Отець Дюре поглянув через плече у сторону входу в долину, а тоді назад на подорожнього.
— Чи могло так статися, що Мартін Силен увійшов у долину з протилежного боку?
— Ні, якщо він тільки не зістрибнув зі скель, — зашепотів Консул. — Або пішов в обхід вісім кілометрів на північний схід. Окрім того, цей хтось занадто куций, як на Силена.
Людина знову зупинилася, захиталася і впала. З відстані понад сотню метрів її тепер не можна було відрізнити від невисокої брили.
— Пішли, — промовив Консул.
Вони не бігли. Консул спускався сходами попереду, тримаючи аудіотравмат у витягнутій руці. Він налаштував його десь так метрів на двадцять, хоча й розумів, що на такій відстані нейронний ефект буде мінімальним. Священик ішов за ним позаду, тримаючи Солову дитину, поки той шукав невеликий камінь, аби прихопити його з собою.
— Давид і Ґоліят? — запитав Дюре, коли побачив, як Вайнтрауб приніс каменюку завбільшки з кулак і прилаштував її у саморобну пращу, яку в обід вирізав з упаковки.
Обпечене на сонці лице Сола, там, де шкіра не була вкрита бородою, потемнішало.
— Щось таке. Давайте заберу Рахіль.
— Ні, мені подобається її нести. Та й коли доведеться боротися, то хай краще у вас двох будуть вільні руки.
Сол кивнув і наздогнав Консула. Священик із дитиною ішли на кілька кроків позаду.
Із відстані п’ятнадцяти метрів стало очевидно, що то впав чоловік, дуже високий чоловік, у грубій одежі, і що він лежить обличчям у пісок.
— Чекайте тут, — сказав Консул і побіг. Інші спостерігали, як він перевернув тіло, поклав аудіотравмат назад до кишені, а з-за пояса видобув пляшку з водою.
Сол неквапом підбіг. Голова йому трохи паморочилася від утоми, але це було навіть приємно. Дюре йшов повільніше.
Коли священик наблизився туди, де світив Консул, він побачив у сяйві Нефритової гробниці та ліхтарика дивним чином спотворені азійські риси обличчя, яке ледь прикривала відлога.
— Це тамплієр, — здогадався Дюре, здивований зустріти тут послідовника М’юїра.
— Це Істинний Голос Дерева, — пояснив Консул. — Найперший із наших зниклих пілігримів, Гет Мастін.
Розділ 21
Мартін Силен увесь день працював над епічною поемою, і лише присмерки змусили його припинити роботу. Свій кабінет він знайшов розграбованим, антикварного столу вже не було. Найгірші знущання пережив палац Сумного Короля Біллі: всі вікна були розбиті, між вицвілими килимами, які колись коштували незліченні багатства, тепер перекочувалися мініатюрні дюни, а серед куп каміння жили щурі й дрібні скельні вугрі. У житлових баштах зараз гніздилися голуби і мисливські здичавілі соколи. Врешті-решт поет повернувся до громадського центру під величезним геодезичним куполом в обідній кімнаті, всівся за невисоким столиком і почав писати.
Керамічну підлогу вкривали пил та уламки, червоні плями пустельного в’юнка відтіняли розбиті шибки, проте Силен не зважав на цей розгром і продовжував роботу над «Піснями».
У поемі йшлося про загибель Титанів, місце яких посіли їхні нащадки — давньогрецькі боги. Ішлося про Олімпійську битву, що відбулася після відмови Титанів поступитися: кипіння великих морів, коли Океан боровся із Нептуном, своїм узурпатором; зникнення сонць, коли Гіперіон зчепився з Аполлоном за владу над світлом; і трепет самого Всесвіту, коли Сатурн змагався з Юпітером за престол богів. На кону був не просто відхід одних божеств і їхня заміна іншими. Це знаменувало закінчення Золотого віку та початок темних, проклятих для всього живого часів.
«Пісні Гіперіона» не приховували інакомовного характеру цих богів: Титанам легко було знайти аналогії в короткій історії людства у космосі, Олімпійські узурпатори були Штінтами з ТехноКорду, а поле їхньої битви простягалося крізь знайомі континенти, океани і повітряні шляхи всіх світів у Мережі. Посеред усього цього — монстр Діс, який хоча й був сином Сатурна, та волів успадкувати королівство Юпітера; він переслідував своїх жертв, збираючи урожай як серед богів, так і поміж смертних.
У «Піснях» ішлося також про стосунки між створіннями та їхніми творцями, про любов батьків до дітей, художника до свого мистецтва, а творців — до власних творінь. Поема прославляла кохання та відданість, проте балансувала на межі нігілізму, постійно пронизуючи весь твір розпусністю жаги до влади, людських амбіцій та інтелектуальної зверхності.
Мартін Силен працював над «Піснями» понад два стандартні століття. Найкращу свою роботу він писав у цих околицях, у цьому покинутому місті, де пустельні вітри завивають на його фоні, наче зловісний грецький хор, і де постійно відчувається можливість раптової появи Ктиря. Рятуючи своє життя й тікаючи звідси, Силен покинув власну музу і прирік своє перо на мовчанку. Почавши працювати знову, слідуючи за второваною дорогою і проживаючи ідеальний цикл, який здатен осягнути лише натхненний письменник, Мартін Силен відчував, як повертається до життя... судини розширяються, він дихає на повні груди, насолоджується багатим світлом і чистим повітрям, не думаючи про них, радіючи кожному штриху древньої ручки по пергаменту. Величезна купа списаних сторінок покоїться на круглому столикові, уламки каменю слугують як прес-пап’є, а сюжет знову плавно тече, і безсмертя манить кожною строфою, кожним рядком.
Силен дійшов до найважчої і найзахопливішої частини поеми, до сцен, де конфлікт шаленів на фоні тисяч ландшафтів, уся цивілізація була розбита вщент, а представники Титанів просять про припинення бою та про перемовини з суворими Олімпійськими героями. На цьому безмежному полі в його уяві поставали Сатурн, Гіперіон, Котт, Япет, Океан, Бріарей, Мім, Порфіріон, Енцелад, Рет та інші й рівні їм сестри-титаніди Тетіс, Феба, Тея та Клімена[47], а також їхні протилежності з сумними обличчями: Юпітер, Аполлон та їхня рідня.
Силен не знав, чим закінчиться цей епос із епосів. Він жив лише, щоби завершити оповідь... і так уже десятки років. Канули в Лету його молодечі мрії про славу та багатство, коли він ще тільки вчився Слову. Потім він їх здобув — безмежну славу та безмежні багатства, і це заледве не вбило його самого і таки вбило його мистецтво. І хоча він знав, що «Пісні» — це найкраща літературна праця його часів, він мріяв лише про одне — закінчити їх, дізнатися самому їхнє завершення, надати кожній строфі, кожному рядкові, кожному слову найліпшої, найчіткішої, найпрекраснішої із можливих форм.
Тепер він писав люто, майже шаленіючи від бажання завершити те, що так давно вважав приреченим назавжди зостатися незакінченим. Слова і фрази витікали з його антикварної ручки на застарілий папір; строфи народжувалися без зусиль, пісні набули голосу і довершеності — не потрібно було перечитувати їх чи зупинятися у пошуках натхнення. Поема розгорталася з вражаючою швидкістю й дивовижними одкровеннями; від краси слова і сюжету завмирало серце.
Сатурн і його узурпатор Юпітер, розділені мармуровою брилою, вели перемовини під знаменами перемир’я. Їхня розмова була водночас епічною і простою; їхні аргументи й обґрунтування життя та війни утворювали найзмістовнішу дискусію з часів «Мелоського діалогу» Фукідіда[48]. Раптом щось нове, щось абсолютно незаплановане Мартіном Силеном, котрий годинами музував без музи, ввійшло в поему. Обидва владарі над богами боялися третього загарбника, якоїсь жахливої сили, що загрожувала сталості їхнього правління іззовні. Силен у щирому здивуванні спостерігав, як герої, яких він породжував стільки часу, всупереч його волі тиснули одне одному руки над мармуровою перепоною й об’єднувалися проти...
Проти чого?
Поет зупинився, покинув писати і враз усвідомив, що майже не бачить сторінки. Він уже якийсь час працював у присмерку, а тепер зійшла кромішня тьма.
Дозволивши світові знову ввірватися в себе, Силен тепер приходив до тями — саме так повертаються відчуття після оргазму. Тільки повернення письменника у світ — болючіше. Хмари слави, що волочаться за ним, розвіюються у марноті чуттєвої буденності.
47
Мартін Силен, як і Джон Кітс в усіх своїх незавершених фрагментах різних поем на відповідну тематику, змішує не тільки власне давньогрецькі та давньоримські імена, а й плутає персонажів античної міфології, зокрема богів трьох різних поколінь. Щоправда, навіть в античних джерелах кількість титанів різна в різних авторів.
Узагалі, титани (Τιτανες) — це боги середнього покоління, діти первісних божеств (фактично — стихій) і батьки знаних богів-олімпійців.
48
«Мелоський діалог» — белетризована оповідь про перемовини між афінськими та мелоськими полководцями, що мали місце 416 р. до н. е. під час облоги міста Мелоса на однойменному острові із групи Кіклад (південь Егейського моря) в ході Пелопоннеської війни 431-404 рр. до н. е. Один із найяскравіших текстів в історії політичної думки. Наводиться у Книзі 5 «Історії Пелопоннеської війни» (ΙστοριαІ του Πελοπονησιακου Πολεμου) афінського державця та історика Фукідіда / Тукідіда (див. нижче).