У чорному небі висіла Стара Земля. Точніше, звісно, не Стара Земля, а її акреційний диск та кульова хмара уламків, що колись і були нею. Вони світилися надзвичайно яскраво, сильніше від будь-яких зірок, видимих на Патофі навіть у найбезхмарніші ночі. Та ця яскравість видавалася напрочуд зловісною і заливала брудно-сіру рівнину хворобливим світлом.
Ґледстон стояла і дивилася. Раніше вона тут ніколи не бувала, змушуючи себе утриматися від передчасних візитів, а ось тепер, на цьому місці, відчайдушно намагалася відчути хоч щось, можливо, почути, так ніби тут до неї мав прийти голос застереження, або натхнення, або й навіть співпереживання.
Нічого вона не почула.
Постояла ще кілька хвилин, практично ні про що не думаючи, крім того, що кінчики носа й вуха почали підмерзати, і тільки потім вирішила йти. На ЦТК практично настав світанок.
Ґледстон відкрила портал й обвела прощальним поглядом околиці, аж раптом менш ніж за десять метрів із нічого з’явився інший одноразовий телепорт. Вона пригальмувала. У всій Мережі не налічиш і п’яти осіб, котрі б мали персональний доступ на супутник Землі.
Мікрододаток із дзижчанням спікірував у вільний простір між нею та постаттю, яка квантувалася сюди.
Із порталу вийшов Лі Гант, окинув оком усе навколо, здригнувся від морозу і хутко підійшов до Ґледстон. У розрідженому повітрі його голос пролунав дуже тонко і тому смішно, геть по-дитячому.
— Пан-Виконавча директрисо, ви мусите негайно повертатися. Вигнанцям удалося прорвати оборону в неймовірному контрнаступі.
Ґледстон зітхнула. Вона знала, що це наступний крок.
— Гаразд, — проказала жінка. — Здали Гіперіон? Ми встигаємо евакуювати звідти війська?
Гант похитав головою. Його губи посиніли від холоду.
— Ви не розумієте, — пролунав розріджений голосок помічника. — Йдеться не тільки про Гіперіон. Вигнанці атакують іще в дюжині місць. Це вторгнення в саму Мережу!
Міну Ґледстон раптом пройняв холод аж до кісток, і вона заціпеніла не стільки від морозу на Місяці, скільки від шоку. Кивнувши, жінка загорнулася поглибите у свій плащ і ступила назад, у світ, який уже ніколи не буде таким, як раніше.
Розділ 19
Вони зібралися біля входу в долину Гробниць часу: Брон Ламія і Мартін Силен взяли із собою стільки рюкзаків і сумок, скільки могли донести; Сол Вайнтрауб, Консул та отець Дюре стояли мовчки, наче суд старійшин. Зі сходу на долину почали простягатися, ніби пальці темряви, перші пообідні тіні, сягаючи тьмяного сяйва Гробниць.
— Усе ще не впевнений, що розділятися ось так — це хороша ідея, — промовив Консул, потираючи підборіддя.
Стояла страшенна спека. Піт збирався на його щетинистих щоках і збігав потічками по шиї.
Ламія знизала плечима.
— Ми усі знали, що зустрічатимемо Ктиря поодинці. То чи має значення, якщо ми розійдемося на кілька годин? Нам потрібні харчі. Ви троє можете піти з нами, якщо хочете.
Консул і Сол зиркнули на отця Дюре. Священик був явно виснаженим. На пошуки Кассада пішли його останні запаси енергії, що лишилися після жахливого випробування.
— Хтось має почекати тут на випадок, якщо повернеться полковник, — сказав Сол. Дитя в його руках виглядало геть крихітним.
Ламія кивнула на знак згоди. Вона припасувала лямки на плечах і шиї.
— Добре. До Твердині десь близько двох годин. І трохи довше займе зворотний шлях. Ще відкиньте добру годину на те, аби спакувати провізію. Тож повернемося ми до темряви. Десь перед вечерею.
Консул і Дюре потиснули руки Силену. Сол обійняв Брон і прошепотів:
— Повертайтеся живими-здоровими.
Вона діткнулася до щоки бороданя, на мить торкнула голівку немовляти, а тоді повернулася і швидко покрокувала до виходу з долини.
— Якого хріна, почекай хвилинку, я зараз наздожену! — крикнув Мартін Силен і побіг, брязкаючи флягами та пляшками.
Із сідловини поміж скелями вони вийшли уже разом. Силен озирнувся і побачив, що на відстані троє інших чоловіків виглядали маленькими, такими собі тонкими кольоровими паличками поміж брилами і дюнами поблизу Сфінкса.
— Не зовсім так, як ми планували, еге ж? — запитав він.
— Не знаю, — відказала Ламія. У дорогу вона переодяглася в шорти, і м’язи на її коротких міцних ногах виблискували від поту. — А як ми планували?
— Я збирався завершити найвеличнішу поему Всесвіту і повернутися додому, — сказав Силен. Він відсьорбнув з останньої пляшки з водою. — От чорт, чого ж я не припас із собою стільки вина, аби на нас вистачило?
— А я нічого не планувала, — відповіла Ламія швидше навіть самій собі. Короткі кучері, сплутані від поту, прилипли до її міцної шиї.
Мартін Силен реготнув.
— Ти б сюди не прийшла, якби не той твій коханець-кіборг...
— Клієнт, — відрізала вона.
— Байдуже. Повернена персона Джона Кітса вирішила, що їй важливо дістатись на Гіперіон. Тож ти притягла його аж сюди... ти все ще носиш його у петлі Шрена, еге ж?
Ламія мимохіть торкнулася нейронного шунта за лівим вухом. Тоненька мембрана осмотичного полімеру захищала від піску та пилу рознімач завбільшки із фолікулу.
— Так.
Поет знову засміявся.
— А яка із того користь, якщо тут не можна під’єднатися до інфосфери, га, дівчинко? Ти з таким же успіхом могла би лишити персону Кітса і на Лузі.
Поет на мить зупинився поправити лямки наплічників.
— То кажеш, ти сама не маєш доступу до його особистості?
Ламія згадала сни минулої ночі. Здавалося, в них вона відчувала присутність Джонні... проте бачила картинки з Мережі. Спогади?
— Ні, — сказала вона, — сама я не маю доступу до петлі Шрена. У ній більше інформації, ніж може опрацювати сотня звичайних імплантів. Чого б тобі не заткнутися і не йти мовчки? — вона пришвидшила крок, а він лишився стояти позаду.
На небі, зеленуватому і з глибокими відтінками лазуриту, не було ні хмаринки. На південний захід, аж до пустиря, простяглося кам’яне поле, а сам пустир з іншого боку поступався дюнам. Вони із півгодини йшли мовчки, на відстані п’яти метрів один від одного і в полоні власних думок. Маленьке гіперіонівське сонце яскраво палило справа.
— Бархани вищають, — помітила Брон, піднімаючись на черговий гребінь і сковзаючи з протилежного боку. Поверхня була гаряча, а в її черевики вже набився пісок.
Силен зупинився, кивнув і витер обличчя шовковою хусткою. Він низько опустив м’який червоний берет на брови та ліве вухо, але тіні той не давав.
— Легше буде пройти вздовж височини на південь звідси. Біля мертвого міста.
Брон Ламія затулила очі від сонця й подивилася у той бік.
— Там ми втратимо не менше півгодини.
— А тут втратимо ще більше, — поет присів на бархан і відпив воду із пляшки. Стягнув плащ, склав його і запхнув у найбільший рюкзак.
— Що ти там тягнеш? — поцікавилася Ламія. — Він, здається, геть забитий.
— Не твоя смердюча справа, жінко.
Брон труснула головою, потерла щоку і відчула, що вона обгоріла. Брон не звикла так довго бути на сонці, а атмосфера Гіперіона не дуже захищала від ультрафіолету. Вона дістала з кишені тюбик із кремом проти засмаги і намазалася.
— Добре, — згодилася Ламія. — Підемо в обхід. Уздовж хребта, доки не скінчаться найвищі дюни, а тоді знову навпростець до Твердині.
На горизонті бовваніли гори і, здається, все ближчали. Вкриті снігом вершини звабливо обіцяли прохолоду й чисту воду. Позаду вже не було видно долини Гробниць часу: огляд закривали бархани та кам’яне поле.
Ламія поправила торби, повернула направо і чи то сповзла, чи то збігла із сипкої дюни.
Коли вони піднялися з піску на вкритий невисоким чагарником і ковилою гребінь, Мартін Силен не міг відвести погляду від руїн Міста поетів. Ламія обійшла місто зліва, уникаючи всіх розвалищ, окрім частково похованих під піском магістралей, що оточували місто, та інших доріг у напрямку пустиря, доки вони не зникли під дюнами.