— Ні. Але я зрозумів, яке це важке завдання. Знайти спільний елемент... сполучну ланку.
Сол притулив Рахіль до грудей, злегка погойдуючи і притримуючи її потилицю рукою.
— А хіба має бути ще якась ланка, крім Ктиря?
— О, так, — відповів Дюре. Його щоки вже трохи почали рожевіти. — Паломництво не було випадковим. Як і перелік його учасників.
— Про те, хто саме мав відправитись на прощу, вирішували різні групи, — сказав Консул. — Консультаційна рада штучних інтелектів, Сенат Гегемонії, навіть Церква Ктиря.
Дюре похитав головою.
— Так, мої друзі, але тільки один інтелект скеровував їхній відбір.
Сол схилився ближче до панотця.
— Бог?
— Можливо, — відповів з усмішкою Дюре, — проте я думав про Корд... штучні інтелекти, які так загадково поводилися протягом усього розвитку подій.
Маля тихенько захникало. Сол знайшов смочок і перемкнув комлоґ на зап’ястку на відтворення стукоту серця. Дитина знову стисла кулачки, а потім затихла на плечі у вченого.
— Брон у своїй розповіді припускає, що окремі елементи в Корді намагаються дестабілізувати статус-кво... надати людству шанс вижити, при цьому продовжуючи свій проект Абсолютного Інтелекту.
Консул показав на безхмарне небо:
— Усе, що відбулося... наша проща і навіть ця війна... усе підлаштували навмисно у цілях внутрішньої політики Корду.
— А що нам відомо про Корд? — тихо запитав Дюре.
— Нічого, — відказав Консул і жбурнув камінчик у різьблену стіну зліва від сходів до Сфінкса. — Коли все вже сказано і зроблено, ми не знаємо нічого.
Дюре уже сидів, тручи обличчя вогкуватою хусткою.
— Хоча їхня мета на диво схожа на нашу.
— Яка саме? — запитав Сол, усе ще погойдуючи доньку.
— Пізнати Бога, — відповів священик. — А якщо не вдасться пізнати, то створити Його, — примружившись, він окинув поглядом довгу долину. Тепер тіні із південно-західної стіни рухалися далі, і вже починали торкатися й огортати Гробниці. — Я допомагав просувати таку думку в Церкві...
— Я читав ваші трактати про святого Тейяра, — сказав Сол. — Ви провели чудову роботу, визначивши необхідність еволюціонування до точки Омега — божественного, — не впадаючи при цьому у социніанську єресь[45].
— Куди не впадаючи? — перепитав Консул.
Отець Дюре ледь усміхнувся.
— Социн був італійським єретиком шістнадцятого сторіччя нашої ери. Згідно з його переконаннями... за які він був відлучений від церкви... Бог — це істота, обмежена у своїх можливостях, але здатна до розвитку і навчання разом із тим, як світ... Всесвіт... ускладнюється. І я впав у социніанську єресь, Соле. Це був один із моїх найперших гріхів.
Сол не відвів погляду.
— А які ваші останні гріхи?
— Окрім гордині? — відповів священик. — Найбільшим із моїх гріхів була підробка даних із семирічних розкопок на Армаґасті. Я намагався провести паралель між зниклими Архібудівничими та формою протохристиянства. Її не було. Я сфальшував інформацію. Іронія в тому, що моїм найстрашнішим гріхом, принаймні в очах Церкви, стало порушення наукової методології. В останні свої дні Церква може прийняти теологічну єресь, проте не терпить стороннього втручання у наукові протоколи.
— На Армаґасті було так само? — поцікавився Вайнтрауб, вказуючи рукою на долину, Гробниці і прилеглу пустелю.
Дюре роззирнувся. На мить його очі зблиснули.
— Пил та каміння, і присутність смерті, так. Але це місце до безкінечності жахливіше. Щось, що мало би тут сконати, досі живе.
Консул розсміявся.
— Будемо сподіватися, що й ми належимо до цієї категорії. Я збираюся піднятися з комлоґом до сідловини і спробувати знову налагодити вихідний зв’язок із кораблем.
— І я піду, — підтримав Сол.
— І я, — зголосився отець Дюре, підводячись на ноги. Він лише на мить утратив рівновагу, але не зіперся на пропоновану Вайнтраубом руку.
Корабель не відповідав на запити. Без корабля неможливий вихідний сигнал «світлом+» до Вигнанців, Мережі чи будь-якого іншого місця за межами Гіперіона. На звичних частотах зв’язку було глухо.
— Вони могли знищити корабель? — запитав Сол у Консула.
— Ні. Повідомлення надходить, але відповіді немає. Ґледстон усе ще тримає його в карантині.
Сол примружився, дивлячись на гори, що мерехтіли над голою розпеченою землею. А на кілька кілометрів ближче, ніби гострі зуби, шкірились на фоні неба руїни Міста поетів.
— Усе як і раніше, — сказав він. — У нас і так забагато deus ex machina[46].
Поль Дюре розреготався глибоким щирим сміхом і перестав, лише коли закашлявся і мав ковтнути води.
— Що вас насмішило? — запитав Консул.
— Deus ex machina. Це те, про що ми раніше говорили. Підозрюю, це саме та причина, що нас усіх тут звела. Бідний Лінар зі своїм deus’ом у machin’і хрестоформи. Брон і її воскрешений поет, котрий застряг у петлі Шрена. Вона теж шукає machin’у, яка б випустила її персонального deus’a. Ви, Соле, чекаєте на похмурого deus’a, аби розв’язати страшну проблему вашої доньки. Свого deus’а намагається збудувати і Корд, породжений тією самою machin’ою.
Консул поправив окуляри.
— А ви, отче?
Дюре труснув головою.
— Я чекаю, коли найбільша з усіх можливих machina — Всесвіт — створить свого deus’a. Наскільки сильно мої роздуми на тему вчення святого Тейяра спираються на простий факт, що я не знайшов жодного доказу існування Творця у сучасному світі? Так само, як інтелекти ТехноКорду, я прагну збудувати те, чого більше ніде не можу знайти.
Сол поглянув у небо.
— А якого deus’a шукають Вигнанці?
— Вони справді одержимі Гіперіоном, — відповів Консул. — Гадають, що він народить нову надію для людства.
— Треба вже вертатися назад, — запропонував Сол, прикриваючи Рахіль від сонця. — Брон і Мартін мають повернутися до вечері.
Та до вечері вони не повернулись. Так само не було їх і до заходу сонця. Щогодини Консул ходив на край долини, вилазив на брилу і намагався вловити хоч якийсь рух між дюнами та кам’яним полем. Нічого й нікого. Консул шкодував, що Кассад не лишив свого потужного бінокля.
Іще до того, як небо огорнули сутінки, спалахи світла в зеніті звістили про те, що битва в космосі не закінчилася. Троє чоловіків сиділи на найвищій сходинці Сфінкса і спостерігали за світловим шоу, повільними вибухами білосніжного кольору, тьмяними червоними квітами і раптовими зеленими й помаранчевими спалахами, від яких в очах пливли плями.
— Як гадаєте, хто перемагає? — запитав Сол.
Консул навіть не подивився угору.
— Немає значення. Чи варто нам замість Сфінкса пошукати в якійсь іншій гробниці місця для сьогоднішньої ночівлі?
— Я не можу залишити Сфінкса, — відповів Вайнтрауб. — Але ви можете йти.
Дюре торкнувся щічки немовляти. Воно завзято справлялося зі смочком, і він пальцем відчув цей рух.
— Скільки зараз дитині, Соле?
— Два дні. Майже рівно. Час народження припадає десь на п’ятнадцять хвилин після заходу сонця в цих широтах, за гіперіонівським часом.
— Піду ще востаннє гляну, — сказав Консул. — А тоді треба розпалити вогнище чи зробити інший орієнтир, аби вони змогли відшукати дорогу.
Консул уже пройшов половину сходів униз, коли Вайнтрауб підвівся і кудись показав. Не туди, де вхід у долину був підсвічений вже зайшлим сонцем, а в інший бік, де тіні вкривали саму долину.
Дипломат зупинився, і до нього приєдналися двоє інших чоловіків. Консул поліз у кишеню і дістав маленький нейронний аудіотравмат, який дав йому Кассад кілька днів тому. Без Кассада й Ламії він залишився єдиною їхньою зброєю.
— Бачите? — прошептав Сол.
У темряві, під тьмяним світінням Нефритової гробниці, рухався якийсь силует. Він не виглядав надто великим і не рухався прискорено, аби бути Ктирем. Хода фігури була дивною... постать просувалася повільно, періодично завмираючи і погойдуючись.
45
Фаусто Паоло Соццині, або
46
дослівно: «бог із машини / механізму»