Силен роззирнувся. Велика обідня зала була темною, лише крізь шибки і листя плюща трохи підсвічувалася мерехтливими зорями й далекими вибухами. Розташування столів навколо нього можна було вгадати тепер лише по тінях, а темні стіни, вкриті пустельним в’юнком, на відстані тридцяти метрів навсібіч здавалися ніби порізьбленими варикозом. Назовні здіймався вечірній вітер, тепер його голоси лунали гучніше: у тріщинах, дірах і визубнях сволоків, у куполі звучало його соло, контральто і сопрано.
Поет зітхнув. У нього не було із собою ліхтарика. Він не брав нічого, крім води і «Пісень». Шлунок його бурчав із голоду. «І де в дідька запропастилася Брон Ламія?» Та тільки-но він згадав про неї, як одразу ж зрадів, що жінка не повернулася по нього. Йому треба було побути наодинці і закінчити поему... на цьому етапі це займе не більше дня, ну, можливо, ще ніч. Ще кілька годин, і він завершить справу свого життя, буде готовий трохи відпочити й насолодитися маленькими щоденними радощами, різними життєвими дрібницями, які десятиліттями лише заважали його роботі.
Мартін Силен знову зітхнув і почав укладати сторінки рукопису в рюкзак. Він десь має знайти світло... розпалить багаття і за потреби використає для цього антикварні килими Сумного Короля Біллі. Якщо доведеться, він писатиме під вогнями космічної битви.
Силен, тримаючи в руці кілька останніх сторінок і перо, роззирнувся у пошуках виходу.
Щось бовваніло коло нього у темряві зали.
«Ламія», — подумав він. У ньому боролися відчуття полегшення і розчарування.
Проте це була не Брон Ламія. Силен зауважив спотворені форми: масивний торс, що здіймався над задовгими ногами, на панцирі та шипах відблискували зорі, під руками купчилися тіні, а там, де мали би сидіти очі, пекельним червоним вогнем горіли кристали.
Поет застогнав і знову сів.
— Не зараз! — заревів він. — Геть, вирластий чорте!
Висока тінь тихцем підійшла ближче по холодній кераміці. Небом бігли брижі криваво-червоної енергії, і Силен побачив тепер шипи, леза та колючу стрічку.
— Ні! — скрикнув Силен. — Я відмовляюся. Дай мені спокій.
Ктир підійшов ближче. Поетова рука конвульсивно смикнулася, підняла ручку і написала внизу на чистому полі останньої сторінки: ЧАС НАСТАВ, МАРТІНЕ.
Чоловік втупився у написане, долаючи бажання шалено розреготатися. Наскільки йому було відомо, Ктир ніколи не говорив... не спілкувався... ні з ким. Окрім як через спарований канал болю та смерті.
— Ні! — загорлав він знову. — У мене є робота. Забери когось іншого, хай тобі грець!
Ктир зробив іще один крок уперед. Небо пульсувало безшумними вибухами плазми, а жовті й червоні потоки збігали по ртутній грудині та руках створіння, наче розлита фарба. Рука Мартіна Силена знову смикнулася і написала поверх першого повідомлення: УЖЕ ЧАС, МАРТІНЕ.
Поет притиснув до себе рукопис і прибрав останні аркуші зі столу, аби більше нічого не могти написати. Його рот спотворила жахлива гримаса, оголивши зуби, і він тільки й зміг, що зашипіти на мару. ТИ БУВ ГОТОВИЙ ПОМІНЯТИСЯ МІСЦЯМИ ЗІ СВОЇМ ПОКРОВИТЕЛЕМ, написала його рука на стільниці.
— Не зараз! — волав Силен. — Біллі мертвий! Просто дай мені закінчити. Благаю! — Мартін Силен за своє довге-довге життя ніколи нікого не молив. А тепер благав: — Будь ласка! Ну будь ласка. Просто дай мені завершити.
Ктир ступив ближче. Він був настільки близько, що його потворний тулуб закрив поетові світло від зірок, і того тепер укрила темрява.
НІ, написала рука Мартіна Силена і випустила ручку, коли Ктир простягнув свої довжелезні лапи, а його надзвичайно гострі пальці проштрикнули наскрізь поетові кисті.
Мартін Силен кричав, коли його тягли з-під обіднього купола. Він кричав, побачивши під ногами бархани, і крізь власний вереск чув шум піску. А тоді побачив, як у долині виростає дерево.
Дерево було більшим за саму долину, вищим від гір, які перетнули прочани. Його верхні гілки, здавалося, сягали космосу.
Дерево було зі сталі й хрому, а його гілками були шипи та жала. На цих шипах звивалися й билися люди, тисячі, десятки тисяч. У червоному світлі вмирущого неба Силен крізь біль зміг зосередитись і впізнати декого у тих силуетах. То були тіла, а не душі чи абстрактне марево, і вони явно страждали від агонії просякнутого болем життя.
ЦЕ НЕОБХІДНО, написала Силенова рука на твердій і холодній грудині Ктиря. Кров скрапувала на ртуть і пісок.
— Ні! — кричав поет. Він бив кулаками по лезах-скальпелях і колючому дроту. Він смикався, боровся і крутився, хоча через це створіння тільки тісніше притискало його до себе, наштрикуючи на шипи, наче метелика на ентомологічну шпильку. Мартін Силен втрачав глузд, але не через безмежний біль, а через відчуття незворотної втрати. Він майже скінчив. Він майже скінчив!
У мертвому місті ще якусь хвилину відлунювали крики, стаючи все слабшими. Тоді запала тиша, яку порушували тільки голуби, що поверталися до своїх гнізд, приглушено шелестячи крилами і всідаючись на розбиті куполи і башти.
Здійнявся вітер. Він торохкотів розхитаними плексигласовими шибками і каменями бруківки, ганяв хрустке коричневе листя по висхлому фонтанові, пролазив крізь розбиті вікна у куполі та, здійнявши сторінки рукопису, закрутив їх у тихому хороводі. Окремі аркуші вирвались разом із черговим поривом на тихий двір, порожні доріжки та зруйнований акведук.
За якийсь час вітер ущух, і в Місті поетів нічого більше не ворухнулося.
Розділ 22
Дорога, що планувалася як чотиригодинна, перетворилася для Брон Ламії на десятогодинний кошмар. Спочатку довелося збочити і прийняти важке рішення, залишивши Силена позаду. Вона не хотіла, аби поет зоставався на самоті, але так само не могла його силувати і не бажала втрачати часу, повертаючись до Гробниць. У результаті обхід уздовж кряжу вартував їй години.
Шлях крізь останні дюни та скелясті пустирі був виснажливий і нудний. Коли вона досягла підніжжя гір, настало вже пізнє пообіддя і Твердиню вкрила тінь.
Спуск по шестистах шістдесяти одній кам’яній сходинці з твердині сорок годин тому був легким. А підйом перетворився на випробування навіть для її м’язів корінної лузійки. Чим далі вона підіймалася, тим прохолоднішим ставало повітря, а краєвиди — захопливішими, аж доки Брон не опинилася на висоті чотирьохсот метрів над підніжжям, де вже більше не пітніла і де знову стало видно долину Гробниць часу. Із цього кута проглядався лише вершечок Кришталевого моноліту, який уривчасто спалахував і загорявся світлом. Вона зупинилася, аби переконатися, що насправді то не передача повідомлення, а випадкові відблиски від однієї з кришталевих панелей, які звисали із розбитого Моноліту.
Перед останньою сотнею сходинок Ламія знову включила свій комлоґ. На каналах комунікації лунало звичне шипіння і тарабарщина, певно, їх спотворювали часові хвилі, які не забивали хіба що найближчого електромагнітного зв’язку. Можна було би передати повідомлення лазерним променем... це наче спрацювало на Консуловому древньому комлозі... та крім цієї єдиної машини, у них більше не лишилося лазерного зв’язку після зникнення Кассада. Ламія зіщулилась і полізла вгору останніми сходинками.
Твердиню Хроноса побудували андроїди Сумного Короля Біллі. Хоча насправді твердинею вона ніколи й не була — її будували як місце відпочинку, таверну для мандрівників і літній рай для митців. Після евакуації Міста поетів це місце стояло порожнем понад століття, і лише найсміливіші шукачі пригод заходили сюди.
Із поступовим послабленням загрози натрапити на Ктиря туристи і пілігрими почали використовувати будівлю, і врешті Церква Ктиря знову її відкрила в якості важливої стоянки у щорічній прощі. Окремі кімнати були видовбані глибоко в горі або збудовані на вершечку найбільш важкодоступних веж. Подейкують, що там проводились таємні ритуали та вигадливі жертвопринесення створінню, яке послідовники культу Ктиря називають Аватарою.
Через неминуче відкриття Гробниць, жахливі нестабільні хроноприпливи та евакуацію північних територій Твердиня Хроноса знову змовкла. Так і було до повернення Брон Ламії.