочого дня, який могли провести казна-де в кордонах Мережі, і тупцяли брукованими тротуарами повз цегляні будинки, зведені по периметру трав’яного овалу. Ліворуч від себе, за присадкуватим рядом будинків, вона розгледіла поля. Високі зелені рослини, можливо, кукурудза, росли тихошелесними грядками і тягнулися аж ген до неблизького обрію, де на сконі дня ще виднілася остання дуга велетенського червоного сонця.
Ґледстон проминула студмістечко, замислившись, чи не міг це бути той самий університет, де викладав Сол. Але її це не настільки цікавило, щоб уточняти в інфосфері. Під крислатим гіллям дерев самостійно займалися газові ліхтарі, а в прогалинах листя, де небо змінювало свій колір із лазурового на бурштиновий, а відтак — на ебеновий, вигулькнули перші зорі.
Директриса читала «Задачу Авраама», трактат Сола Вайнтрауба, де він аналізує відносини між Богом, котрий вимагає в офіру сина, і людським родом, який схиляється перед його волею. Вайнтрауб висновує, що Старозаповітний Єгова не тільки випробовує Авраама, а й просто спілкується тією єдиною мовою вірності, покори, жертовності та наказів, що її на той момент могло зрозуміти людство. Новий Заповіт же, на думку Вайнтрауба, провістив нову стадію цих відносин, на якій людство більше за жодних обставин і для жодного бога не могло стерпіти покладання своїх дітей на вівтар, натомість батьки... цілі раси батьків... воліли самі йти під офірний ніж. Звідси всі ці Голокости двадцятого століття, Короткий обмін, тристоронні війни, нерозважливі сторіччя і, можливо, навіть Велика помилка тридцять восьмого року.
Урешті-решт Вайнтрауб розглядає відмову від будь-яких пожертв, відмову від будь-яких відносин із Богом, за винятком особистої поваги та щирих спроб порозумітися. Він написав про численні смерті Бога і потребу божественного воскресіння саме зараз, коли людство сконструювало власних богів та випустило їх на волю у всесвіт.
Вишуканим кам’яним мостом Ґледстон перетнула загублений у тінях потічок, чиє місце розташування вгадувалося тільки за його шумом у темряві. Жовте м’яке світло спадало на муровані перила ручної роботи. Десь за межами студмістечка завалував собака, і хтось негайно скомандував йому замовкнути. На третьому поверсі старого будинку, спорудженого ще чи не до Гіджри, з крутими фронтонами і під черепичним дахом, світилися вікна.
Ґледстон подумала про Сола Вайнтрауба, його дружину Сару та прекрасну двадцятишестирічну доньку, яка повернулася з археологічної експедиції на Гіперіоні із єдиним відкриттям — прокляттям Ктиря, хворобою Мерліна. Про те, як Сол із Сарою спостерігали, як їхня дитина мінялася з віком у протилежну сторону — перетворювалася спершу на дитину, а потім і на немовля. А відтак і про те, як Сол дивився на все це сам-один, після безглуздої аварії «емтешки», що в ній загинула Сара з сестрою, в якої вона тоді гостювала.
Про Рахіль Вайнтрауб, чий перший та останній день народження мав настати менш ніж за три стандартні дні.
Ґледстон ударила кулаком по каменю, викликала портал і шупила деінде.
Полудень на Марсі. Вже шість століть кипіла в Тарсісі лишалися кишлами. Рожеве небо над головою й надто холодне та розріджене повітря для Ґледстон, навіть загорнутої в плащ. Повсюди неслась курява. Ґледстон крокувала вузькими завулками й гірськими карнизами Міста Евакуйованих, марно намагаючись знайти бодай одне відкрите місце, звідки можна було побачити хоч щось інакше, а не наступне скупчення халуп або фільтрувальних веж, із яких сочилась вода.
Тут майже нічого не росло. Великі ліси, насаджені в часи Озеленення, пішли на дрова або всохли, і тепер їхнє місце зайняли червоні бархани. Тому поміж ледь не кам’яних доріжок, второваних двадцятьма босоногими поколіннями, хіба що то там, то сям проросли нелегальні бренді-кактуси й волочилися паразитичні клапті павучого лишайнику.
Ґледстон відшукала присадкувату брилу і сіла на неї спочити, понуривши голову й масажуючи коліна. Її оточила ватага голопузої дітлашні в лахмітті, між якого теліпалися штекери нейрошунтів. Діти стали жебрати, але нічого не домоглися від мовчазної дами, тож просто з хихотінням утекли геть.
Сонце забралося високо в небо, звідки не було видно ні Олімпу, ні суворої краси військового училища Федмана Кассада. Ґледстон озирнулася. Рідні краї цього гордого чоловіка. Тут він починав у молодіжних бандах, одержав строк, реабілітувався та здобув військові почесті.
Ґледстон знайшла всамітнене місце і ступила в портал.
Божегай зустрів її, як і завжди: ароматний від запахів мільйонів дерев, тихий, якщо не брати до уваги шарудіння вітру в листі, забарвлений у напівтони й пастель, із передсвітанковим сонцем, чиє проміння наче запалило верхівку цього схожого на океан лісового світу, і кожен листочок його крон тріпотів у вранішньому леготі, струшуючи росинки й досвітні краплі дощу — здійнявся вітерець і прихопив із собою дощовий дух та відчуття вологої зелені. Ґледстон стояла на високій платформі, що неслася над темною планетою, яка за півкілометра під нею досі спала глибоким сном.
До неї підійшов храмовник, але коли жінка змахнула рукою, він помітив блиск браслета-перепустки і відступив назад — висока постать у клобуку водномить розчинилась у плетиві листя та лози.
Тамплієри становили найпідступнішу зі змінних у грі, яку вела Ґледстон. Принесена ними жертва — «Іґґдрасіль» — була унікальною, безпрецедентною, незбагненною і бентежною. З усіх її потенційних союзників у прийдешній війні цінніших та загадковіших од них просто не знайти. Віддане життю і вченню М’юїра, Братство Дерева було нечисленною, але могутньою силою в Мережі — нагадуванням про екологічну пильність у суспільстві, що нестямно себе нищило, марнувало і не думало визнавати власного гулящого життя-буття.
Де Гет Мастін? Чому він залишив куб Мебіуса іншим прочанам?
Ґледстон спостерігала за сходом сонця. Небо заполонили сироти-монгольф’єри, порятовані від масового забою на Вирі, і їхні багатобарвні тіла ширяли над її головою, нагадуючи багаточисленний табунець фізалій[39]. Райдужні повітроплавці розправили тонкі, немов мембрана, сонячні крильця-вітрила й ловили вранішнє проміння. З-під крони зірвалася зграя круків і взялася набирати висоту, описуючи кола над Директрисою, а їхнє каркання стало різким контрапунктом легкому вітру й шепелявому напору дощу, який наближався із заходу. Краплі наполегливо тарабанили по листю, чим нагадували жінці рідну планету Патофу і Стоденний мусон на ній, під час якого Ґледстон із братами ловили в мочарах ропух-літунів, бендитів та шпанських мохових гадючок, розпихували їх по скляних слоїках і несли потім до школи.
Вона в стотисячний раз усвідомлювала, що в неї досі лишається час дати всьому відбій. На цій стадії війна на винищення ще не є неминучою. Вигнанці досі не перейшли в контрнаступ, якого Гегемонія вже не змогла би проігнорувати. Ктир іще не на свободі. Поки не на свободі.
Для порятунку ста мільярдів душ всього лишень і треба було — повернутися на сенатський поверх, зізнатися в трьох десятиріччях облуди й дволикості, розказати про свої страхи та невпевненість...
39
фізалія